Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Хочу подякувати за ласку і опіку над моєю сімєю Матері Божій і святій Філомені. Одного разу моїй дочці піднялась температура до 39,3. я помастила миром святої Філомени і сталося чудо.Температури не стало.Також допомогло миро святої Філомени від сильної болі

Люба (м. Бережани)

Назад
по Жива Вервиця (adm)
Автор: credo-ua.org

Кароль Войтила — людина культури і мистецтва

Дата публікації: 30-04-2014

Поет, актор, філософ і папа в одній персоні — літературний і акторський досвід змолоду формував особистість Кароля Войтили. Якби не це, він був би зовсім інакшим папою.

Войтила був творцем, але і вдумливим спостерігачем культури, причому як до обрання на папу, так і в роки понтифікату. Як папа він прославився не тільки «Листом до митців», а й поемою «Римський триптих». Виявилося, що також і папа не може жити без поезії…

Найважливішим мистецьким досвідом Войтили — студента полоністики Ягеллонського університету — було співтворення Театру Рапсодій, засновником якого був Мечислав Котлярчик, старший за Кароля полоніст. У конспіративних умовах вони ставили головно польську романтичну класику. Згідно з численними свідченнями, Льолек був абсолютно видатним учасником цієї групи.

Театр Рапсодій не був типовою театральною сценою. Його головну ідею становило своєрідне зосередження на живому слові за редукування інших засобів театрального вираження. Задум Котлярчика дуже сильно сходився з філософським та інтелектуальним налаштуванням Кароля, для якого тексти суто драматичні чи поетичні ставали важливим засобом переказування головних істин про людину.

Роздуми над суттю і значенням культури у житті народу були для Кароля Войтили важливими, причому з молодих років священства. Як єпископ Краківський, він багато разів нагадував про зв’язки вітчизняної культури з християнством. «Найбільші твори поляків нашої доби — це твори християнського натхнення, — казав від 1977 року на Ясній Гурі. — І широкою є течія зацікавленості творами такого натхнення. Отож дякуймо за це, але водночас просімо, щоби нам ніколи цього натхнення не забракло, і щоби польська культура, мистецтво, література, поезія, музика, скульптура, театр, — щоби всі вони, черпаючи з християнського натхнення, продовжували прекрасні й автентичні традиції польської культури». Він дуже високо цінував контакти зі світом культури. Був переконаний, що єпископ повинен «читати, зустрічалися, дискутувати і довідуватися, що діється у цьому середовищі». Звідси і його контакти з філософами: Романом Інгарденом, Владиславом Стружевським і священиками-філософами Юзефом Тішнером та Юзефом Жицінським.

Проте Кароль Войтила був не виключно чуйним спостерігачем культури і вмілим критиком, але став також її співтворцем: він з молодих років писав вірші й драми. Порушував біблійні теми, але також і суспільні, пов’язані з польською історією культурою. Це твори, сповнені релігійних алюзій медитативного характеру, не раз тонкі інтелектуально і навіть нелегкі для сприйняття. Як писав один із літературознавців творчої спадщини Кароля Войтили, вона вимагає від читача «зусилля розуму і духа, немовби співпраці з автором у відкриванні, пізнаванні й адоруванні таємниці зв’язків людини з Богом і світу природи з Безконечністю».

У своїх перших драмах майбутній папа «прочитує» історію крізь призму Біблії. 1940 року постала драма «Іов», яку можна визначити як медитацію над справедливістю в історії. Своєю чергою, написаний пізніше «Брат нашого Бога» є твором єпископа, що постав з натхнення життям Альберта Хмельовського (який втратив ногу під час Січневого повстання). Як папа, під час візиту до Польщі 1983 року, Войтила беатифікував, а потім (1989) проголосив святим героя свого твору… Натомість поему «Станіслав», присвячену краківському єпископу-мученику рефлексію над Польщею та її християнською традицією, кардинал Войтила дописав за день до початку конклаву, який обрав його на папу. Допрацьовував він цей твір, сидячи у дворі Папської польської колегії в Римі. «Тут він зламав перо, припинив писання, але не назавжди…» — згадував по роках кардинал Дзівіш.

Особливою — бо віддзеркалює одну з великих пристрастей священицького  життя Войтили — течією його творчості є порушення тем любові, відповідальності, подружжя і сім’ї. Дві найбільш відомі драми на цю тему — «Променювання батьківства» і «Перед крамницею ювеліра. Медитація про таїнство подружжя». Останній твір вийшов того самого 1960 року, що й наукова праця «Любов і відповідальність».

Про те, що писання віршів і драм було великим захопленням краківського єпископа, до часу його обрання на папство знало вузьке гроно втаємничених. Тільки нечисленним людям він показував свої вірші, консультуючись у творчому процесі. Публікував їх у краківському щомісячнику «Знак» і «Tygodniku Powszechnym». Не підписував власним прізвищем, використовуючи псевдоніми «Анджей Явень» або «Станіслав Анджей Груда». Літературна творчість була для нього проблемою: Войтила знав, що серед кардиналів він становить із цього погляду виняток. Тому твір «Христос» (остаточно опублікований під назвою «Роздуми про смерть») він теж видав під псевдонімом, аби особливий статус автора не «заважав» сприймати сам твір.

Кароль Войтила також був філософом. Суму своїх філософських поглядів він виклав у книжці «Особа і чин» (1969). Ця нелегка праця становить credo майбутнього папи як прихильника філософії персоналізму, яка особливе значення надає ролі особистості та її вищості щодо соціальних, політичних та економічних умов. Ця переконаність — у поєднанні з євангельським посланням — мотивувала Войтилу, коли він виступав на захист людських прав, почавши від життя ненароджених. Принаймні, над статтями і книжками він працював не тільки у затишку дому по вул. Францисканській у Кракові. Він використовував кожну мить; бувало навіть, що його «кабінетом» ставало… заднє сидіння автомобіля, де йому зробили спеціальний тимчасовий пюпітр і лампочку. Завдяки цьому — наприклад, до дорозі з чергової пастирської візитації — він читав, переглядав нотатки, а також писав.

Коли кардинал Войтила був обраний на Столицю Петра, його поетичне, драматургічне й акторське минуле стали для журналістів цілого світу елементом, який додатково забарвлював інформації про «папу з-поза залізної завіси». Однак не було сенсацією, що саме цей папа менш ніж за три роки після входження у правління Церквою створив Папську ради з питань культури. Згідно з його задумом, Рада мала «свідчити перед Церквою та світом про глибоку зацікавленість, яку (…) Апостольський Престол має щодо поступу культури та плідного діалогу культур, як також і корисної зустрічі з Євангелієм».

Папа Войтила прославився, зокрема, як натхненник і господар організовуваних майже від самого початку понтифікату зустрічей учених різних галузей. Влітку вони відбувалися у папській резиденції в Кастель Гандольфо. Головною метою цих зустрічей був всебічний аналіз проблеми, чи існує розбіжність поміж наукою та вірою.

Одним з учасників зустрічей у замку Гандольфо був Еманюель Левінас, французький філософ юдейського походження, представник однієї з течій близької Войтилі філософії персоналізму та філософії діалогу. Описуючи клімат міжнародних зустрічей науковців та інтелектуалів у папи, о. Юзеф Тішнер зазначав: «Як у садах Кастель Гандольфо немає двох однакових листків, так серед гостей Йоана Павла ІІ немає двох схожих індивідуальностей. А попри це тут є площина зустрічі, дім. Я так собі гадаю: отак власне й виглядає Церква Йоана Павла ІІ. Хтозна, може, і ми доростемо колись до будування такої Церкви?»

Однією з найбільш незвичайних подій цього понтифікату було спеціальне послання, яке папа-поет скерував до братніх йому душ… У «Листі до митців» (4 квітня 1999) він виклав заклик до митців усього світу, аби сприяли поновному створенню плідного зв’язку поміж світом мистецтва і Церквою. «Кожне справжнє натхнення містить у собі немовби слід того ’подиху’, яким Дух Святий сповнював діло творіння від початку», — написав папа. Чеслав Мілош так прокоментував цей лист: «Мова Йоана Павла ІІ є нашою, найімовірніше сформованою внаслідок роздумувань як поета, і досягає нас не тільки там, де він посилається на Норвіда і Достоєвського».

Серед названих у «Листі до митців» прізвищ творців різних епох, галузей і національностей, Йоан Павло ІІ назвав також польських митців Міцкевича і Норвіда. То на словах автора «Пана Тадеуша» він збудував кінцевий заклик свого листа: «Вийде з сум’яття стан духа…» Зі слів, які Адам Міцкевич написав у дуже важкі й болісні для своєї вітчизни часи прагну почерпнути побажання для вас: нехай ваша творчість сприяє поширенню істинної краси, яка буде немовби відлунням присутності Духа Божого і завдяки цьому перемінить матерію, відкриваючи уми на вічну дійсність».

Однією з найважливіших промов цього понтифікату була виголошена в резиденції ЮНЕСКО у Парижі (2 червня 1980). Папа Войтила висловив у Парижі «глибоку і щиру повагу» до всіх культур людства. Виражаючи переконання в особливому зв’язку релігії — зокрема, християнства — з культурою, що прекрасно доводить приклад Європи, папа з повагою згадав спадок, який випливає «з інших джерел релігійного і гуманістично-етичного натхнення». У цій промові він також вмістив щире особисте зізнання: «Я син народу, який пережив найстрашніші випробування історії, якого сусіди багато разів прирікали на смерть — а він залишився жити і залишився собою. Зберіг свою автентичність, і серед розділень та окупації зберіг свою суверенність як народ — не беручи за підставу виживання якісь інші засоби фізичної могутності, як тільки власну культуру, яка виявилася в цьому випадку силою, потужнішою за всі ті сили». Ця позиція, прекрасно тоді сприйнята, відкрита і повна поваги щодо інших культур, характеризувала весь його понтифікат.

Надзвичайно знаменне, що хоч би куди Папа Войтила вирушав в апостольську подорож, він завжди посилався на свідчення різних особистостей, які — хоч і забуті подеколи у власних країнах — зробили свій особливий внесок у культуру тих країн, народів, суспільств чи навіть племен. Під час закордонних подорожей Йоан Павло ІІ дуже часто зустрічався з представниками світу культури і науки.

Після обрання на папський престол Кароль Войтила припинив літературну творчість. Здавалося, що назавжди, хоча в середині 1990‑х його речник заявив, що під час канікул папа написав якісь тексти, але напевно їх не опублікує. Однак виявилося, що по 24 роках творчої мовчанки папа повернувся до поезії, великого захоплення свого життя! І ось 6 березня 2003 року був представлений «Римський триптих». Папські медитації сповнені задуми над Біблією, ділом сотворіння, місцем людини у світі; не бракує там особистих згадок. На думку Чеслава Мілоша, який був присутній на презентації твору в домі Краківських архиєпископів, цей твір папи «містить, у великому скороченні, всю католицьку догматику».

Ґрунтовні роздуми Йоана Павла ІІ про стан сучасної культури вилилися у книжку «Пам’ять і автентичність», видану на схилі понтифікату. Зокрема, папа замислився, у чому полягала впродовж століть могутність християнської Європи. Він порівнює її тодішній образ, коли то вона, надихнувшись християнською духовністю, приносила численні плоди християнського мистецтва, літератури, філософії і теології — і нинішній, у якому переважають мирські течії. Папа оцінив, що «постійно наново дає про себе знати відкинення Христа», і цивілізація, «яка якщо не є програмно атеїстичною, то напевно є позитивістичною і агностичною, оскільки керується принципом: жити й діяти так, немовби Бога ніколи не існувало. Такий підхід можна легко побачити у так званій науковій ментальності, або радше саєнтичній, як і в літературі, а зокрема у мас-медіа».
http://www.credo-ua.org/

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 1 і 8?

Сторінки історії

УГКЦ

У двобої з Системою. Митрополит Андрей Шептицький і більшовицька влада

Великий авторитет митрополита Андрея Шептицького виходив далеко за межі українського суспільства. Тому за життя владики навіть більшовицький режим не наважився зазіхати на права церкви, яку він очолював. Ще до війни робилися безуспішні спроби схилити владику Андрея приєднати Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) до Російської православної церкви (РПЦ). Лише 1946 року, вже після його смерті, було скликано неканонічний Собор у Львові, що заборонив УГКЦ і змусив греко-католиків піти у підпілля ...

УГКЦ

ЯК ШУКАЛИ МОГИЛУ МИТРОПОЛИТА АНГЕЛОВИЧА НА ГОРОДОЦЬКОМУ ЦВИНТАРІ У ЛЬВОВІ

22 квітня 1880 р. львів’яни чи не вперше побачили багатолюдну маніфестацію греко-католиків, а саме урочисте перепоховання трьох єпископів і чотирьох крилошан. «Давно вже Львів не бачив такого поважного, величавого, а при том глубоко трогаючого походу, як в сей день», – писала газета «Діло». На чолі – митрополит Йосиф Сембратович і єпископ-суфраган Сильвестр Сембратович в оточенні крилошан, за ними – депутації українських товариств і Сенат університету, церковні братства з хоругвами, хор співав жалібних пісень. Домовину митрополита Григорія Яхимовича (1860-1863) несли монахи на раменах, решту домовин везли катафалки...

УГКЦ

ПАСТИР СРІБНОЇ ЗЕМЛІ: СТОРІНКИ З ЖИТТЯ О. АВГУСТИНА ВОЛОШИНА

19 липня, 60 років тому, у лікарні сумнозвісної московської Бутирки, зупинилось серце одного з найвизначніших українських подвижників – о. Августина Волошина, якого Українська Греко-Католицька Церква готує до прослави у сонмі блаженних (його ім’я числиться у списку 45 новомучеників, що постраждали за віру від комуністичного режиму і над котрими в УГКЦ провадиться беатифікаційний процес). Отець Августин Волошин відомий, передусім, як президент Карпатської України....

Афон

НА АФОНІ ЗНАЙШЛИ НЕВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СТАРОВИННИЙ СКИТ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ "ЧОРНИЙ ВИР"

На Святій горі Афон у Греції українськими дослідниками виявлено Старовинний козацький скит «Чорний Вир», заснований запорозькими козаками в 1747 році. Цей скит запорожці називали «Духовним Запоріжжям»...

папа

Служити істині: Папа, який засудив нацизм

Досягнення миру часто вимагає від нас компромісів, ціна яких буває різною. Чи варто заради власного спокою заплющувати очі на відверте потурання злу? 1937 року папа Пій XI видав німецькомовну енцикліку «Mitbrennender Sorge» («З гарячою занепокоєністю»), у якій засудив нацистський режим за переслідування «неугодних», зокрема німецьких католиків. Папа впевнений: із беззаконням миритися не можна, полишена правда не плата за безпеку, а порозуміння з’явиться лише в разі дотримання Божих заповідей ...

Війна

75 років тому виник Освенцім

75 років тому рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер наказав створити концентраційний табір на околицях Освенціма, чию назву німці змінили на Аушвіц. 27 квітня 1940 року розпочалась історія місця, яке стало символом знищення євреїв і страждань поляків ...

Рим

Сходи, якими Христос підіймався до Пилата

Рим – колиска християнства, місто, зрошене кров’ю апостолів та мучеників, столиця намісника св. Петра. Здається, кожен камінь тут – справжня реліквія. Проте з такою кількістю храмів, базилік та каплиць Рим може сприйматись як черговий, навіть дуже цікавий, але лише туристичний маршрут...

молитва

Наймогутніша зброя для України

Йшов 1571 рік. Численний турецький флот вийшов у море, щоб підкорити Європу. Султан Селім ІІ оголосив, що в разі перемоги по всій Європі буде введено іслам. Перед тим турецька армія здобула велику перемогу у битві під Варною 1444 року, а десять років потому християни втратили Константинополь. У ІІ половині ХVI століття турецькі війська здобули острови Кіпр і Крит у Середземному морі. Існувала загроза, що вся Європа повторить долю Іспанії, загарбаної маврами у VIII столітті ...

Архів новин