Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Я хочу подякувати Святій Філомені за ласку зцілення від дерматиту, а також хочу закликати всіх, у  кого є якісь проблеми, молитися до цієї Великої Святої.

п. Уляна (м. Львів)

Назад
по Марія Колодій
Автор: Milites Christi Imperatoris

Дві дороги

Дата публікації: 16-06-2010
шлях

 

Я впевнений, що всі християни знайомі з відомою біблійною притчею про блудного сина (Лк. 15, 11 - 32). Хто не читав особисто, обов'язково чув про неї від інших і не один раз.

Розповідає вона про батька та двох його синів. Молодшому набридло жити під батьківською опікою, тому, взявши свою частку маєтку, пішов шукати іншої долі. На жаль, спроба видалася невдалою - потративши усі збереження, після довгих поневірянь і принизливого життя він вирішує повернутись з покорою до батька, в надії, що той прийме його хоча б слугою. Старший же син весь час був з батьком, допомагаючи вести домашнє господарство.

Давайте розберемо притчу трохи детальніше. Як саме жили сини перед тим, коли молодший вирішив податись у світ? Яким був їхній батько?

Не потрібно довго думати, щоб зрозуміти - батько був досить строгий і виховував своїх дітей згідно Закону, а це передбачало повний послух і давало усю владу батькам. Фактично старший син, після повернення молодшого, сам допомагає нам в цьому переконатись, коли закидає батькові: «ось скільки років служу тобі і ніколи не переступав ні однієї заповіді твоєї, і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб з друзями моїми повеселитись.» (Лк. 15, 29).

Отож, жила сім'я скромно, без зайвих витрат і забав. Але молодший бачив, як живуть інші. Йому кортіло гуляти, веселитись, його тягнуло до жінок, до вина, до інших «приємностей», котрих не міг отримати через Закон, що панував в їхньому домі. Було б невірним вважати, що старшому не хотілося того ж, адже сам мріяв про ягня і веселощі з друзями. Так, свободи хотілося обом, але завдяки твердішій натурі один зумів підкорити своє життя Закону і батькові, інший же ні.

До чого ж можемо прирівняти життя синів в батьковій хаті? То є життя в Церкві. Життя згідно Божих і церковних заповідей, до якого нас закликає Бог. Життя в послусі, хоча серце й тягне до гріховного, до забороненого.

Доки сини були з батьком, той своїм авторитетом допомагав боротися, відгороджував від зла, від світу, до якого прагнули молоді сини. І хоча вони й не були особливо раді такій турботі, зате були повністю захищені. Звичайно, вони не могли зрозуміти, чому повинні жити так скромно, коли їхні однолітки навколо розкошують і розважаються в своє задоволення.

Невже це не схоже на нас, католиків? Ми ходимо до церкви, стараємось виконувати усі Божі заповіді, але деколи із заздрістю спостерігаємо за тими, яким це все не потрібно, їхнє життя видається насиченішим, веселішим, одним словом: кращим. Але з різних причин залишаємося вірними своїй вірі, своєму батьківському дому тобто Церкві.

Існують, звичайно, й «молодші брати», що вимагають своєї частки спадку і йдуть у світ. Спадщиною, яку нам дає наш Господь, є наша свобідна воля, право вибору свого шляху, право вибору між життям за власними бажаннями і життям згідно даних нам заповідей. Дуже часто, надіючись на свою мудрість, ми переконані, що власними зусиллями зуміємо покращити життя. Через деякий час починаємо відчувати, що нам вже не потрібні ні молитва, ні Служба Божа, ні Церква, а зрештою навіть і сам Бог. Спочатку почуваємось начебто і щасливі, як і молодший син з притчі поки мав за що розкошувати і веселитись, а потім...

Головне не те, що він витратив гроші - він витратив свою свобідну волю. Часто нам здається, що церковні і Божі закони лише зв'язують нам руки, лише обмежують нашу свобідну волю. Покидаючи ж церковне життя, ми, навпаки, отримуємо відчуття повної свободи.

В латинській Церкві таїнство миропомазання уділяється дітям віком 10-12 років. З них лише 5% залишаються вірними Церкві, решта ж приходить лише, щоб взяти шлюб. Більшість з тих, що були миропомазані, скажуть Богові: «Нарешті я вільний! Тепер, отримавши всі необхідні святі таїнства, вже не мушу жити так, як вчить Церква, тепер я можу робити все, що заманеться. Нарешті я вільний!» Молодший син з притчі - ось приклад кінця такої свободи. Доречі, пасти свині було найпринизливішим для жида того часу, а йому навіть не дозволялося їсти свинячої їжі (саме так закінчуються пошуки кращого життя для молодшого сина).

І що ж залишилось з його свободи?

Більшість з тих, що залишили Церкву, опиняються в тяжкому рабстві, якого самі не свідомі. Це алкоголізм, наркоманія, блуд, матеріалізм і багато-багато інших речей, від яких не в змозі відмовитись. Впадають в глибоку депресію, наслідком якої є різноманітні психічні захворювання.

На жаль, на Заході (а вже і на Україні) багато тих, що шукають свободи і порятунку в сектах, бо всі секти пропагують свободу, обіцяють мир і спокій, хоча ведуть напряму до біснуватості. Часто колишні сектанти, навертаючись потребують допомоги і визволення, для багатьох, особливо тяжких випадків, потрібно не мало часу і сил для визволення. Але це також крайність.

Є й такі, що думають наче вони вільні, насправді ж живуть у полоні розчарування, невдоволеності, гнітить їх почуття вини, відкинутості і небажаності, а самі в той же час проповідують прекрасну свободу. «Звільнитися» від Церкви і Бога людина може завжди, але знайде вона не істинну свободу, а лише її ложну ілюзію.

Щоб не опинитись в ситуації молодшого сина і не жити в нечистоті, нам потрібно дотримуватись батьківських законів, які часом і не зрозумілі для нас, і залишатися в Церкві, жертвуючи нашою власною свободою.

Відходячи від церкви, люди стають жертвами нечистоти, їхнім життям стає блуд, їх розум опановують блудні думки, їх серця в неволі блудних бажань. Дехто настільки залежний від цього, що вже навіть при великому бажанні не в силі самотужки покінчити з цим.

Єдиним виходом є повернення до батьківського дому з надією про допомогу: «в домі батька мого слуги живуть краще ніж я зараз.» (див. Лк. 15, 17)

Пристосувати сказане молодшим сином із притчі до нашого випадку можна так: «В Церкві ті, що ходять до Служби Божої, навіть нічого не смислячи в ній, живуть краще від мене, який уявив себе найрозумнішим в світі.»

Під час триденних реколекцій, які я давав на одній парафії, між іншими вийшла свідчити жінка середніх літ, лікар за професією, ось її слова: «Нас є п'ятеро в домі. Четверо з нас закінчили університет. З нами живе старенька бабця, яка весь свій час проводить молячись вервецю. Ми всі думали, що вона страждає дурницями... Як то хтось може постійно перебирати зернятка вервечки, як вона може зректися своєї свобідної думки, як вона може зректися життя, яким живуть інші люди і цілими днями перебирати зернятка вервиці?!» І та жінка сказала: «Зараз я можу заявити перед усіма вами. Вона єдина була мудра в нашій родині! А я тепер визнаю, наскільки я була нерозумною і дурною. Я собі уявила, наче я вільна, а насправді вільною була вона. Я думала, наскільки я мудра і розумна, а тепер бачу наскільки-то вона була мудрою і розумною.»

Отже, не все так є, як воно виглядає. Молодший син побачив свою помилку і вирішив повернутися до батька і батько побачив його ще здалека. Нагадаємо собі, що цей батько є Отцем Небесним, який нас дуже любить. Настільки любить, що дав свого Єдинородного Сина за нас.

Нагадаємо собі слова Ісуса, який сказав, що ніхто не може прийти до нього якщо Отець Небесний його не притягне. Ніхто з нас не прийшов до Ісуса, аж доки його Отець не притягнув перед Нього. Хіба хтось між нами знайшов би Ісуса, якби цього Отець не хотів?

Коли Ісус оздоровлював, він завжди казав: «Я роблю тільки те, що каже мені мій Небесний Отець.» Через все Євангеліє і через все Святе Письмо нам наголошується про Отця, який безмежно любить кожну людину. І це є істина.

Скажімо, тільки в Івановому Євангелії Ісус 103 рази згадує ім'я Отця. Скільки разів каже: «Ваш Отець, мій Отець, Отець, який вас любить.»

Скільки разів каже: «Попросіть Отця, що б ви не бажали; просіть Отця; Отець вас любить». Перечитайте Євангеліє від Івана і самі переконаєтесь в цьому.

А хто між нами може сказати: «Отче, я люблю тебе і маю повну довіру до тебе»? Далеко не всі. Чому? Тому, що Отець вимагає покори, вимагає виконання церковних і Божих заповідей, які нам часто не до вподоби.

Дуже тяжко любити когось, хто вимагає жити згідно правил ним же встановлених. Але є помилково вважати, що Бог дав нам заповіді лише для того, щоб нас обмежити. Навпаки, заповіді нам дані, щоб звільнити нас від рабства гріха, щоб захистити нас для чогось вищого і ціннішого, для чого саме поговоримо трохи пізніше.

Отже, син повертається до свого батька.

Притча каже, що ще здалеку побачивши сина, батько побіг назустріч, а не чекав, щоб добре висварити і привести до тями. Син боявся повертатись додому, тому вирішив прийти до батька зі словами: «Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів.»

Люди, які свого часу відступилися від Бога і Церкви переживають страх перед Отцем, якого не знають, бояться Його, очікуючи покарання і відкинення.

Саме ця притча відкриває перед нами істинний образ Бога-Отця - люблячого, всепрощаючого.

Що отримує блудний син замість справедливого, на його думку, покарання? Що розповідає нам притча?

«І як він (син) був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його... сказав рабам своїм: негайно принесіть найкращий одяг і зодягніть його, дайте перстень йому на руку і взуття на ноги; приведіть теля відгодоване та заколіть; будемо їсти й веселитися, бо цей син мій був мертвий - і ожив, пропав - і знайшовся! І почали веселитися.» (див. Лк. 15, 20 - 24).

Хіба після такого прийому, син спробує ще раз покинути домівку в пошуках примарливої свободи на стороні? Часом є дуже корисно, а деколи й необхідно, впасти низько-низько, щоб зрозуміти і піднятись, і визволитись.

Подивимося на реакцію старшого сина, який повернувся з поля, а дізнавшись про причини святкування в домі, прийшов до батька: «Ось скільки років я тобі служу, ніколи не переступав твоєї заповіді, а ти мені не дав і козеняти, щоб я повеселився з моїми друзями. Коли ж цей син твій, що розтратив твоє майно з блудницями, повернувся, ти заколов йому годоване теля!» (Лк. 15, 29 - 30).

Частенько і ми зустрічаємо своїх братів і сестер так само. Нам шкода і заздрісно розуміти, що багатьох речей ми, які завжди жили з Богом, не пережили, не спробували, а в кінцевому результаті в очах Божих стоїмо на одній сходинці з «молодшими» братами.

Так як і в притчі, де робітники, що працювали цілий день, отримали ту ж платню, як і ті, які працювали лише годину. «Сину, ти завжди зі мною, і все моє - твоє. А тут треба таки веселитись і радіти, бо цей брат твій був мертвий - і ожив, пропав - і знайшовся!» (Лк. 15, 31 - 32), - відповідає батько. Як вірно розуміти ці слова? Чи натякав він на те, що старший син в будь-яку мить міг взяти те, що забажає і влаштувати собі забаву?

Ні! Він мав на увазі втіху, якою сповнюється серце, коли діти йому послушні. Бо тільки тоді вони є захищені і благословенні. Не так вже й важко усвідомити радість батька при поверненні сина, а от відчувати на собі радість перебування з Богом, радість життя в вірі за божими заповідями мусимо вчитись.

Часто я запитую: «Якого дня ми вмремо?» Можливо, хтось помре сьогодні, адже існує дуже велика вірогідність цього. Не залежно від віку, від стану здоров'я. Тоді Господь спитає: «А чи хочеш ти до раю?» Звичайно відповіддю буде «так». А ось на простеньке запитання: «Чому ти туди прагнеш?», що відповісти?

Я чув багато варіантів і розумних, і мудрих, але ніколи або дуже рідко точних. І це катастрофічно. Чому ти хочеш до неба?

Одна жіночка відповіла так: «бо не бажаю попасти з тими паскудними і грішними людьми до пекла!»

Повірте, що велика кількість католиків власне так і мислять. Просто хочуть до неба, бо не хочуть до пекла, таким чином вважаючи рай просто меншим злом, ніж пекло. Як часто ми молимося: «Боже, я хочу потрапити до неба.»? Адже це є ціллю нашого життя.

Сини з притчі не розуміли цілі свого життя, тому так важко переживали вимогливість і строгість батька. Щоб знайти ціль життя і відчути бажання йти до неї, потрібно знаходитись під «духом» божих заповідей.

Ми створені з єдиною метою - запізнати Бога, через те запізнання полюбити Його, а потрапивши до неба, навіки з Ним об'єднатись. Але хіба завжди ми про це роздумуємо, цього бажаємо і цього свідомі?

Хіба Бог, який понад все цінує свобідну волю кожного, заглянувши тобі до серця не висловить своє здивування словами: «Послухай, ти насправді ніколи не хотів до неба. Твоє серце ніколи не кричало про це, твої вуста ніколи не просили цього, твоя душа ніколи не прагнула до неба. Чому я повинен кликати тебе сюди?» Як це зможете заперечити?

Уявіть себе на місці Ісуса. Ось приходить до вас особа за яку ви померли страшною смертю на хресті, перетерпіли незбагненних мук і приниження. Особисто ви заплатили за кожен гріх цієї людини. А замість подяки, вас просто повідомляють, що більше не бажають бути з вами, і насправді ніколи цього не хотіли. Що відчуваєте?

Завжди потрібно пам'ятати - за кожен прощений нам гріх розплатився Ісус. Кожен раз, коли грішимо, кара падає на нього, кожен раз він переживає той біль, як і дві тисячі років тому, помираючи на хресті, наодинці, відкинутий і принижений, під палючим сонцем, спраглий і стікаючий кров'ю.

Ще одне деколи запитую у людей: «кого ти зустрінеш на небі?». Коли люди починають відповідати на це запитання, то виглядає все ще катастрофічніше. Відразу можна зробити висновок про життя цих людей.

Більшість знайде там Марію і Ісуса, деякі ангелів і святих, ще менше знайде когось із родини. Не занадто мале товариство для раю? Рідко хто скаже: «хочу зустріти там люблячого Отця, який ціле життя був захистом і оберігав мене, до якого все життя прагнула душа моя.».

Це є відповідь, яка, на жаль, рідко обдумується і розуміється нами. Невже ми не знайдемо в небі мільйони людей, що протягом тисячоліть зберігали любов і віру і потрапили до неба. Що ми будемо робити в небі? Чи ми будемо мати свобідну волю? Очевидно, що так.

Наша природа зміниться, втративши схильність до гріха, ніщо не буде нас до гріха підштовхувати. Не спаде нам на думку когось обмовляти, осуджувати, ненавидіти, звинувачувати... Житимемо в радості. Особливо щасливі будуть, звичайно, жінки - матимуть змогу розмовляти в необмеженій кількості. В небі буде дозволене все, бо робити недозволене нам навіть до голови не прийде, навіть сама думка про це не зможе зародитися, бо є просто неможливою в небі.

Найважливішою є, звичайно, близькість до Отця, в обіймах якого ми будемо перебувати вічно.

Хто має дітей, напевне, знає, як важливо і любо малій дитині відчувати ласку і обійми батьків, як протягом цілого дня дитина прагне бути любленою, прагне бути обійнятою.

Саме малими дітьми ми потрапимо до неба. В Святому Письмі читаємо, що в небі будемо покланятись і прославляти Отця нашого Вічного - для багатьох це здається досить нудним. Хіба малій дитині нудно, коли мати чи тато тримають її на руках? Навпаки. Чому ж ми будемо нудьгувати в небі?

Небо це реальність. Небо це те, чого очікуємо. «Купити», або краще сказати «заробити» небо можна лише через часте відречення від власних бажань і власної волі. Заробити небо можна лише через життя в церкві, слідуючи Божим заповідям. Зробити це не просто, тому багато хто обирає інший шлях - особисті переконання, секти, безвір'я. Рай і пекло - дві протилежності; любов і ненависть. Навіки! Назавжди! Щось змінити потім вже не можливо.

Заради того нам і дані заповіді, які вказують напрям руху, щоб ще під час земного життя зробити свій особистий вибір. Якби ми, люди, повністю могли осягнути і зрозуміти Бога, нам не потрібні були б жодні заповіді.

На жаль, народженні з наслідком первородного гріха, ми не можемо в повноті зрозуміти Бога і його закони щодо нас, ми не можемо називатись звершеними людьми. Біблія каже, що ми живемо в незнанні, тому маємо просто плекати в собі віру в Божі заповіді, хоча виконання їх і не є легким.

Часто ми шукаємо легший, кращий, рівніший шлях, але потрібно бути свідомими, куди він веде. На нас лежить вибір. Чи ми хочемо жити в батьківському домі, чи взяти спадок і підкоритись власній волі, вважаючи себе мудрішими від Бога? Треба пам'ятати - тільки-но ми ставимо себе вище Божих заповідей - тяжко грішимо гордістю. А тоді ми вже однією ногою в пеклі.

Я не мав наміру залякати вас, настрашити, хотів просто сказати вам істину, в яку сам щиро вірю.

Ми мусимо витримати. Божий шлях не легкий. Ісус казав, що нас не будуть розуміти, насміхатимуться з нас, навіть вбиватимуть. Болітиме нас, що недоступні нам світські потіхи. Але почнім роздумувати про нагороду, яка нас очікує.

Хіба не вартує вічне життя в радості того, щоб пожертвувати кількома десятиліттями нашого земного випробовування.

Старший син залишався в батьківському домі завжди, але так і не запізнав батьківську любов. І ми на землі важко її уявляємо і розуміємо. Витривалість - ось що нас приведе до повного пізнання.

http://christusimperat.org/uk/node/3872

Список коментарів

Коментовано: Василь з УПЦ КП | 2016-08-25

Неділя про блудного сина (Лк. 15: 11 - 32)
Лк. 15: 11. Ще сказав: один чоловік мав двох синів.
І ця притча подібна до попередніх. І вона під образом людини виводить Бога воістину людинолюбивого; під двома синами - два розряди людей, тобто праведників і грішників.
Лк. 15: 12. І сказав молодший з них батькові: батьку, дай мені частину майна, що належить мені. І батько розділив між ними майно.
Праведність є давня доля людської природи, тому старший син не виривається з батьківської влади. А гріх є зло, що згодом народилося; тому й виривається з-під батьківської влади «молодший» син, який виріс із гріхом, що ввійшов згодом. Та інакше: грішник називається «молодшим» сином, як запровадник, відступник і підбурювач проти батьківської волі. «Батьку, дай мені частину майна, що належить мені». «Майно» є розумність, якій підпорядковується і свобода. Бо всяка розумна істота свобідна. Господь дає нам розум, аби користувалися ним вільно, як істинним нашим майном, і дає всім порівну, бо всі порівну розумні, самовладні. Але одні з нас користуються цією гідністю згідно з призначенням, а інші дарування Боже роблять марним.
Лк. 15: 13. Через кілька днів молодший син, зібравши все, пішов у далекий край і там розтратив своє майно, живучи розпусно.
Під «майном» нашим можна розуміти й все взагалі, що Господь дав нам, саме: небо, землю, всяке взагалі створіння, Закон, пророків. Але молодший син побачив небо, - й обожнив його; побачив землю, - і вшанував її, а в Законі Його не хотів ходити і пророкам робив зло. Старший же син всім цим скористався на славу Божу. Господь Бог, давши (все) це порівну, дозволив (кожному) ходити (жити) за своїм волевиявленням, і нікого, хто не бажає служити Йому, не примушує. Бо, якби хотів примушувати, то не створив би нас розумними і вільними. Молодший син все це разом «розтратив». І що було причиною? Те, що він «пішов у далекий край». Бо коли людина відступить від Бога і видалить від себе страх Божий, тоді вона марнує всі Божественні дари. Будучи близькими до Бога, ми нічого не робимо такого, що гідне загибелі, за сказаним: «Повсякчас бачу я Господа перед собою, бо Він праворуч мене, і я не захитаюся» (Пс. 15: 8). А видалившись і відступивши від Бога, ми робимо і терпимо всіляке зло, за словами: «ось ті, що віддалили себе від Тебе, гинуть» (Пс. 72: 27). Отже, не дивно, що він розтратив майно. Бо чеснота має одну межу і є щось єдине, а злоба багаточастинна і виробляє багато спокус. Наприклад, для мужності одна межа, саме: коли, як і на кого гніватися, а злоби два види - страх і зухвалість. Бачиш, марнується розум і єдність чесноти гине?
Лк. 15: 14. Коли ж він усе розтратив, настав великий голод у тій країні, і він почав бідувати.
Коли це майно розтрачено і людина не живе розумом, тобто за природним законом, не керується Законом писаним і пророків не слухає, тоді настає (для неї) сильний голод, не голод хліба, але голод слухання слова Господнього (Ам. 8: 11). І вона починає «бідувати», оскільки не боїться Господа, але далеко стоїть від Нього, тоді як ті, хто бояться Господа, «не знають нестатку» (Пс. 33: 10). Чому ж не знають нестатку ті, хто бояться Господа? Оскільки той, хто боїться Господа, міцно любить заповіді Його, тому слава і багатство в будинку його, і він швидше за своєю волею розтрачує і дає убогим (Пс. 111: 1, 3, 9). Так він далекий від нестатку! А хто далеко пішов від Бога і не має перед своїми очима грізного Його обличчя, той, не дивно, відчуватиме потребу, бо в ньому не діє ніяке Божественне слово.
Лк. 15: 15. І пішов,
Тобто далеко зайшов і зміцнився у злобі,
пристав до одного з жителів тієї країни;
«Хто з’єднується з Господом, той є один дух з Господом» , а «хто з’єднується з блудницею», тобто з природою бісів, «стає одним тiлом з нею» (1 Кор. 6: 17, 16), цілком роблячись плоттю й не маючи в собі місця для Духа, подібно до тих, які жили у дні потопу (Бут. 6: 3). «Жителі тієї країни» , віддаленої від Бога, без сумніву, є біси.
а той послав його на свої поля пасти свиней.
Встигнувши і зробившися сильним у злобі, він «пасе свиней» , тобто й інших вчить злобі й брудному життю. Бо всі, хто знаходять задоволення у багні безчесних справ і речових пристрастей, є свині. Очі свинячі ніколи не можуть дивитися вгору, маючи таке дивне влаштування. Чому і ті, хто пасуть свиней, якщо, зловивши свиню, довго не можуть приборкати її вереск, загинають їй голову назад і таким чином стишують її вереск. Як людина, яка прийшла на таке видовище, якого вона ніколи не бачила, коли піднімає очі (на сцену), буває враженою і мовчить, так очі тих, які виховані у злі, ніколи не бачать того, що вгорі. Цих і пасе той, що перевершує багатьох у злобі, якими є: утримувачі блудниць, начальники розбійників, митарів. Бо про всіх такого роду людей можна сказати, що вони пасуть свиней.
Лк. 15: 16. І він радий був насититися стручками, які їли свині, але ніхто не давав йому.
Нещасний цей «радий був насититися» гріхом, але ніхто не дає йому цього насичення. Бо звиклий до зла не знаходить насичення в ньому. Задоволення непостійне, але як приходить, з тим разом і відходить, і нещасний цей знову залишається з порожнечею (на душі). Бо гріх подібний до «стручків» , маючи солодкість і гіркоту: тимчасово він потішає, але мучить навіки. Ніхто не дасть насититися злом тому, хто насолоджується ним. Та й хто дасть йому насичення і спокій? Бог? Але при ньому немає Його, бо той, який живиться злом, йде далеко від Бога. Біси? Але як вони дадуть, коли вони особливо і прагнуть, щоб ніколи не було спокою і насичення від зла?
Лк. 15: 17. Опам’ятавшись,
З часом розпусний опам'ятався. Бо доки він жив розпусно, він був у нестямі. Говориться, що він розтратив майно, і справедливо: тому він у нестямі. Бо хто не керується розумом, але живе як нерозумний та інших доводить до безрозсудства, той у нестямі, і не залишиться зі своїм майном, тобто при розумі. Коли ж хто зрозуміє, в яке він впав лихо, тоді він приходить до тями через роздуми і навернення від блукання зовні до покаяння.
він сказав: скільки наймитів у батька мого мають надлишок хліба, а я вмираю з голоду;
Під «наймитами» , імовірно, розуміє оголошених, котрі, як ще непросвічені, не встигли ще зробитися синами. А оголошені, без сумніву, задовольняються духовним хлібом з надлишком щоденно слухаючи читання. І щоб тобі знати відмінність між наймитом і сином, слухай. Три розряди, які рятуються. Одні, як раби, роблять добро зі страху суду. На це натякає Давид, коли говорить: «Від страху перед Тобою тремтить тіло моє; судів Твоїх я боюся» (Пс. 118: 120). Інші - наймити; це, здається, ті, котрі намагаються догодити Богові через бажання отримати благо, як той же Давид каже: «Я нахилив серце моє сповняти накази Твої вічно, до кінця життя мого» (Пс. 118: 112). А треті - сини, тобто ті, які дотримуються заповідей Божих з любові до Бога, про що знову той же Давид свідчить: «Як люблю я закон Твій! Цілий день думки мої про нього» (Пс. 118: 97). І знову: «руки мої буду простягати до заповідей Твоїх, які я люблю» (Пс. 118: 48), а не «яких злякався». І ще: «Дивні свідчення Твої» , і оскільки дивні, «тому й додержується їх душа моя» (Пс. 118: 129). Отже, коли той, хто знаходився в розряді синів, але потім через гріх втратив синівство, побачить, що інші насолоджуються Божественними даруваннями, причащаються Божественних Тайн і Божественного хліба (а під назвою наймитів можна розуміти не тільки оголошених, але і взагалі членів церкви, які перебувають не в першому чині); тоді він повинен сказати сам собі оці слова жалю: «скільки наймитів у батька мого мають надлишок хліба, а я вмираю з голоду».
Лк. 15: 18. встану,
Тобто від падіння гріховного.
піду до батька мого і скажу йому: батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою
Залишивши небесне, я згрішив проти нього, віддавши перевагу не йому, а нікчемному задоволенню, і замість неба, своєї батьківщини, вибравши за краще країну голодну. Бо як той, можна сказати, грішить проти золота, хто віддає перевагу не йому, а свинцеві, так той грішить проти неба, хто віддає перевагу не йому, а земному. Бо він, без сумніву, видаляється від шляху, що веде на небо. І зауваж, що коли він грішив, тоді робив гріх немовби не перед Богом, а коли кається, тоді відчуває себе таким, що згрішив перед Богом.
Лк. 15: 19. і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх.
Лк. 15: 20. Встав і пішов до батька свого.
Бо нам потрібно не тільки бажати того, що угодне Богові, але й самим ділом виконувати.
І коли він був ще далеко, батько побачив його і переповнився жалем; побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його.
Лк. 15: 21. Син же сказав йому: батьку! Я згрішив перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином.
Ти бачив тепер тепле покаяння, подивися ж і на милосердя отця, Він не чекає, поки син дійде до нього, але сам поспішає назустріч і обіймає його. Бо, будучи за природою Отцем, Бог є Отець і за благістю. Він весь усього обіймає сина, щоб з усіх боків з'єднати його із Собою, як сказано: «і слава Господня буде супроводжувати тебе» (Іс. 58: 8). Перше, коли син сам видалявся, час був і отцеві видалитися від обіймів. А коли син наблизився через молитву і навернення, тоді своєчасно стало і обійняти його. Батько «кинувшись ... на шию» синові, показуючи, що вона, непокірна раніше, стала нині покірною, і «цілував його» , позначаючи примирення і освячуючи уста того, хто раніше осквернився, немовби якийсь початок, і через них посилаючи освячення і всередину.
Лк. 15: 22. А батько сказав рабам своїм: принесіть найкращий одяг і вдягніть його,
Під «рабами» можеш розуміти Ангелів, позаяк вони є службові духи, які посилаються на служіння для гідних спасіння (Євр. 1: 14). Бо вони того, хто навертається від злоби, одягають у «найкращий одяг» , тобто або у колишній, який ми носили до гріха, одяг нетління, або в одяг найкращий за весь інший, котрим є одяг хрещення. Бо він перший одягається на мене, і через нього я знімаю із себе одяг непристойності. Під «рабами» можеш розуміти Ангелів і тому, що вони служать при всьому тому, що здійснюється заради нас, і що ми освячуємося при посередництві їхньому. Під «рабами» можеш розуміти і священиків, позаяк вони того, хто навертається, одягають через хрещення і вчительське слово і одягають на нього перший одяг, тобто Самого Христа. Бо ми всі, хто у Христа хрестилися, у Христа одяглися (Гал. 3: 27).
і дайте перстень на руку його
І дає «перстень на руку», тобто печать християнства, яку ми отримуємо через діла. Бо рука є знак діяльності, а перстень - печаті. Отже, той, хто хрестився і взагалі навертається від злоби, повинен мати на руці, тобто на всій діяльній силі, печать і ознаку християнина, щоб міг показати, як оновився за образом Того, Хто створив його. Або інакше: під «перснем» можеш розуміти заставу Духа. Скажу так: Бог дасть найдосконаліші блага тоді, коли настане їхній час, а нині, для запевнення, немовби у вигляді застави майбутніх благ, дає нам такого роду обдарування: одним - дар чудотворення, другим - дар учительства, іншим - інший який-небудь дар. Приймаючи ці дари, ми з твердістю сподіваємося, і на отримання найдосконаліших.
і взуття на ноги;
Дається «взуття на ноги» , щоб вони збереглися як від скорпіонів, тобто від погрішностей, очевидно, малих і таємних, як каже Давид (Пс. 18: 13), одначе ж, і тих смертоносних, так і від змій, які вважаються очевидно шкідливими, тобто від гріхів. І інакше: удостоєному першого одягу дається взуття на знак того, що Бог робить його готовим благовістити і служити на користь іншим. Бо відмінна риса християнина бути корисним для інших.
Лк. 15: 23. і приведіть відгодоване теля, і заколіть; будемо їсти і веселитися!
Хто є «відгодоване теля» , заколюване і їстивне, це не важко зрозуміти. Воно є, без сумніву, істинний Син Божий. Оскільки Він Людина і прийняв на Себе плоть, за природою нерозумну і скотоподібну, хоча і наповнив її власними досконалостями, тому названий Тельцем. Телець Цей не зазнав ярма закону гріховного, але є Тельцем «відгодованим» , оскільки визначений на це Таїнство «ранiше створення свiту» (1 Пет. 1: 20). Можливо, здасться вишуканим те, що ще має бути сказано, одначе ж, нехай буде сказано. Хліб, який ми ломимо, на вигляд свій складається з пшениці, тому може бути названий відгодованим пшеницею, а з духовного боку є Плоть, тому може бути названий Тельцем, і таким чином Один і Той же є Телець і вгодований.
Лк. 15: 24. Бо син мій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся. І почали веселитися.
Отже, всякий той, хто кається і робиться сином Божим, особливо ж відновлений і взагалі такий, який від гріха очищується, причащається Цього вгодованого Тельця і ​​буває причиною веселощів для Отця і рабів Його, Ангелів і священиків: «Бо був мертвий і ожив, пропав і знайшовся». У тому відношенні, що він перебуває у злі, він «був мертвий» , тобто безнадійний, а стосовно того, що природа людська схильна і від злості може навернутися до чесноти, він називається «таким, що пропадав». Бо зворот «такий, що пропадав» помірніший, ніж «мертвий» .
Лк. 15: 25. А старший син його був у полі; і коли, повертаючись, наблизився до дому, почув музику та співи та радощі ;
Лк. 15: 26. і, покликавши одного із слуг, запитав: що це таке?
Лк. 15: 27. Той же сказав йому: брат твій прийшов; і батько твій заколов відгодоване теля, бо прийняв його здоровим.
Лк. 15: 28. Він розгнівався і не схотів увійти. Батько ж його, вийшовши, кли­кав його.
Лк. 15: 29. Але він сказав у відповідь батькові: ось я стільки років служу тобі і ніколи заповіді твоєї не переступав, але ти ніколи не дав мені й козляти, щоб мені повеселитися з друзями моїми.
Лк. 15: 30. Коли ж цей син твій, що змарнував добро своє з блудницями, прийшов, ти заколов для нього відгодоване теля.
Лк. 15: 31. Він же сказав йому: сину, ти завжди зі мною, і все моє – твоє.
Лк. 15: 32. Веселитися ж і радіти треба тому, що брат твій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся.
Тут ставлять горезвісне питання: як виявляється заздрісним син, який в інших відношеннях жив і служив отцеві благоугодно? Але воно вирішиться, коли незабаром збагнуть, чому була сказана ця притча. Притча ця разом з попередніми сказана була, без сумніву, тому, що фарисеї, які вважали себе чистими і праведними, нарікали на Господа за те, що Він приймав перелюбниць і митарів. Якщо ж вона сказана тому, що нарікали фарисеї, які, зовні, були праведніші за митарів, то дивись, що обличчя сина, очевидно, такого, що нарікає, стосується всіх, котрі спокушаються раптовим добробутом і спасінням грішників. А це не є заздрість, але вилиття людинолюбства Божого, незрозуміле для нас, а тому таке, що народжує ремствування. І Давид чи не виводить обличчя грішників, що спокушаються світом (Пс. 72: 3), подібно до цього і Єремія, коли говорить: «чому шлях нечестивих благоуспішний» ? «Ти насадив їх, і вони вкорінилися» ? (Єр. 12: 1 - 2). Все це властиве слабкому і бідному розуму людському, який обурюється і приходить у подив при вигляді негідності, саме: добробуту людей порочних. Тому Господь справжньою притчею немовби так говорить фарисеям: нехай так, що ви, подібно до цього сина, праведні й благоугодні перед Отцем; але Я прошу вас, праведних і чистих, не нарікати на те, що ми влаштовуємо веселощі через порятунок грішника, бо й він син же. Отже, звідси не заздрість виявляється, але цією притчею Господь напоумив фарисеїв, щоб вони не дратувалися через прийняття грішників, хоча б самі і були праведні і дотримувалися всякої заповіді Божої. І нітрохи не дивно, якщо ми засмучуємося прийняттям тих, котрі здаються негідними. Людинолюбство Боже таке велике і настільки рясно подає нам свої блага, що звідси і ремствування може народитися. Так ми говоримо і у звичайній розмові. Часто зробивши комусь благодіяння, потім не отримавши подяки від нього, ми говоримо: всі сварять мене за те, що я так багато допомагав тобі. Хоча, можливо, і ніхто не засуджував нас, але, бажаючи показати велич благодіяння, ми вигадуємо це.
Розглянемо ж цю притчу частинами і немовби в короткому витязі. «Старший син... був у полі» , тобто у світі цьому, обробляв свою землю, тобто плоть, аби вона рясніла хлібами, і сіяв зі сльозами, щоб пожати з веселощами (Пс. 125: 5). Дізнавшись про те, що сталося, він не хотів увійти у спільну радість. Але людинолюбний Отець виходить, кличе його і повідомляє йому, що причиною веселощів є оживлення мертвого, чого той не знав, як людина, яка спокушається і звинувачує Отця у тому, що Він «не дав йому й козляти» , а для розпусного заколов теля відгодоване. Що позначається «козлям» ? Можеш дізнатися з того, що всяке козля зараховується до боку лівого і боку грішників (Мф. 25: 33, 41). Отже, ґречний говорить Отцеві: я проводив життя у всякій праці, терпів гоніння, неприємності, кривди від грішників, і Ти ніколи не заколов для мене і не вбив козляти, тобто грішника, який кривдив мене, щоб я міг знайти малу приємність. Наприклад, Ахав був козлом стосовно Іллі. Він гнав пророка, але Господь не віддав негайно цього козла на заклання, щоб трохи порадувати Іллю і заспокоїти з друзями його пророками. Тому (Ілля) і говорить Богові: «зруйнували жертовники Твої і пророків Твоїх убили» (3 Цар. 19: 14). Стосовно Давида козлом був Саул і всі, хто зводили наклеп на нього, яким Господь дозволяв спокушати його, але яких не вбивав для задоволення Давида. Тому цей і каже: «Доки, Господи, доки нечестивці будуть вихвалятися?» (Пс. 93: 3). Так і цей, що подається в Євангелії, син каже: який постійно працює, того ти не зробив гідним ніякої розради, ні навіть не віддав на заклання нікого з тих, що ображають мене, а тепер так, просто, рятуєш розпусного! Отже, вся мета притчі цієї, сказаної з приводу нарікання фарисеїв на Господа за прийняття ним грішників, полягає в тому, щоб навчити нас не відкидати грішників і не нарікати, коли Бог приймає їх, хоча б ми були і праведні. Молодший син - перелюбниці й митарі; старший син - фарисеї і книжники, імовірно ті, які приймаються за праведних. Бог немовби так говорить: нехай ви, дійсно, праведні і не переступали ніякого веління, але невже ж не потрібно приймати тих, котрі навертаються від зла? Подібних невдоволених напоумлює Господь справжньою притчею.
Відомо мені, що деякі під старшим сином розуміли Ангелів, а під молодшим - природу людську, яка збурилася і не підкорилася даній заповіді. Інші розуміли під старшим ізраїльтян, а під молодшим - язичників. Але істинно те, що ми зараз сказали, саме: що старший син уявляє собою обличчя праведних, а молодший - грішників і тих, які каються, і вся побудова притчі склалася через фарисеїв, яким Господь навіює, що вони, хоча б самі були й праведні, не повинні засмучуватися прийняттям грішників. Отже, ніхто нехай не кривдиться долями Божими, але нехай терпить і в тому випадку, коли робляться щасливими і рятуються, як здається, грішники. Бо звідки знаєш? Може, той, кого ти вважаєш грішником, приніс покаяння, і за те прийнятий. А також можливо, що він має таємні чесноти, і заради них приємний в очах Божих.
Архиєпископ Феофілакт Болгарський
З книги "Тлумачення на Євангеліє від Луки"

Коментовано: Василь з УПЦ КП | 2016-09-14

Проповідь на Неділю про блудного сина
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Якщо будуть гріхи ваші, як багряне,-
як сніг убілю;
якщо будуть червоні як пурпур, -
як вовну убілю. (Іс. 1, 18)
Дорогі у Христі браття і сестри, цими словами пророк Ісайя змальовує Боже всепрощення й милосердя до кожної людини яка кається в своїх гріхах. Прекрасний приклад Гоподньої батьківської любові до людини ми бачимо в притчі про блудного сина, яка читається сьогодні.
Кожна людина, яка чує цю притчу, усвідомлює, що в особах синів змальовується грішний людський рід, а в особі батька – сам Господь. Молодшому синові життя в батьківському домі стало тягарем і ярмом й він просить: «Дай мені, батьку, належну частину маєтку» (Лк. 18, 12). Батько відпускає сина з майном і дає йому можливість жити на власний розсуд.
Розпутно живучи, блудний син швидко розтратив усе й потрапив у велику нужду. В біді, і терпінні він зрозумів, яку ласку мав у батька та що втратив у родинному домі.
Саме в той момент відбувається переосмислення ним духовних і життєвих цінностей: він повертається до батька, того батька, який вже довго, кожен день виглядає свого сина. Аж ось заплакані очі батька проясніли, серце стрепенулося, бо він побачив здалека постать улюбленої дитини, якій він прощає усе.
Яким схожим на блудного сина є рід людський. Ми ходимо манівцями гріха та надіємося на свої сили, славу, а як потрапляємо в біду, терпіння, тоді відчуваємо потребу повернення до Бога, потребу каяття. Господь же виглядає нас, блудних синів, очікує нас і хоче, щоб ми струджені та обтяжені прийшли до нього й він заспокоїв нас.
Що було б з нами, якби Бог не був милосердний та де б ми були сьогодні? Не один раз ми ображали Бога, а Він нам прощав провини. Каже псалмопівець Давид: «Бо милість Твоя велика наді мною і Ти врятував мою душу з найглибшого Шеолу» (Пс. 86, 13).
В Старому та Новому Завіті ми бачимо приклади Господнього милосердя до людини через її покаяння. В час Ноя закликав Господь людей до каяття, але той поклик крім родини Ноя ніхто не чув і Бог покарав людей потопом. В іншому випадку Господь звертається до жителів Ніневії через Пророка Йону, який каже про те, що через сорок днів місто буде зруйноване. Люди почули ці слова, покаялися, почали постити й місто спаслося.
В Новому Завіті Спаситель прощає гріхи жінці блудниці, приймає митаря Захея, прощає розп’ятому розбійнику, здійснює багато інших діл любові, прощення і милосердя. Цим Ісус підтверджує, що він є Пастир добрий, який радіє поверненню однієї загубленої овечки, більше ніж дев’яносто дев’ятьом, які були в кошарі.
Тому пам’ятаймо, що й нас чекає Господь як блудних синів і дочок, чекає нашого повернення із далини гріха, чекає нашого каяття.
Другий тип грішних людей які згадуються у притчі показується в образі старшого сина. Цей син був із батьком, служив йому, все виконував, зберігав правила і, здається, мав бути в притчі похваленим, але із за своєї зарозумілості, гордості, починає осуджувати вчинок батька, брата і ми розуміємо, що ця людина є жорстока серцем і душею. Він є схожим на фарисея з притчі, який себе вихвалював перед Богом, а митаря осуджував. Тому старший син стає неприємним нам у своїй поведінці.
Дорогі у Хрисі брати і сестри, наближається час Великого Посту, в якому ми маємо переосмислити, своє життя, побачити свої недостатки й немочі, прийти в Таїнстві Сповіді до Господа наче блудні дочки й сини, щоб духовно очиститися в каятті, повернутися з гріховних доріг, перепросити Господа й сказати наче блудний сину у притчі: «Батьку! Я згрішив перед небом і тобою і вже недостойний називатися сином твоїм». І в тому що Господь, як добрий Батько, підніме нас з колін і дасть нагороду ми не повинні мати сумнівів. Амінь.
прот. Василь Ужитчак

Проповідь з сайту Коломийсько - Косівської Єпархії УПЦ КП
http://kolomija.com/bbloteka/propovd/843-propovd-na-nedlyu-pro-bludnogo-sina.html

Коментовано: Василь з УПЦ КП | 2016-09-16

Проповідь на неділю блудного сина.

Дорогі брати і сестри!
Давайте поміркуємо над одним важливим і принциповим питанням: а чи засуджує Господь у цій притчі молодшого сина? Ні. Його засуджує інший син, його брат. Сам же Господь переповідає нам цю дуже показову, дуже характерну історію зі співчуттям і з надією на повернення блудного сина (Лк. 15:11-32 ). Бо Він переказує нам притчу не лише як сучасник, свідок, не лише як Син людський, але як Друга Особа Пресвятої Тройці. Як Син Отця, Який прийшов, щоб прийняти людське тіло, стати людиною і взяти на Себе також місію цього загубленого блудного сина.
Всі ми, все людство, перетворилися разом із падінням наших праотців на блудних синів і дочок нашого Творця. І Він приходить показати, що Він не засуджує нас, Він нас чекає. І Він, наш Отець, Якого ми зрадили, готовий святковою учтою вшанувати наше повернення до Себе.
Кожен із нас десь так про себе, приховано, розуміє мотиви цього нерозважливого молодшого сина. Хіба не виникало і в нас, коли ми дорослішали, невдоволення тим, що роблять старші? Хіба не думали ми, що досить нам піти від батьків, мати власну оселю, і ми заживемо зовсім інакше? Що батьки – люди архаїчні, незвичні до сучасного стилю мислення, темпу життя, що вони не можуть збагнути наших сучасних мотивів і поривань. Ми робили помилки і дурниці, ми тікали від усталеного ритму життя. Ми пробували творити своє. І потім, може, аж зовсім у зрілому віці розуміли, як бракує нам цієї постійної, обнадійливої присутности батьків у нашому житті, щоб вони могли схвалити чи застерегти, чи дати пораду, щоб були поряд…
Історія всієї людської цивілізації знала цілі епохи бунту, коли частина християнської цивілізації раптом вибухала протестом, пробувала будувати життя без Бога, переконана в тому, що традиції старої Церкви стримують, гальмують проґрес, що Церква тягне їх назад, у Середньовіччя. Так було у ХVIII столітті, коли під чудовими гаслами «Свобода», «Рівність», «Братерство» пробувалося будувати нову цивілізацію без Бога, без гальмівної присутности Церкви. Так було і у ХХ столітті, коли, проголошуючи гасло «Все в ім’я людини, все для блага людини», будувалося світ, в якому Богові не знаходилося місця, а на першому місці стояла людина. І чим же все закінчилося? Траґедією. Мільйонами і мільйонами смертей, дискредитацією тієї самої людини, творенням суворого, деспотичного світу.
Світ без Бога завжди закінчується розчаруваннями, падіннями, вимушеним голодом і животінням разом із свиньми, у тому тваринному рівні існування, на який опускає себе людина, коли вона тікає від Творця.
І ось Господь, звертаючи до нас цю притчу, ласкаво запрошує не соромитися, повернутися до Нього, знайти в собі сили до покаяння і навернення. Бо повернення починається, власне, із визнання своїх помилок і провин. Він обіцяє нам, що чекає нас, не засуджуючи, що Він готовий прийняти нас в Свої обійми не як упалих грішників, але як розкаяних синів і доньок. Він, як той батько, чекає нас. І саме тому Церква відкриває перед нами простір Великого посту, в якому так добре відчутна Батьківська присутність Отця. І навіть наше покаяння набуває високого сенсу падіння у люблячі і зцілюючі Батьківські обійми.
Хай же ця притча надихне нас не тільки на покаяння, а на очікування радости зустрічі з Богом. Бо кличе вона до радості, якою завжди є єднання із Отцем, повернення до Нього із своїх драматичних мандрів. Хай і для кожного з нас Великий піст, який щодалі більш виразно вимальовується попереду, стане цією радісною учтою повернення до Отця. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)

Коментовано: Василь з УПЦ КП | 2016-09-16

Неділя про блудного сина - проповідь.

Слово Митрополита Львівського
на неділю Блудного сина
1Кор. 6, 12-20; Лк. 15, 11-32.
Достойні й дорогі молільники, час летить невпинно. Не так давно, минулого року, ми читали у церкві чудову притчу про «Блудного сина» і сьогодні, знову, ця ж неділя, тільки уже у 2016-ому році.
Чуємо про трьох персонажів: батька та двох його різних синів, яких він любив, бо він – батько, що не вміє не любити. І любить, також тоді, коли сини ним легковажать, не слухають, чинять бунт проти нього, покидають його, відвертаються від нього… А він виходить, виглядає, очікує, любить, вірить, що вони прийдуть до нього та житимуть спільно в любові. Батько, навіть, не очікує, щоб сини у спеціальний спосіб перепрошували його, бо його любов та милосердя – вищі понад провини та покаяння синів.
Примирення необхідне його невірним синам! Батько не вміє гніватися, грозити та ненавидіти, він уміє любити й прощати. Тато хоче переконатися про усвідомлення синами помилок та очікує дрібку прихильності й покаяння, трішки пам’яті про його доброту. Він усе прощає, милосердиться, забуває кожну невдячність відносно себе… Ніби не рахується зі собою, лише бажає, щоб його дітям було добре, щоб їхнє життя було щасливе та праведне в Божих очах!
Два його сини, у свій спосіб, не дуже рахуються з ним, добрим отцем. Один забрав частку свого майна, віддалився від батька, щоб усе втратити, живучи «на широку ногу». Інший залишився біля нього, стверджував, що служив батькові та не переступив заповіді, але був сконцентрований на собі, друзях та козеняті, що ставив вище любові батька та свого брата. Не вмів прощати, заздрість й самолюбство полонили його серце, загнівався тяжко на брата й батька. Не сприймав добрих слів свого отця, егоїзм заводнив його духа. Не хотів увійти в батьківський дім, волів залишатися назовні зі своїми духовними проблемами, хоч почув пропоновані батьком зміни: прийняти відчинену любов вітця. Однак, замкнувся у собі, жаліючи брату та присутнім гостям влаштованого батьком бенкету.
Батько радів, що молодший син схаменувся, покаявся й повернувся до отецького дому, брат, не міг простити й сприйняти того, хто повернувся розкаяним. Можливо думав про маєток, мав особисті плани, не рахувався з думкою батька, очікував на його смерть, який ще жив і мав право усе змінити.?
В цій притчі змальовані два різних типи людей, які проживають у світі.
Одні, які помиляються, чинять життєві промахи, піддаються спокусам, але опритомніють, розуміють свою провину, не лякаються Божого милосердя, лише, користають з нього. Інші – певні себе. Уважають, що їхнє життя гідне подиву, похвал та прикладу до наслідування. Не мають, у своїй задумі, з чого каятися, бо «не переступили заповіді», думають, що спасаються виключно своїми силами і уважають, що Бог їм щось завинив. Живуть невдоволені, маючи претензії до Господа. А Бог їх любить, очікує, щоб вони увійшли з Ним в праведний контакт, прийняли Його милосердя та любов, бо їхнє мислення про себе дещо завищене й помилкове.
Старший син був близький до батька фізично, мешкав у одному домі, але показалося, що духом далекий від правди й праведності. Ісус Христос вклав багато мудрості в цю притчу, щоб кожна людина розпізнала себе, не переоцінювала своїх можливостей, не уповала на свої діла, а лише розраховувала на Господа, Його милосердя, Який найкраще знає людське серце та духа, що глибоко заховані у тілі.
Необхідно встати разом із молодшим і заблудлим сином, та піти до люблячого людей Небесного Отця й признати перед Ним свою неміч, безсилля у ділі спасіння й зцілення душі і тіла. Каятися й відважно просити прощення, тим більше, що цей рік проголошений «Роком Божого милосердя». Не потрібно чинити багато: трішки покаяння й смирення. Дозволити Господу, щоб взяв за мізинець – решту Він довершить найкраще. Не лякатися Божого милосердя! Пророк парафразує Господні слова: «…Праведність праведного не врятує його, коли він провиниться, і безбожність безбожного не пошкодить йому, коли він навернеться від своєї безбожності…» (Єз. 33, 12).
Господь чинить більше, виглядаючи кожну людину, щоб виливати на неї своє милосердя, обійняти любов’ю та обдарувати радістю прощення і зцілення - духовного й фізічного. Він не вміє відкидати людини та відвертатися від неї, бо завжди очікує, щоб грішник ставав праведним, а ті, хто у кращому духовному стані - хай вдосконалюють його завдяки Господнім дарам!
Святий апостол Павло, додаючи відваги мешканцям міста Коринт, пригадав наступне: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець усякого милосердя і Бог усякої втіхи» (2Кор. 1, 3). Боже милосердя необхідно приймати у своє життя, бо Господь очікує на кожну людину. Автор псалмів проголошує: «Бо Ти, о Господи, добрий і ласкавий, і повний милосердя до всіх, що Тебе прикликають» (Пс. 86, 5).
Молімося до милосердного Бога, щоб помилував нас, прощав усім провини, бо цього потребує увесь людський рід. Потрібно пам’ятати на слова молитви до матері Божої: «Радуйся, царице, мати милосердя…» і довіряти, що вона заступиться за нас перед своїм Сином, а нашим Богом.
+ Ігор
Митрополит Львівський, УГКЦ
28 лютого 2016 р. Б. Архикатедральний Собор Святого Юра

Коментовано: Василь з УПЦ КП | 2016-09-18

Ппитча про блудного сина (проповідь).

Він сказав далі: «В одного чоловіка було два сини. 12. Молодший з них сказав батькові: Тату, дай мені ту частину маєтку, що мені припадає. І батько розділив між ними свій маєток. 13. Кілька днів потім, молодший, зібравши все, подавсь у край далекий і там розтратив свій маєток, живши розпусно. 14. І от як він усе прогайнував, настав великий голод у тім краю, і він почав бідувати. 15. Пішов він і найнявся до одного з мешканців того краю, і той послав його на своє поле пасти свині. 16. І він бажав би був наповнити живіт світ стручками, що їх їли свині, та й тих ніхто не давав йому. 17. Опам'ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. 18. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! 19. Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів. 20. І встав він і пішов до батька свого. І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його. 21. Тут син сказав до нього: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином. 22. А батько кликнув до слуг своїх: Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги. 23. Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся, 24. бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся. І вони заходились веселитися. 25. А старший його син був у полі; коли ж він, повертаючись, наблизився до дому, почув музику й танці. 26. Покликав він одного із слуг і спитав, що воно таке було б. 27. Той же сказав йому: Брат твій повернувся, і твій батько зарізав годоване теля, бо знайшов його живим-здоровим. 28. Розгнівався той і не хотів увійти. І вийшов тоді батько й почав його просити. 29. А той озвався до батька: Ось стільки років служу тобі й ніколи не переступив ні однієї заповіді твоєї, і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб з друзями моїми повеселитись. 30. Коли повернувся цей син твій, що проїв твій маєток з блудницями, ти зарізав для нього годоване теля. 31. Батько ж сказав до нього: Ти завжди при мені, дитино, і все моє - твоє. 32. А веселитись і радіти треба було, бо оцей брат твій був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся.»
Більшість з нас знає цей євангельський текст під досить парадоксальною назвою "Притча про блудного сина." Ця назва трохи не відповідає (або відповідає тільки частково) суті притчі та й богослов'ю 15 глави Луки загалом. Три притчі в Лк 15 часто називають "Євангелією в Євангелії" – оскільки всі три притчі: про загублену вівцю (1–7), загублену драхму (8–10) та Милосердного батька, який мав двох блудних синів (11–32) вказують на надзвичайну Божу Любов відносно усіх людей, а в особливий спосіб заблуканих, відкинутих та грішників.
Ці притчі відкривають Бога, який шукає поки не знайде кожну людину (в іншому місці Лука каже, що знайти може навіть в останню хвилину нашого життя, – як розбійника на хресті – Лк 23:43). Шукає людину, яка в Його очах має таку цінність, що все інше для нього не мов би не існує тоді коли її шукає (Лк 15:8)... Коли ж знайде то не дорікає і не випоминає (котрий раз це вже повторюється...ще раз і більше можеш не приходити...і т. д.), але тішиться як мала дитина і закликає всіх радіти цією подією (Лк 15:6–7; 9–10).
Радість і надія для мене і для Тебе полягає в тому, що за словами Ісуса, Отець постійно виглядає мене і Тебе, бачить кожний відрух мого і Твого серця і завжди перший кидається на зустріч (Лк 15:20) щоб щиро та великодушно, міцно обійняти.
В Лк 15 йдеться про Бога, який бачить дуже багато й дивиться на мене і на Тебе цілком іншими очима. Він однаково любить і молодшого і старшого – і того хто відходить явно та зухвало (на сході попросити в батька часку маєтку за його життя, – означало побажати йому смерті), і того хто фізично ніби є поруч, але в серці є відчужений і далекий. Він просто любить, чекає, виглядає і по дитячому кидається на шию.
Притчі в Лк 15, Ісус розповідає для того, щоб фарисеї з книжниками, які нарікали – "цей грішників приймає і їсть разом з ними" – Лк 15:2, могли зрозуміти, як Бог відноситься до тих, які грішать а потім повертаються до Нього. Лука чітко стверджує, що всі три притчі Ісус сказав до них (Тоді Ісус сказав до них цю притчу – в. 15:3). Очевидно, що Ісус ніде не каже, що грішників потрібно приймати такими як вони є – вони повинні розкаятися: заблукана вівця та загублена драхма знаходяться, а блудний син повертається до дому. Однак Ісус інакше ніж його критики розуміє суть покаяння – для його опонентів важливі тільки їх стандарти чистоти та збереження закону, в той час як для Ісуса є дуже важливе щире розкаяння тих, хто йде за Ним.[1] Подібно як друзі пастуха радіють з ним, коли він знаходить заблукану вівцю, а товаришки та сусідки радіють разом з жінкою, яка віднайшла загублену драхму, так і друзі Бога радіють, коли він повертає Свою втрату; виглядає, що критики Ісуса, які шемрали на Нього з приводу Його дружби з грішниками, в дійсності не були друзями Бога.[2] Тому цілком можливо, що Ісус опосередковано натякає книжникам та фарисеям, що й вони потребують покаяння, оскільки не розуміють Божої дійсності – кульмінація історій (про заблукану вівцю та загублену драхму) розрахована на віру юдеїв в те, що дві половини Божого творіння, небо й земля, відповідно до Божого задуму повинні бути в гармонії одне з одним, та, що Боже Царство повинно бути «як на небі так і на землі».[3]
Щоб бути учасником цієї дійсності, лідери Ізраїлю повинні пережити правдиву переміну розуму і серця – "метанойю", яка б дозволила їм зрозуміти, що Бог Ізраїлю є Небесний Отець, Який не просто ненавидить гріх, але й «шукає поки не знайде» кожного окремого грішника, щоб коли він захоче повернутися – приготувати для нього бенкет (Лк 15:22–24) та радіти з приводу його повернення разом з цілим Небом (Лк 15:7,10).
Притчами представленими в Лк 15 Ісус також пояснює суть своєї місії – Він робив те, що робив Бог Отець – діла Ісуса на землі відповідали Божій любові в небесному Царстві, – але на жаль книжники та фарисеї не хотіли цього визнавати.
Сучасна Церква має дуже важливе завдання – бути живим свідченням про невимовну любов Божу, яка виявляється в жертві Ісуса на хресті.[4] Таким чином, "ми проповідуємо Христа розпʼятого"(1 Кор 1:23), "що полюбив нас і обмив нас від гріхів наших кров'ю своєю"(Одкр 1:5). Бо "Бог… показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками" (Рм 5:8). Світ, понищений та покалічений через безумну дію гріха, потребує чути слова Доброї Новини, а не тільки докори та моралізування, які не дають сили виконати те, до чого закликають. Багато людей потребують почути, що вони не є полишені самі на себе в тих станах та місцях куди вони самі заблукали манівцями життя – є Хтось, Хто їх постійно шукає поки не знайде (Лк 15:4,8), щоб обдарувати їх повнотою Свого життя (пор. Йо 10:10). Церква покликана донести світові – всім без винятку, які почуваються не задоволені та не щасливі через своє життя, що замість всього того, що ранило, завдавало болю, спустошувало та руйнувало їхнє життя – Бог пропонує в Ісусі, те, що є життям абсолютно іншої якості, те що ніколи не промине та, що воно є настільки прекрасне та незбагненне для нас (пор. 1 Кор 2:9), що перевершує наші найкращі мрії та сподівання – бо Бог, який все це пропонує – "може зробити куди більше за те, чого ми просимо або що ми розуміємо" (Еф 3:20).
Єдине, що вимагається від людини, яка б захотіла все це прийняти – віра і навернення (зречення від гріховного життя), яких ми потребуємо, щоб жити Божим життям, яке нам приніс Ісус.[5] Бог, про якого розповідає Ісус – Святий (Інакший). Цей Бог "полюбив людину вічною Любов'ю" (Єр 31:3), і тому, коли грішник повертається до Нього, на небі є велика радість (Лк 15:7,10). Противники Ісуса бачили, що таке богослов'я радості було не просто теоретичне, але навпаки – приголомшливо конкретне та практичне в Його місії.[6]
"Дії Бога набирають свого драматизму у тому, що в особі Ісуса Христа сам Бог розшукує "загублене ягня" – стражденне і заблукане людство. Коли Ісус у своїх притчах говорить про пастиря, який іде шукати загублене ягня, про жінку, що шукає драхму, про батька, який вибігає назустріч блудному синові і обіймає його, йдеться не лише про слова, а про пояснення власне Його суті і Його вчинків. У Його смерті на хресті Бог повертається проти самого Себе, Він віддає себе на смерть, щоб явитися людству і спасти його – такою є любов у найрадикальнішій формі", – пише Венедикт XVI.[7]
Ці притчі очевидно покликані привести нас до при задуми: як нам сьогодні потрібно жити, щоб в людей виникали подібні запитання, відповіддю на які ставали б подібні притчі?[8]
[1] Wright N. T. Luke for Everyone. – Westminster John Knox Press, 2004. – Kindle ed.184
[2] Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament. – Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 2014, 220
[3] Wright N. T. Luke for Everyone, 184
[4] Игумен Инокентий (Павлов), Что такое християнство ? Москва, 2008, 17
[5] Й. Г. П. Флорис, Ідіть Євангелізуйте охрищених, Львів, 1997, 68
[6] T. C. De Rozario, Joy in the parables of Luke 15, 2
[7] Венедикт XVI, Deus Caritas Est. Бог є Любов, Львів, 2008, 12
[8] Wright N. T. Luke for Everyone, 185

Коментовано: Василь з УПЦ КП | 2016-09-18

У попередньому коментарі я неправильно написав заголовок, там має бути написано "Неділя про блудного сина (проповідь)".





Екологічна пороповідь на неділю "Блудного сина".

Дорогі в Христі брати і сестри, незабаром в календарях ми зустрінемо м’ясопусну та сиропусну неділі, якими Церква поступово готує наше тіло до Великого посту. На відміну від тілесного випробування, яке незабаром настане, духовне випробування розпочало свій старт в неділю про Закхея. Сьогоднішня неділя про блудного сина є логічним продовженням попередніх неділь і є безпосереднім приготуванням нашої душі до покаяння. Євангеліє сьогоднішнього дня дає нам привід задуматися над даром спадщини – Землі, яку ми отримали від Отця. Що таке спадщина? Це щось, що отримано в дарунок – безкоштовно від того, хто проявляє свою милість, любов і доброту до спадкоємця. Втім, слід зазначити той факт, що спадщина не може появитися з нічого, вона є результатом праці того, хто її надбав. Чого не скажеш про того, хто її отримав.
Все людство – діти Отця Небесного, отримали від Нього в спадщину плід Його праці – планету Земля і всі ті дари, якими вона наповнена: дари землі і моря, воду, повітря та ін... Кожна людина, ба навіть народ, по-різному використовує цю спадщину: хтось дбає і заощаджує, а хтось – бездумно живе сьогоднішнім днем, не задумуючись над тим, що ж буде завтра. От, до прикладу, навіть наш український народ, який має родючу землю, через розпусне бажання до наживи, виснажує її настільки, що, не даючи землі перепочити і в бажанні більше і більше пожати вже «завтра», може не отримати з землі і пустого стручка…
Цікавий і повчальний парадокс ми бачимо й у світі – багаті дарами країни часто не вміють розумно використати цю Отцівську спадщину. Не вміють вміло розпорядитися нею навіть в інтересах жителів своєї ж країни, не кажучи вже про все людство.
Та мораль Христової притчі не у тому, що людина здатна впасти у гріх і бездумно користуватися чи навіть розтратити спадщину Господню, а в тому, що Отець - попри все - любить блудного сина і чекає на його покаяння... Батько простив синові швидше, ніж той встиг сказати хоча б одне слово, Він не просто обійняв його, а, каже Христос, – кинувся йому на шию і поцілував його! Голодного, обдертого сина, який набрався сміливості і, поборовши власну гординю, пішов до батька. Батько простив, нагодував, подбав про належний вигляд і дав все, що було йому потрібно для життя. І найголовніше – повернув йому втрачене відчуття синівства, адже син, через блуд, зрадивши Отця, почувався як наймит, а не син.
Сьогодні багато християн теж не вповні усвідомлюють власні блудні дії у відношенні до Отця і Його спадщини – світу довкілля. І, на жаль, на прикладі цієї притчі Христос показує, що покаяння і виправлення можливе інколи тільки тоді, коли людина опиняється у безвихідній ситуації.
Хтось може завдатися питанням, чому ж Батько відпустив сина, адже, як батько, напевно, знав його схильності та вади, так як і сьогодні багато хто питає у Бога: чому у світі стільки лиха, хвороб та катастроф? Чому Господь не втрутиться і щось не зробить?
Як і у випадку з сином, так і з нами, дітьми, Господь поважає свободу людини і не переступає її, навіть, коли цією свободою ми загрожуємо самим собі.
І, хто знає, чи сьогодні голосом Церкви звучала би ця екологічна тема, якщо б не ті виклики, перед якими людина і християнин, зокрема, є тепер. Сьогодні Церква устами священиків говорить про це і закликає не втрачати синівського обличчя, не перетворюватися на наймитів, а бути гідними синами і дбати про нашу спільну спадщину – Богом створену Землю. Необхідно задатися питанням, якими ми цю землю, воду, природу і повітря передамо в спадщину нашим дітям. Що помножимо на цій землі: гріх чи добро? Наблизимо її до райського вигляду чи до пекельного? Буде вона місцем гармонії і співжиття чи місцем муки та страждань?
Не менш разюче питання сьогодні і до християн: чи готові вони шукати тих, хто «помирає» – не розуміє важливості цієї теми, є нерозкаяним блудним сином чи дочкою Отця і не прагне покаяння за завдану шкоду довкіллю. Порятунку потребує сьогодні і духовенство, яке не вповні усвідомило всі аспекти покладеної Творцем на Церкву місії, а також своєї відповідної душпастирської діяльності .
Тож, дорогі в Христі, нехай Отець Небесний, допоможе нам гідно приготувати душу і направити діла, бо все наше життя – лише дорога до Отця і до Його благословенного дому.
О. Тарас Дзьоба

Додати власний коментар

*
*
Будь ласка, додайте 1 й 7.

Сторінками Біблії

Біблія

Цар Давид: славний і грішний

Один автор писав: «Я вірив, що знаю Бога. Так само вірив, що знаю Давида, але Бог, якого я знав, не був подібний до Давида. І серце Боже та серце Давида не були схожими ні у чому. Тому, читаючи свідчення Бога про Давида, я був вельми здивований. Із цього виникли дві гіпотези: або я не знав Бога, або я не знав Давида. Але свідчення Бога завжди істинне, навіть якщо не відповідає моєму розумінню…» Отож історія царя Давида – виклик шукати Бога, Його справедливість і Його наміри ...

Що стало з людською душею Ісуса після Воскресіння?

Оскільки Ісус Христос — істинний Бог і істинна людина, у Нього повинна бути людська душа. Що сталося з цією душею після Воскресіння? Чи така сама в неї доля, як у душі будь-якої іншої людини? ...

Чи правда, що євреї досі очікують прихід Месії?

Питання: «Чи правда, що євреї досі очікують прихід Месії? І якщо це правда, чому таким Месією не міг бути для них наш Господь Ісус Христос?»...

Звідки взялася дружина у сина Адама і Єви?

"Каїн спізнав свою жінку, і вона зачала й вродила Еноха; він збудував також місто й назвав це місто іменем свого сина – Енох" (Бут. 4, 17). Звідки у Каїна взялася дружина?...

Від кого походять люди?

З дитинства нас вчили, що первородний гріх – це непослух Богові перших двох людських істот, і після цього все людське потомство втратило первісну благодать, з'явилася смерть, розбещеність, гріхи...

Біблійна історія сотворення

Чи можемо ми з нашими науково-природничими знаннями про виникнення світу вірити ще біблійній історії сотворення? Вона розповідає про сотворення світу та всіх живих істот протягом шести днів...

50 приводів, навіщо читати Святе Письмо

«Незнання Святого Письма є незнанням Христа». «Християнин, який не живиться Писанням, – не живе». (св.Єронім) «Що вам здається більшим і більш знаменитим: слово Бога чи тіло Христа?» (св.Цезарій Арльський)...

Біблія – це дзеркало душі

Часто задумувався: чому Біблія є дзеркалом душі? ... Як пише апостол Яків у свому соборному посланні. Дзеркало. Хммм...а чому саме дзеркало? Адже дзеркало - це холодний предмет, котрий служить нам, щоб...

Архів новин