Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Хочу подякувати за ласку і опіку над моєю сімєю Матері Божій і святій Філомені. Одного разу моїй дочці піднялась температура до 39,3. я помастила миром святої Філомени і сталося чудо.Температури не стало.Також допомогло миро святої Філомени від сильної болі

Люба (м. Бережани)

Назад
Автор: Василь Ждан

Чи існує сатана? Відповідь Біблії

Дата публікації: 17-05-2010
сатана

Образ сатани в Старому Завіті

Ісус називає сатану "батьком брехні" і "вбивцею від початку" Ів. 8,44. З цього стає ясно те, що він є прародителем гріха. Єзекиїл повідомляє нас, що раптом в сатані здійснилося беззаконня Єз. 28,15. Але те, як він погрішив, нам не повідомляється. Він зробив це по своїй волі і Бог в цьому не брав ніякої участі. Бог може допускати походження яких би то не було негативних речей, але Він Сам ніколи не є їх ініціатором. Сатана був створений "здійсненим" Єз. 28,12. Тому на Творцеві не лежала відповідальність за походження гріха. Гріх зародився в серці сатани. Він полягав в його безмежній гордості і бажанні стати подібним до Бога Єз.14,13-14. Єзекиїл пише, що сатана внутрішньо виконався неправда і погрішив (Єз. 28,16). Він високо замахнувся тому, що був дуже красивий. Третина всіх ангелів захопилися зарозумілістю сатани і потім стали демонами (Откр. 12,3-4.7-9). Людина знаходиться під впливом сатани тому, що вона спокусилась і впала в гріх. А гріхопадіння людини зробило сатану володарем світу, що впливає на все людство.

Демонологія у Старому Завіті

У Старому Завіті часто описані небезпеки, які загрожують людині. Такими згубними небезпеками є хвороби або смерть іноді згадуються у порівняннях злобні сили: ніч і пустеля знаходяться під владою зла та злочину, океан чи безодні підземних вод є володінням сил смерті, знищення та гріха, страхітливі тварини та деякі потвори є символами нещастя, яке всіляким способом загрожує людині.

Отож, названі духи і демони не були богами (Елогім), але небуттям, неважливостями (по євр. Еленім). Це слово з'являється кільканадцять разів у значенні безвартісності цих богів чи демонів1.

Демони, без сумніву, відігравали значну роль у певних популярних магічних практиках, ворожбитстві та наркоманії, які, мабуть, поширювалися як в Ізраїлі, так і поміж усіма стародавніми народами; проте у біблійній релігії вони не мали місця. У декількох текстах іде мова про духів, які погано впливають на людські почування, проте ці згадки неясні і допіру в пізніших книгах називаються виразно певні істоти, ворожі людині. А втім, зустрічаємо три власні ймення: Сатана, Азазель (якому посилали в пустиню жертовного козла, обтяженого гріхами, проте існують вагомі причини припускати, що тут просто йдеться про символічну персоніфікацію) і Асмодей — демон, якого прогнав Товія за допомогою ангела Рафаїла2.

Розуміння сатани в Старому Завіті

Текст Старого Завіту, де йде мова про приховані і страшні для людини сили, не зводить їх до одного джерела: „противник" є тільки одним з багатьох ворожих духів. Слід підкреслити, що (це вже також згадувалось) у рамках суворого монотеїзму Ізраїля і згідно з біблійним способом мислення, яке приписує самому Богові усі факти (як добрі, так і погані), ворожі сили для людини є під найвищою владою Бога, який послуговується ними, аби карати чи випробовувати (подібно як з ангелами) і ці сили є залежними від Його цілковитого вільного рішення. Отож Старий Завіт стоїть на позиції, цілком протилежній усякому дуалізмові. Святе Письмо не інформує нас про походження злих істот. Стародавні автори не ставили такого питання, а для пізніших письменників злі духи є частиною того, що заселяє цю Землю і що було створене Богом.3

Об'явлення сатани здійснюватиметься особливо повільним і способом, позаяк демон не знаходиться у центрі, але на периферіях Старого Завіту, про сатану пишеться рідко і так, щоб суворо дотримуватися принципів трансцендентності Бога, старанно уникати всього, що могло би спрямувати Ізраїль до дуалізму, до якого він був схильний. Сатана уявляється від початку не як безпосередній супротивник, а як один із ангелів з оточення Ягве, той, який на суді Божому виконує функції судового обвинувача, на якому лежить обов'язок примусити шанувати правду й права Бога на землі.

Таким чином, світло ягвізму здеміфологізує усі духи та божества, уперті міфи та уявлення про яких знищує, зважаючи на місце, яке вони надалі займають в окультизмі та в магіях сучасної культури. Світло ягвізму ототожнює видимі буття як твори Бога: вірних або упалих ангелів, які стали противниками людей і Бога.

Образ сатани в книзі Буття

Розповідь у Бутті про упадок людини (3, 1-16) Це не історичний документ, але у своїй образній і наївній формі добре пояснює початок Зла, вхід спокусника людей через велику браму свободи. І саме завдяки чудовим промовистим символам була виявлена первісна реальність гріха. Цей переказ і покладено на першому плані історії відкуплення. Він висвітлює походження людства, його створення та упадок.4

Спокусник з книги Буття (3, 1-5), який у Книзі Мудрості (з І ст. до Христа) буде ототожнений з сатаною, представлений в образі повзучого змія, зрадливим і страхітливим. Конкордисти, які вважають Біблію науковим джерелом, подивляють з „наукової" правдивості призначеної йому кари: „За те, що ти вчинив це, будь проклятий з-поміж усякої скотини та з-поміж усіх диких звірів. На череві твоїм будеш повзати і їстимеш землю по всі дні життя твого" (Бут. 3, 14).

Вони твердять: „Бачите, динозаври, мабуть, ходили ногами, а Біблія після того виявляє еволюцію плазунів у напрямі повзання". Не слід, проте, ототожнювати перспективи біблійного Об'явлення з науковими перспективами, позаяк вони не знаходяться в одній площині. Бог, користуючись своєю мудрістю і поезією, пояснює „причини" Зла, а наука, ґрунтуючись на визначених та перевірених даних, відкриває початок небесних світил та людини. Глибина біблійного переказу є чимось іншим. Вона показує нам сенс призначення людини. „З усіх же польових звірів, що їх створив Господь Бог, найхитріший був змій" (Бут. 3, 1).

Отож, сатана представлений як „Боже створіння": найхитріший з усіх створінь. У цьому помітна наука, що демон був здеградований до рівня тварин. Він ще не з'являється як упалий дух, але уже в цій ролі промовляє: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?».

Він говорить фальшиво, щоб довідатись про правду. Жінка відповідає: «Нам дозволено їсти плоди з дерев, що в саді. Тільки плід з дерева, що посеред саду, Бог наказав нам: «Не їжте його, ані не доторкайтеся, а то помрете». І сказав змій до жінки: „Ні, напевно не помрете! Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло" (Бут. 3, 2-5).

То що ж? Чи Бог брехун? Обмеження, які нав'язуються свободі людини, розраховані на утримання її панівної влади. Бог не хоче допустити до того, щоб людина стала богом, який дорівнював би Йому, завдяки „знанню добра і зла", тобто — усього: з'єднання цих двох протилежностей властиве семітським мовам як визначення загальності.5

У так сформульованій спокусі міститься кричуща людська правда. Пізніше вона стане ілюзією сцієнтизму, переконаного, що він нарешті володіє ключами до знання. Таким способом, отже, звільнена людина покладе кінець війні, убозтву, хворобі, а може й смерті. Наука запевнить для людини свободу і щастя, які Бог забороняв. Бог, як дехто твердить, не існував перед нами як наш Створитель. Він прийде після нас і буде нашим витвором. Надлюдина утвердить власне щастя і власну божественність.

Інформація Буття, що нараховує три тисячі років, є пророчою. Спокуса, яка описана на початку (Бут. 3, 1-15) здійснилася виразно на початку XX століття, спричинюючи розчарування, розміри яких оцінюємо сьогодні. Історія людства починається викликом Бога, викликом, який веде до самознищення, позаяк людина, будучи створінням Бога, може здійснюватись тільки у Бозі і через Бога, тобто через творчу любов. І якщо людина розірве цей головний і життєво необхідний зв'язок, що з'єднує її з Творцем, загине, немов та вирвана із землі рослина, або, як галузка, відтята від дерева, на якому вона росла.

Вкінці потрібно було, щоб сам Бог став людиною поряд з іншими людьми, які підлягають обмеженням і терпінням для того, аби їх звільнити від обману та того пекельного циклу, що став для людини нещастям. Таким чином, Бог, співчуваючи людській слабкості, заповідає продовження, яке стане жорстокою боротьбою між потомством людей та спокусником. Бог так мовить до змія: „Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп'ястися йому в п'яту" (Бут. 3, 15).6

Уже на світанку людства, починається духовна боротьба, у яку задіяне людство, і буде вона тривати аж до кінця світу. її початок полягає у бунті, бо ж людина замість прийняти Творця та любов, яка керувала б її стосунками з Богом, замінила її недовір'ям. Людина у своїй гордості намагалась стати богом у мініатюрі, а потонула у власній немочі та мізерності. Ось перманентна ілюзія історії гріха. Книга Буття у третій главі описує цю трагедію з вражаючим реалізмом, проте позбавлена песимізму та безнадійності. Людина була вигнана з раю, але вона зберегла свободу і певне відношення стосовно плазування свого противника. Змій може нападати й атакувати потомство жінки.7 Бог виганяє людину з раю (місця дружби з Богом), але з нею залишається і по-батьківськи опікується нею (Бут. 3, 21). Змій, який стоятиме нижче, помимо того, викликатиме страх (Бут. 49, 17) аж до позірної перемоги сатани, якою є смерть Христа. Книга Мудрості (2, 23-24) висловлює смисл цієї драми: „Бог же створив безсмертною людину і вчинив її за образом власної природи. А через заздрість диявола смерть увійшла у світ, скуштують її ті, що йому належать"8.

Отож, спокусник у раю ототожнюється з могутністю темноти, ворогом людини, позаяк ця темна сила є воднораз ворогом Бога. Це підкреслюють мотиви спокуси: заздрість у відношенні до людини, приятеля Бога, створеного на його образ і подобу, хоч він, як створена істота, стоїть нижче свого Творця.

Образ сатани в пророчих книгах Ісаї та Єзикиїла

У книзі пророка Ісаї 14,12-17 і Єзекиїла 28,11-19 ми дізнаємося дещо про походження сатани. Ісая називає його, "сином зірниці". Латинське ім'я Люцифер означає "носій світла"9. Єзекиїл описує його походження такими словами: "Ти був зразком довершенности, мудрості повен, красою досконалий" (Єз. 28,12). Він мав своє місцепроживання в Едемі, саді Божому, його "прикрасою" були "всякі коштовні камені". Він "був поставлений на святій горі Божій і ходив серед вуглистих каменів. Сатана жив прямо в Божій присутності. Він був "херувимом з широко розкритими крилами" і він був здійсненим у всіх шляхах своїх. Багато екзегетів вважають, що він був ангелом, поставленим над музикою. Це можемо побачити в книзі пророка Єзекиїла 28,13: "Ти був а Едемі, у саді Божім. Усяке дороге каміння прикрашало твою одіж. Рубін, топаз, діямант, хрисоліт, онікс, берил, сапфір, карбункул, смарагд і золото були приготовані для тебе за днів, коли ти був сотворений".

Образ сатани у книзі пророка Захарії

Уявімо собі, нарешті, провідну лінію біблійного Об'явлення стосовно дияволів чи демонів. Вона стосується сатани і його боротьби, яка помітна від самих початків людських нещасть: первородного гріха. Ймення „сатана" походить від єврейського дієслова "сатан", що означає „нападати", „атакувати"10. Сатана є обвинувачем і ворогом людей Божих. Він з'являється у четвертій візії пророка Захарії. „І показав Він (Творець) мені Ісуса, великого священика, що стояв перед лицем Господнього Ангола, а сатана стояв по правиці його, щоб противитися йому. І сказав Господь сатані: „Господь буде картати тебе, сатано, і буде картати тебе Господь, Який вибрав Собі Єрусалима!" (Зах. 3, 1-2).

„А Ісус одягнений був у брудну одежу, і стояв перед лицем Ангола. І він заговорив та й сказав до тих, що стояли перед його лицем, говорячи: „Здійміть з нього цю брудну одежу!". І сказав він йому: „Я зняв з тебе провину твою, і зодягну тебе в шати коштовні". „... Нехай покладуть чистого завоя на його голову!.. Якщо ти будеш ходити Моїми дорогами... тоді й ти будеш судити Мій дім, і також будеш стерегти Мої подвір'я..." (Зах. 3, 3-7).

Ангел наказує зняти з архиєрея його брудний наряд і приодіти його у пишний убір. Кладе йому на голову „чисту пов'язку", кажучи: „Якщо ти витримаєш на моїх дорогах..., то я зроблю тебе наставником мого дому".

_______________________________

1 К. Костів. Словник-довідник Біблійних осіб, племен і народів. Київ 1995. С. 322.

2 Козовик. Екзорцизм: міф чи реальність? С. 38.

3 К. Люїс. Листи Крутеня. Львів 1994.С. 6.

4 Козовик. Екзорцизм: міф чи реальність? С. 45.

5 Там же С. 47

6 Там же С. 48.

7 Там же С. 49.

8 А. Фроссар. 36 доказів існування диявола. Львів 1995. С. 9.

9 Священник Радіон. Можливості дії злих духів на людей. Закон і милосердя 3 (2005) ч 1. С. 37.

10 Е. Нюстрем. Библейский Словарь. Санкт-Петербург 1995. С. 390.


Образ сатани в Новому Завіті 

 
Синоптики

Ісус пояснює притчу про сівача так: „До кожного, хто слухає слово про Царство, але не розуміє, приходить лукавий, і краде посіяне в серці його; це те, що посіяне понад дорогою" (Мт. 13, 19). „...Щоб не ввірували й не спаслися вони", — пояснює Лука (8, 12). Марко у відповідному фрагменті (4, 15) називає ворога словом «сатана». Проте сатана не задовільняється усуненням «доброго насіння» Сина Людського: він «кукілю між пшеницею насіяв». Сіє вночі (Мт. 13, 25). Це речення вказує на приховану форму його дій: він працює в тіні, в укритті. «...Поле — це світ, добре ж насіння — це сини Царства, а кукіль — сини лукавого» (Мт. 13, 38-39).

Спокуси, яким коряться, нищать збіжжя та і гріх розмножується. Проте „...так буде наприкінці віку цього. Пошле Людський Син Своїх Ангелів, і вони позбирають із Царства Його всі спокуси, і тих, хто чинить беззаконня, і їх повкидають до печі огненної, — буде там плач і скрегіт зубів! Тоді праведники, немов сонце, засяють у Царстві свого Отця" (Мт. 13, 40-43).

У всякому разі, притча про кукіль вказує на збірний, універсальний та довготривалий характер дій сатани: „Рілля — це світ" (Мт. 13, 38), а діяння зла триватиме аж до кінця світу (Мт. 13, 39). Ісус заохочує своїх учнів, щоб закінчували основну молитву до Отця словами: „...Але визволи нас від лукавого" (Мт. 6, 13); це прохання відсутнє у Луки (11, 2-4).

Чимало екзегетів, а також Катехизм Католицької Церкви Івана Павла ІІ згідні з тим, що кінцевий зворот слід тлумачити не безособово як зло, але особово як Злий у відношенні до сатани.1 Це слово часто використовується святим Матеєм. Паралельні тексти (Ів. 17, 15; 2 Сол. 3, 3), а також попереднє речення „Отче наш" наводять нам таке його розуміння.

Елементарне вчення Христа про навіженість


Поза переможною і своїм символічним навчанням Ісус інформує нас у зрозумілий і завжди актуальний спосіб про підступну діяльність сатани та його намагання підпорядковувати собі людей. Він нас вчить не тільки про тактику спокусника, але й про способи його нападок, якими є опанування та навіженість.

„Коли нечистий дух вийде з чоловіка, то блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та не знаходить. Тоді промовляє: „Повернусь у дім свій, звідки я вийшов. Приходить і знаходить його порожнім, заметеним та прибраним. Тоді він іде, бере з собою сім інших духів, гірших від себе, і вони входять і оселяються там, і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше" (Мт. 12, 43-45, майже ідентичний текст у Луки 11, 24-26).

Ісус з'ясовує також сенс дивного та згіршуючого перебування сатани на землі. Чому так буває? А тому, що саме сатана, викорінений і позбавлений надії, утікає від своєї недолі. Його боротьба на землі — це втеча вперед. Його зловороже перехоплення влади на землі, яка була його спадщиною та тереном його посланництва, становить диверсію. Він може перебувати і посідати як властитель інше місце, ніж пекло. Це для нього своєрідна диверсія; він тішиться владарюванням.

Слово "перебуває" добре виражає присутність сатани — незаконного поселенця - користувача, що оселяється ніби у себе, на розмаїтих рівнях, аби нападати та поневолювати людину, якою у даний час займається і використовує для своїх цілей2. Він користується її тілом, яким маніпулює, голосом, яким послуговується, щоб говорити людською мовою, розумом, який опановує або збуджує у залежності від випадку, позаяк знеохочує святих і прославляє грішників, які згоряють у полум'ї своїх пристрастей та розтлінних захоплень, включаючи культ літургійного сатани.

Христос про це говорить і твердить, що це перебування може мати збірний характер:
з боку нападника, позаяк демон може повернутися сильнішим, з „іншими": „сімома гіршими духами".
з боку захопленої місцевості демон може замешкувати не тільки у якійсь людині, але у спільноті, у „племені", як говорить Ісус (Мт. 12, 39; 16, 4 і т. д.), і навіть у місцях і предметах, що іноді є засобами його дій.

Вчення Христа про сатану в Євангелії від Івана


Ті, хто заперечує існування злих духів, твердять, що четверте Євангеліє не згадує про екзорцизм. Чи це мало б означати, що св. Іванові про них невідомо? Ні, навпаки, цей євангелист передає нам більш ґрунтовну науку, більш офіційну та суцільну, цілком згідну із синоптичними Євангеліями.

Хоч св. Іван не згадує про екзорцизм, проте він детальніше і глибше описує чотири чуда: у Кані, помноження хлібів, оздоровлення сліпого від народження і паралітика. Кожен, хто народився від Бога, гріха не чинить, бо його насіння в ньому пробуває: і він не може грішити. Іван постійно висловлює (за допомогою грецької частки - ек) оті дві протилежності, які творять праведники і грішники:
ті, які є здолу або згори (Ів. 8, 23);
від Отця (1 Ів. 2, 6);
роджені з Духа або з тіла (Ів. З, 5-6);
з Бога (Ів. 7, 17; 8, 47; 1 Ів. 3, 10; 4, 1-4, 6, 7; 5, 18-19).

Хоч в 1 Ів. 3, 8-9 та в інших місцях симетрія може видаватись досконалою, та однак, якщо до цього приглянутися ближче, помітимо, що вислів цей дуже „асиметричний”, позаяк „диявол і добрий Бог” є фальшивою симетрією.3

Стосовно диявола Ісус не говорить про родження, ані про народження, позаяк цей проклятий не дає життя, але смерть. Існує протилежність між народженням та антинародженням згідно з диявольським духом відвернення: позаяк Злий, творець зла, відрізає, ділить, дезінтеґрує, корумпує й убиває. Людиновбивство — це не батьківство. А проте євангелист символічно та парадоксально виводить з цих двох джерел два родоводи: „Цим виявляються діти Бога і діти диявола: кожен, хто не чинить справедливості, не є від Бога, а й той, хто не любить брата свого" (1 Ів. 3, 10).4

Це саме робить Ісус у дискусії з фарисеями. Він називає Себе Сином Божим, вони ж, згідно зі своїми поняттями про непорочне зачаття, говорять про Нього, що Він є „народжений з чужоложства". Ісус їм відповідає: „...Ви робите те, що ви бачили в батька свого" (Ів. 8, 38); „Ви чините діла батька вашого" (Ів. 8, 41); . Диявол ваш батько, і ви хочете чинити волю батька вашого" (Ів. 8, 44). У дійсності ми народжені за образом Отця. А злий дух хоче, щоб ми були зроджені, а радше вироджені на його образ, яким є брехня і хаос. Отож, існує два джерела дій: одне, що походить від Отця, який дає життя; друге, що походить від демона, «батька брехні», убивці від початку (Ів. 8, 44), а також натхненника усіх вбивств (1 Ів. 3, 12), починаючи від тих, які снують противники Христа (Ів. 7, 19-20; 8, 37, 40; 11, 53). Євангеліє св. Івана також постійно протиставляє Бога і сатану як:
життя і смерть;
правду і брехню;
світло й темряву;
справедливість і несправедливість;
висоту й низину;

На висотах є небо, Отець і Дух Святий, які походять з висоти (Ів. 3, 31), внизу є пекло (точно не визначене) і світ, у якому демон використовує грішні пожадання тіла та грубий егоїзм.

Важко було б висловитись у більш рішучий спосіб, більш сформульований і такий, що окреслює протилежність між Богом і демоном, Добром і Злом. Згідно із фундаметальною думкою євангелиста, тут ідеться про остаточну форму протилежності між любов'ю і ненавистю, позаяк для св. Івана «Бог — це любов» (Ів. 4, 9 і 16) і дає нам ту любов, якою є Його життя, Його Я (Ів. 17, 26). Та любов стала усім життям Христа. Такій любові Він дав найбільший доказ — свою смерть. Він вчинив, що ми можемо жити тією любов'ю.

Слово „любити" (у Божому значенні — аgаре) виступає у Євангелії св. Івана 35 разів (більше, ніж у всіх інших Євангеліях), а в його Посланні (1) — 23 рази. Слово (аgаре) — 7 разів (також більше, ніж в інших Євангеліях), а в Посланнях — 21 раз. Згідно з твердженням св. Івана, любов є протилежною ненависті, брехні, темноті та смерті: „Якщо вас світ ненавидить, знайте, що він мене перше ніж вас зненавидів" (Ів. 15, 18).

Сатана – як небезпечний супротивник


Ісус трактує свого супротивника цілком серйозно. Він визнає дійсну владу сатани. Три рази називає його „володарем цього світу" (Ів. 12, 31; 14, 30; 16, 11) у цілковитій згоді з апостолом Павлом (Еф. 2, 2; 2 Сол. 2, 9-10; пор. 2 Кор. 4, 4 і 1 Кор. 2, 6). Зваживши на їх цілковито відмінні теологічні інспірації, це знаменне співпадання.5

Проте ця влада не поширюється на Ісуса, Який не є з цього світу і Який є понад усякими випробовуваннями долі. "...Надходить бо князь світу цього. Він, щоправда, у мені не має нічого" (Ів. 14, 30). Більше того, перемога сатани, яка наближається (смерть Ісуса), є тільки позірною: „...Тепер буде вигнаний геть князь цього світу. І я, коли буду піднесений з землі (на хресті), притягну всіх до себе" (Ів. 12, 31-32).

Те виключення демона є, згідно з Іваном, наслідком суду: „Тепер цьому світові суд" (Ів. 12, 31-32). Суд прийде від Святого Духа, а потім з нутра, про що мовить наступний текст: „І коли прийде він (Утішитель), то переконає світ у грісі, у справедливості, і в засуді: щодо гріха — бо не вірують в мене, щодо справедливості — бо йду до Отця мого, і ви мене вже не побачите; щодо засуду — бо князь цього світу засуджений" (Ів. 16, 8-11).

Отож Ісус міг сказати: «Я переміг світ» (Ів. 18, 33; пор. 1 Ів. 2, 13-14; 4, 4). Щодо противника, який ще править пеклом, яке йому було передане, коли він був ще ангелом світла, боротьба Ісуса є небезпечною і під численними точками зору — двозначною.

Тогочасні релігійні провідники не уміли його розпізнати. Для них він був «від диявола». Цей закид тричі з'являється у Євангелії св. Івана у формі, що виражає щораз глибше переконання.
Коли під час свята Кучок навчає у храмі, то робить закид своїм противникам, що Його хочуть убити, а натовп йому відповідає: «Чи не навіжений ти?» (Ів. 7, 20).
У восьмій главі фарисеї відкидають Його науку. «Хіба не добре кажемо, що самарянин єси і біса маєш?» (8, 48). Ісус відповів: «Я не маю біса, але шаную Отця мого; ви ж зневажаєте мене» (Ів. 8, 49).
Вкінці, реагуючи на притчу про Доброго Пастиря, вони говорять: «Він біса має; він божевільний. Чому його слухаєте?»

Отже, Ісус переможений тільки позірно. Його земне життя закінчиться поразкою, засудом і смертю. І помимо тихої перемоги Воскресіння противник збереже свою владу, яку використає проти Його учнів. Це тому, хоч світ є областю сатани, його володаря, Ісус просить зберегти у ньому учнів, і не просить, щоб вони з нього «вийшли»: «Не молю, щоб ти узяв їх від світу, але щоб зберіг їх від лукавого» (Ів. 17, 15; пор.: 1 Ів. 2, 13-14). Для учнів Христа майбутнє означатиме довготривалу боротьбу.

Отож, Іван з великою силою зображає очевидну ворожнечу між Богом, Який є Любов'ю і дає життя, та сатаною, вбивцею від самого початку, який сіє смерть серед своїх потомків (Ів. 8,44; 1 Ів. З, 15). Якщо «цілий світ лежить у владі лукавого» (1 Ів. 5, 19), то перемога Христа є вже перемогою Цого учнів (1 Ів. 2, 13; 5, 18-19).
Образ сатани в Діяннях апостолів

В історії первісної Церкви, представленої в Діяннях апостолів, сатана, з яким бореться Церква і якого за допомогою екзорцистів проганяє, викликає не тільки переслідування, але також поділи, що загрожують єдності Церкви та дестабілізують її. Ця боротьба прочитується між рядками, позаяк св. Лука, який є у Новому Заповіті найбільш оптимістичним, як у Діяннях, так і в Євангелії, найменше мовить про Зло і про диявола; і все ж таки його Діяння від самого початку є хронікою боротьби.6

Противники Ісуса не складають зброї. Вони переслідують християн: насамперед дванадцятьох (Ді. 1-18), а потім апостола Павла (Ді. 14-28). Самі християни підлягають спокусам. Ананій та його дружина продають свій маєток на користь бідним, але частину заплати відкладають собі. Петро з усією суворістю викриває цей обман, питаючи: „Ананію, чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духу Святому неправду сказав..." (Ді. 5, 3).

Сатана в листах ап. Павла


Листи св. ап. Павла доповнюють образ, змальований у Діяннях апостолів. Напруга та поділи, що виступають в євангелізації та у житті окремих Церков, становлять тогочасну ситуацію. Переслідуваний Павло змушений боротися з юдеями, що сіють незгоду і можуть перешкодити поширенню Церкви. Про суперечку на цю тему з апостолом Петром Павло згадує у листі до Галатів (2, 11-21), про що нема мови у Діяннях Апостолів.7

Апостол Павло свідомий того, що тут не йдеться про звичайні людські змагання. «Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби» (Еф. 6, 12).

При численних нагодах апостол Павло згадує про темні сили, з якими потрібно боротись: „Ви колись проживали за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує у повітрі, духа, що працює тепер у неслухняних" (Еф. 2, 2). „Бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христа, а Він — образ Божий" (2 Кор. 4, 4).

Святий Павло поміщає ці злі сили в небі (Еф. 2, 2; 3, 10; Фил. 2, 10) або у повітрі (Еф. 2, 2) між простором перебування людей на землі та простором перебування Бога в небі. Вони навідують те, що св. Павло називає «стихіями світу» (Гал. 4, 3), і є аналогічні до бур'яну в Євангелії. Це невірні духи, які хочуть зневолити людей до гріха (Еф. 2, 2). Але Ісус прийшов, щоб звільнити нас з тієї неволі (Еф. 1, 21; Кол. 1, 13; 2, 15-20). Отож ми можемо вести з ними боротьбу завдяки теологічній Божій зброї (Еф. 11-13).

Апостол Павло висвітлює хід тієї боротьби, спираючись на власний досвід. Спочатку це була боротьба сил - Зла з Христом, що закінчилась їхньою перемогою, позаяк їм вдалось виключити Його з цього світу. «...Коли бо пізнали були, то не розіп'яли б вони Господа слави!» (1 Кор. 2, 8). Проте цей позірний успіх, жорстокий і обмежений, становить водночас їхню поразку. Через смерть на хресті Ісус, «роззброївши влади й начальства, сміливо їх вивів на посміховисько, — перемігши їх на хресті!» (Кол. 2, 15).

Святий Павло тут має на увазі воєнні тріумфи, у яких переможний вождь вів за собою своїх закутих у кайдани ворогів. Такою надією він сягає у майбуття, позаяк він перебуває поки що у неволі.

Отож, тріумф Христа не покінчив із владою того, якого Ісус назвав не тільки «князем» (Еф. 2, 2; пор.: 1 Кор. 2, 6), але також „богом цього віку" (2 Кор. 4, 4). А проте Христос став переможці ми разом з ним можемо переможно боротися і «зло перемагати добром» (Рим. 12, 12).

Апостол Павло живе тією боротьбою щодня і пише про неї: Дано мені в тіло колючку, — посланця сатани, щоб бив в обличчя мене, щоб я не величався" (2 Кор. 12, 7).

Святий Павло знає, що сатана розкладає для християн пастки, користуючись їх благородністю. Подружжя, дотримуючись періодичної сексуальної стриманості, повинні берегтись, щоб сатана не скористався їхньою стриманістю аби їх спокушати (1 Кор. 7, 5).8 Потрібно пильнувати, щоб уникнути пастки (2 Кор. 1, 3) та спокушання з боку посланців сатани, „великих апостолів", які появляються у спільноті, щоб проповідувати інше Євангеліє (2 Кор. 11, 4-6). «...І місця дияволові не давайте!» — пише св. Павло до Ефесян (4, 27); «Зодягніться у повну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських» (Еф. 6, 11-12). Святий Павло певний щодо швидкої перемоги: «А Бог миру роздавить незабаром сатану під вашими ногами» (Рим. 16, 20).

Проте апостола турбують дії первородного гріха: „Та боюсь я, — як змій звів був Єву лукавством своїм, щоб так не попсувалися ваші думки і ви не вхилилися від простоти й чистоти, що в Христі" (2 Кор. 11, 3).

Апостол покликається на ту таємницю як на науку, відому вже солунянам, яку пригадує тут у загальних рисах: „Хіба не пам'ятаєте, що коли я був між вами, я говорив вам про це? І тепер знаєте, що саме стримує його з'явитись у часі своєму. Так, тайна беззаконня орудує вже тепер. Лише тепер є той, хто його стримує, аж поки не буде усунений. І тоді й з'явиться беззаконний, якого Господь Ісус умертвить духом уст своїх і знищить сяйвом приходу свого" (2 Сол. 2, 5-8).

В одному зі своїх перших листів (2 Сол. 2, 3-4) Павло згадує про останню боротьбу, яка буде вирішальною: боротьбу антихриста, якого визначає іншими словами: „Хай ніхто жодним способом вас не зведе! Бо той день не настане, аж перше прийде відступлення, і виявиться беззаконник, призначений на погибель, що противиться та несеться над усе, зване Богом чи святощами, так що в Божому храмі він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме”.

Антихрист не є сатаною, позаяк тут він означений як «безбожна людина». Він виявляється скоріше як найближчий поплічник та знаряддя спокусника. Цей новий Юда довершить позірну смерть Церкви, подібно як перший Юда, один з дванадцятьох, затіяв смерть Христа. «Його прихід — за чином сатани — буде з усякою силою й знаками та з неправдивими чудами, і з усякою обманою неправди між тими, хто гине, бо любови правди вони не прийняли, щоб їм спастися» (2 Сол. 2, 9-10).

Остаточна перемога Ісуса наступить, але після останньої концентрації беззаконня, що буде остаточним нападом сатани: «І тоді й з'явиться той беззаконний, якого Господь Ісус умертвить Духом уст Своїх і знищить сяйвом приходу Свого» (2 Сол. 2, 8). „У вогні полум'янім, щоб відплатитися тим, які не знають Бога і не коряться Євангелії Господа нашого Ісуса". „Вони зазнають кари, — вічної погибелі, — віддалені від лиця Господнього та від слави і потуги Його, коли Він прийде того дня прославитися в Своїх святих на подив усім віруючим, бо свідчення наше знайшло віру між вами..." (2 Сол. 1, 8-10). Святий Павло не виявляє тієї таємниці для заспокоєння цікавості, але для того, що він є задіяний у реальну боротьбу: «Бо вже діється таємниця беззаконня» (2 Сол. 2, 7).

Остаточна атака сатани буде лише позірною перемогою перед рішучою перемогою Христа, на яку св. Павло так часто ставить наголос (1 Кор. 15, 23; 1 Сол. 2, 19; З, 13; 4, 15; 2 Сол. 2, 1-8).

Антихрист у листах св. Івана


Назва „антихрист" походить зі Святого Письма й знаходиться у євангелиста Івана (див.: 1 Ів. 2, 18; 4, 3; 2 Ів. 4, 7). Крім того, Святе Письмо називає антихриста „чоловіком гріха" та "сином погибелі" (див. 2 Сол. 2, 3). Це слово у Святому Письмі використовується з подвійним змістом — цим іменем називають будь-якого противника Господа нашого Ісуса Христа, який відкидає його Божество і вчення та озброюється проти Його Святої Церкви (див.: 2 Ів. 7 та ін.); або в іншому розумінні — цим іменем називається власне той противник Христа, який має з'явитися перед кінцем світу для останньої битви між темрявою та світлом (див.: Ів. 5, 43; 1 Ів. 11, 18; 2 Сол. 3-12 та ін.).

Листи св. Івана подібні з листами ап. Павла, якщо йдеться про боротьбу та антихриста. На перший погляд може видаватись, що Іван зводить есхатологічного противника до противників актуальних. Він бо повторює: «...Хто заперечує, що Ісус є Месією, той власне є антихристом» (1 Ів. 2, 22). "А кожен дух, який не визнає Ісуса, той не від Бога, але він антихристів, про якого ви чули, що йде, а тепер він уже в світі" (1 Ів. 4, 3).

«Бо у світ увійшло багато обманців, які не визнають Ісуса Христа, що прийшов був у тілі. Той то є спокусник і антихрист» (2 Ів. 7). Такі тексти ніби зводять антихриста до затаврованих апостолом Павлом відступників.

А проте Іван належним чином представляє антихриста у майбутньому і пригадує про науки, які він уділив на цю тему: "...А що чули, що антихрист іде, — а тепер з'явилось багато антихристів..." (1 Ів. 2, 18).

Апостол не ставить під сумнів правди цього вчення, натомість підкреслює, щоб не приєднуватися до армії ворога. Він застерігає: „А кожен дух, який не визнає Ісуса, той не від Бога, але від антихриста, про якого ви чули, що прийде, а й тепер він уже в світі" (1 Ів. 4, 3).

Іншими словами, битва почалася. А втім Іван, як і Павло, не відділяє актуальної боротьби від її есхатологічної тривалості та закінчення. Вчення це залишається таємницею, у ньому нема нічого езотеричного, Іван пояснює водночас науку Старого Завіту та науку Христа.9

Образ сатани в книзі Одкровення


Апокаліпсис розвиває ту ж есхатологічну науку більш образним способом, більш детально та драматично. Остаточно перемогу Христа і Церкви св. апостол Іван представляє у трьох періодах.

1. Перший період є водночас і раніший щодо Церкви та рівночасний з нею. Це боротьба, що точиться в небі: бунт ангелів проти Бога та їх поразка:

"І настала війна на небі: Михаїл та його Ангели воювали проти дракона, і дракон воював та й ангели його, та не перемогли ані місця не знайшлося їхнього більше на небі. І повержено Дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною, що зводить вселенну, — повержено на землю, і ангели його зним повержені" (Од. 12, 7-9).

В Апокаліпсисі нам не все зрозуміло. Чому збунтувалися ангели? Контекст вказує на те, що приводом був людський нащадок (Месія), об'єкт ненависті Змія. Згідно з єврейською традицією(посвідченою життям Адама та Єви, розд. 13-16, на яке покликається Апокаліпсис), коли Бог створив Адама, Михаїл та його Ангели згодилися «віддати шану образові Бога», тобто людині. Але сатана відмовився «віддати пошану цій нижчій істоті». Таким чином, він був позбавлений своєї величі і прогнаний на землю. Це і стало приводом, що сатана ненавидить людину, їй заздрить. Хоч перемога наступила уже в небі, але на землі її ще не було і туди подались вороги Бога: „Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має!" (12, 12).

2. Апокаліпсис у 12 главі описує боротьбу сатани з Жінкою, Матір'ю чоловічого потомка: Месію з «залізним жезлом».Противник веде боротьбу не тільки з Марією, Матір'ю Месії і з Церквою, з якою її ототожнює, але також з дітьми Жінки —християнами, палаючи гнівом стосовно її Сина, переможного Христа, — взятого «до Бога і до престолу Його» завдяки Вознесінню (Од. 12, 5; пор. Мк. 16, 15; Лк. 24, 51; Ді. 1, 9, Ів. 20, 17).10

«...І пішов воювати з останками насіння її, що вони бережуть Божі заповіді та мають свідоцтво Ісусове» (Од. 12, 17). Апокаліпсис з'ясовує, посилаючись на ворожнечу між сатаною та Жінкою (Бут. 3, 15), благословенною між жінками, Матір'ю Месії (Ів. 1, 13; 2, 1-12; 19, 25) і Матір'ю учнів (Ів. 19, 26-27; Од. 12, 17).

3. Ця боротьба проходить через атаки Звірини, що виходила з моря (Од. 13, 1), а потім із-за „Звірини, що виходила з землі" (13, 11). Перша зображає дії фальшивих пророків, друга —тоталітарних диктатур. В кінці, однак, дракон (бестія, диявол, звідник) буде наперед «замкнений аж поки не скінчиться тисяча років» (Од. 20, 3), і нарешті „укинений в озеро огняне та сірчане, де звірина й пророк неправдивий. І мучені будуть вони день і ніч на вічні віки" (Од. 20, 10). Це буде Кінцевий Суд (пор. Од. 20, 11-15), який становитиме кінцеве завершення цієї важливої біблійної тематики.

Коротко кажучи, боротьба Церкви зі Злом, як також із сатаною, тим, хто роздуває Зло, знаходиться між «вже», яким є перемога Христа, та «ще ні», яким буде Його повернення на землю і цілковита й остаточна Його перемога. Між тими двома точками сатана, переможений радикально, ще щось зберігає зі своєї таємничої влади над Землею, якою колись користувався в той спосіб, що перемога Христа не погасила пожежі Зла, якого ми є свідками. Наведені тексти описують їх у двох видах:
переслідування володарями цього світу, які зневажають Бога (пор. Од. 13, 1-10);
релігійна деморалізація, спричинена фальшивими пророками та самим Антихристом, який буде зводити та обманювати людей для того, щоб вони віддавали шану божкам: звірині з Апокаліпсиса (13, 11-18).

Цю пророчу візію важко розшифрувати, позаяк вона описана не для того, щоб задовільнити нашу цікавість. Уся ця наука заохочує нас до мужності та пильнування, як це чудово виражає перше послання св. Петра та повторює Літургія: „Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник - диявол - ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого. Противтесь йому, тверді у вірі" (1 Пет. 5, 8).

Есхатологічна боротьба


Ідею остаточної битви знаходимо також у Старому Завіті. Об'явлення Ісаї (27, 1) згадує про есхатологічну колізію між Ягве та змієм (противником з Книги Буття 3, 15), інтерпретовану у книзі Мудрості (2, 22-23). „У той день навідає Господь Своїм твердим, і дужим та сильним мечем левіятана, змія прудкого, і левіятана, змія звивного, і дракона, що в морі, заб'є" (Іс. 27, 1). Про ту боротьбу з ворогом, який нагадує нам морального монстра, йде мова в Ісаї (51, 9) та у Псальмах (74, 13-14; 89, 10). Ширше описує Біблія боротьбу історичних сил з Ягве: передовсім поганських царів, які робляться богами (Єз. 22, 24; Іс. 14, 4).

Пророк Єзекиїл (гл. 38) називає антихриста «Гогом», а його прихильників — «Магогами». Цю назву знаходимо в Об'явленні св. Івана (20, 7). Один із синів Яфета також називався Магог, подібно називалася околиця, де перебували його нащадки (Бут. 10, 2). Таким чином, у Старому Завіті йде мова про боротьбу з Гогом, царем з Магогу (Єз. 38, 2; 39, 1-5) та з Антіохом Епіфаном, безбожником, що займе місце Ягве (Дан. 11, 36). „І буде робити той цар за своїм уподобанням, і здійметься, і повищиться понад усякого бога, і на Бога богів говоритиме дивні речі, і матиме успіх, аж поки не довершиться гнів, бо виконається те, що було вирішене" (пор. Дан. 9, 27; Єз. 7; 8, 11-27; 11, 40; 12, 2). У своїй есхатологічній мові Христос торкається теми тієї остаточної битви, що має пряме відношення до пророцтва Даниїла. „Бо багато-хто прийдуть в ім'я Моє, кажучи: „Це Я". І зведуть багатьох" (Мр. 13, 6). «Тож, коли ви побачите ту» «гидоту спустошення», що про неї звіщав був пророк Даниїл, на місці святому, — хто читає, нехай розуміє» (Мт. 24, 15). «Тоді ж, як хто скаже до вас: «Ото, Христос тут», «Ото там», не йміть віри. Бо повстануть христи неправдиві, і неправдиві пророки, і будуть чинити ознаки та чуда, щоб спокусити, як можна, і вибраних» (Мр. 13, 21-22). Ті звідники, які видавали себе за Христа, щоб довести до відступництва, названі у листі св. Івана антихристами. У кінцевому результаті, усі тексти повчають про необхідність єдності у духовній боротьбі із силами темряви; вони слугуються людьми і доводять їх до відступництва і до остаточного відступника, позірний успіх якого випередить перемогу Христа. Проте євангелист Іван слушно підкреслює значення і вартість щоденних перемог, що приготовляють остаточну перемогу: «Пишу, діти, вам, бо ви пізнали Отця. Я писав вам, батьки, бо ви пізнали Того, Хто від початку. Писав я до вас, юнаки, бо міцні ви, і Слово Боже у вас пробуває, і лукавого перемогли ви» (1 Ів. 2, 14). „Ви від Бога, дітки, і ви перемогли їх, — більший бо Той, Хто в вас, аніж той, хто в світі" (це означає — від сатани та антихристів, якими він послуговується) (1 Ів. 4, 4).

_______________________________

1 Пор. Катехизм Католицької Церкви. Жовква 2002. 391; 538; 635; 1086.

2 Священник Радіон. Можливості дії злих духів на людей. Закон і милосердя 4 (2005) ч 2. С. 41

3 Козовик. Екзорцизм міф чи реальність? С. 79.

4 Там же. С. 80.

5 Пор. Бог живий. Православний катехизм. Львів 2005. С. 317.

6 С. Миллер . Библия. Кто есть кто. Толкования и розьяснения. Харьков 2007.С. 45.

7 Л. Дюфура . Словник Біблійного богослов’я. під ред. Мудрого С. Рим 1992. Львів 1996. С.692.

8 Миллер. Библия. Кто есть кто. Толкования и розьяснения. С. 50.

9 Б. Фредеріксон. Як відповісти сатанізму. Тернопіль б.р.в. С.8.

10 Пор. Фредеріксон. Як відповісти сатанізму. Тернопіль б.р.в. С.12.

Додати власний коментар

*
*
Будь ласка, додайте 9 й 8.

Сторінками Біблії

Біблія

Цар Давид: славний і грішний

Один автор писав: «Я вірив, що знаю Бога. Так само вірив, що знаю Давида, але Бог, якого я знав, не був подібний до Давида. І серце Боже та серце Давида не були схожими ні у чому. Тому, читаючи свідчення Бога про Давида, я був вельми здивований. Із цього виникли дві гіпотези: або я не знав Бога, або я не знав Давида. Але свідчення Бога завжди істинне, навіть якщо не відповідає моєму розумінню…» Отож історія царя Давида – виклик шукати Бога, Його справедливість і Його наміри ...

Що стало з людською душею Ісуса після Воскресіння?

Оскільки Ісус Христос — істинний Бог і істинна людина, у Нього повинна бути людська душа. Що сталося з цією душею після Воскресіння? Чи така сама в неї доля, як у душі будь-якої іншої людини? ...

Чи правда, що євреї досі очікують прихід Месії?

Питання: «Чи правда, що євреї досі очікують прихід Месії? І якщо це правда, чому таким Месією не міг бути для них наш Господь Ісус Христос?»...

Звідки взялася дружина у сина Адама і Єви?

"Каїн спізнав свою жінку, і вона зачала й вродила Еноха; він збудував також місто й назвав це місто іменем свого сина – Енох" (Бут. 4, 17). Звідки у Каїна взялася дружина?...

Від кого походять люди?

З дитинства нас вчили, що первородний гріх – це непослух Богові перших двох людських істот, і після цього все людське потомство втратило первісну благодать, з'явилася смерть, розбещеність, гріхи...

Біблійна історія сотворення

Чи можемо ми з нашими науково-природничими знаннями про виникнення світу вірити ще біблійній історії сотворення? Вона розповідає про сотворення світу та всіх живих істот протягом шести днів...

50 приводів, навіщо читати Святе Письмо

«Незнання Святого Письма є незнанням Христа». «Християнин, який не живиться Писанням, – не живе». (св.Єронім) «Що вам здається більшим і більш знаменитим: слово Бога чи тіло Христа?» (св.Цезарій Арльський)...

Біблія – це дзеркало душі

Часто задумувався: чому Біблія є дзеркалом душі? ... Як пише апостол Яків у свому соборному посланні. Дзеркало. Хммм...а чому саме дзеркало? Адже дзеркало - це холодний предмет, котрий служить нам, щоб...

Архів новин