Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Я хочу подякувати Святій Філомені за ласку зцілення від дерматиту, а також хочу закликати всіх, у  кого є якісь проблеми, молитися до цієї Великої Святої.

п. Уляна (м. Львів)

Назад
Автор: Василь Гук

о. Леонід Фьодоров, його діяльність та внесок у розвиток Російської Греко-Католицької Церкви

Дата публікації: 17-08-2009

У своєму історичному дослідженні, на основі доступних мені матеріалів та документів, хочу розглянути та проаналізувати особу екзарха о. Леоніда Фьодорова, його діяльність та внесок у розвиток Російської Греко-Католицької Церкви (далі РГКЦ) на тлі нелегких історичних та політичних подій того часу. Його життя та діяльність тісно проходить разом з видатною постаттю Української Греко-Католицької Церкви ХХ століття – митрополитом Андреєм Шептицьким, що від початку їхнього знайомства, став для отця Леоніда Фьодорова духовним отцем. Єдність Церкви для митрополита Андрея було чи не одним з найважливіших завдань у його діяльності. Тому унійна діяльність митрополита Андрея проявлялась в участі у Велеградських з’їздах та, пізніше, у активному діалозі з різними людьми, які також шукали шляхів до християньскої єдності. “Російське греко-католицтво, що виникло на хвилі релігійного відродження в Росії перших двох десятилітть ХХ століття”[1], потребувало свого пастиря для духовного проводу вірних. Такого пастиря митрополит Андрей Шептицький вбачав у особі о. Леоніда Фьодорова, щоб був гідним взірцем для російських католиків східного обряду у наслідуванні Христа та ревним у дотриманні чистоти східного обряду, відмінного від латинського.

tl_files/articles/fjodorov.jpgЛеонід Фьодоров народився 4 листопада 1879 року в Санк-Петербурзі, в сім’ї православних християн, людей з надзвичайно високою релігійною освіченістю. Батько його, Іван, був кухарем та належав до петербурзької артілі кухарів. Мати, Любов Дмитрівна, будучи грецького походження вже з самого малку Леоніда “передала сину той візантійський дух, який у ньому так дивно сплівся з чисто російським характером душі”[2]. З 6 років почав навчатися грамоти. У 8 його віддали до школи. В 11 поступив у перший клас другого відділення 2-ої Петербурзької гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. У шкільні роки захоплювався читанням різного роду літератури, яка формувала світогляд молодої людини та змушувала до пошуків. 1901 року вступив до Петербурзької Духовної Академії. Незадовго перед тим, тогож року (17 січня 1901 р.), владика Андрей Шептицький посів катедру митрополита Львівського і Галицького. В Академії став одним з найкращих її студентів та далі продовжував вивчати та читати в оригіналі твори Святих Отців Церкви, історію та постанови Вселенських Соборів. Власне ці прочитані матеріали мали великий вплив у формуванні його світогляду та розуміння правдивості Вселенської Церкви. До такого вирішального кроку необхідно було підготуватись, оскільки про свободу сумління у Російській імперії, в той час, не могло й мови бути. Відповідно до статтей 187 – 188 Положення про покарання в Російській імперії, прийнятого російським царем Миколю І 1845 року, кожен православний, який перейшов до будь-якої іншої конфесії, наражався на небезпеку позбавлення прав спадщини, встановлення опіки і т.п. Інша ж стаття, 195, передбачала позбавлення права на майно та висланням на поселення в Сибір чи за кордон, тієї особи, яка сприяла переходу православного на католицтво.[3] Беручи до уваги таку ситуацію, Леонід Фьодоров розумів від чого йому треба відмовитись, які він втрачає права на батьківщині, переходячи до Католицької Церкви. Але поклик до служіння поєднання Сходу та Заходу, що стало метою його життя, поступово готувало його до жертви, жертви життя. Лише згодом, цар Микола ІІ (1894 – 1917), у Царському Селі, підпише, 17 квітня 1905 року, указ “Про зміцнення основ віротерпимості”, за яким визнавалось не перслідувати тих осіб, що відпали від православної віри у інше християнське віровчення чи віровизнання[4], а остаточну свободу треба було чекати аж до 14 липня 1917 року, коли Тимчасовий Уряд видав закон про повну свободу релігійної совісті.

“Відчуваючи в собі стійке і сильне покликання до священичого та монашого життя”[5], яке проявилось ще у юності, та під впливом о. Яна Сциславського, настоятеля католицької спільноти при парохії св. Катерини, що в Петербурзі, через два роки навчання, Леонід Фьодоров залишає Петербурзьку Академію і вирушає до Італії, до Риму. По дорозі заїзджає до Львова, де знайомиться з митрополитом Андреєм Шептицьким (1902 р). Тижневе перебування у митрополита справило на Леоніда сильне врження так, що Митр. Андрей став його духовним отцем. Незабаром Фьодоров відїзджає до Вічного Міста — Риму, де 31 липня 1902 року був прийнятий до Вселенської Церкви, склавши визнання Католицької віри. Після аудієнції у Святішого Отця Лева ХІІІ, за його сприянням, 20 жовтня, Леонід розпочинає навчання у Семінарії “Leonianum” в італійському місті Ананії під псевдонімом Leonidas Pierre. Такі заходи безпеки були застосовані з огляду, щоб не викликати підозри у російському посольстві. Нове життєрадісне студентське оточення, нова непригнічуюча атмосфера, чітко регламентоване життя, розумова робота — всі ці фактори сприяли плідному навчанню Леоніда Фьодорова. 1905 року він успішно завершує навчання з філософії, а 1907 року — отримує ступінь бакалавра з богослов’я. Навесні 1907 року він перейшов у колегію de Propaganda Fide на третій курс богослов’я, але, за порадою митрополита Андрея, залишив її та в листопаді 1908 року продовжив своє навчання у Фрайбургському університеті в Швейцарії, взявши псевдонім Антоніо Кремоні.[6]

“Разом з архиєпископом Оломунця на Моравії Антоном Стояном, митрополит Андрей Шептицький 1907 року започаткував низку конгресів у старовинному моравському місті Велеграді”[7], на яких, західні богослови зацікавлені східною, особливо слов’янською, духовною спадщиною обмінювались думками та обговорювали розбіжності між західним та східним християнськими світами зі східними богословами, що сприяло перспективній екуменічній праці. Перший такий з’їзд відбувся влітку 1907 року. Леонід Фьодоров взяв у ньому активну участь під іменем Теодор Леоніні.

Перед самим від’їздом на Перший Велеградський з’їзд, стосунки Леоніда Фьодорова і о. Яна Сциславського стають віддаленими через розходження їхніх поглядів у справі російських католиків.[8] Проблема полягала в тому, що позиція о. Сциславського нічим не відрізнялась від позиції інших католиків західного обряду польської національності, яка виражалась тим, що російським католиком може бути особа, яка приналежить до західного і тільки до західного обряду. Леонід Фьодоров на той час вже мав чітко окреслену прозицію, а це розходження ще більше укріпило його погляди: єдність росіян з Католицькою Церквою при обов’язковому збереженні східного обряду.[9]

Участь у цьому з’їзді мало велике значення для молодого богослова. Це давало йому змогу познайомитися з видатними особами: Урбан, Стоян, Шпальдак, Гартьє, Франко, ін. та опрацювати з ними питання, що безпосередньо відносились до майбутнього його служіння. Найперше йшла мова про принципи збереження східного обряду та його захист від впливу окремих форм західного, що викривлюють символіку першого;[10] хоча допускалось використання нових проявів католицької набожності для духовної користі вірних, але вираженими у формах східного обряду.[11] Причиною подібних непорозумінь було необізнаність західних християн з обрядом східних; хибне тлумачення та розрізнення між догматом та обрядом, а також дивним давнім поглядом на те, що західний обряд є вищий за східний.[12] “Леонід Фьодоров брав активну участь у подальших Велеградськтх з’їздах, що відбувались до 1914 року — року його відбуття до… Росії”.[13] Подальші конгреси відбувались відповідно: 1909, 1911, 1924, 1927, 1932 та 1936 роках та збирали багатьох своїх прихильників серед богословів як східних, так і західних. Зважаючи на активну діяльність у Галичині, митрополит Андрей брав участь лише у кількох з’здах.

1909 року у Львові митрополит Андрей уділив нижчі свячення та “приставив його до студентату монахів-студитів при катедралбному храмі св. Юра у Львові”[14]. Задля спокою та безпеки Леоніда Фьодорова, Митр. Андрей Шептицький, покладаючи далекоглядну надію для продовження унійної праці на теренах Російської імперії, вирішує, що священичі свячення необхідно уділити за кордоном. Тому, відповідно 22 та 25 березня 1911 року, у церкві Пресвятої Трійці у Галаті, дияконські та священичі свяченння уділив болгарський архиєпископ Михайло Міров[15].

Довгоочікуване монаше подвижництво, про яке мріяв ще з юнацьких років, о. Леонід Фьодоров розпочав у 1912 році з благословеня Митр. Андрея, у новіціяті студійського монастиря св. Йосифа в Камениці (Боснія). 12 лютого 1913 року о. Леонід прийняв схиму, взявши собі монаше ім’я Леонтій. Листи-роздуми написані за час перебування у монастиирській обителі до митрополита Андрея є унікальним “духовним щоденником”[16] що відображає у собі глибокі внутрішні пошуки, сумніви, роздуми над спокусами того, хто насмілився йти дорогою щоденного духовного подвижництва до досконалості. Час перебування у монастирі став для нього часом духовного вишколу, осягненням зрілості й роздумів над сутністю богопосвятного життя.

Кілька років перед тим, у другій половині 1908 року, мтрополит Андрей Шептицький здійснив таємну подорож територією Російської імперії.[17] “Саме в Росії кир Андрей намагався втілити цілу низку своїх найсміливіших та найдалекосяжних задумів, що стосувалися провідної, на його переконання, ролі Унійної Церкви в досягненні єдності християн Сходу і Заходу.”[18] У ході цієї поїздки було здійснено ряд зустрічей з духовними особами, які давніше були виявили своє бажання прийняти унію з Апостольським Престолом, але ще вагались: Смоленським єпископом-емеритом Петром, єпископами Антонієм Храповицьким та Інокентієм Усовим. Ці зустрічі не закінчились позитивно для Митр. Андрея, оскільки не було досягнено згоди з боку російського вищого духовенства. Тоді ж матір Леоніда Фьодорова, Любов Дмитрівна, була прийнята в лоно Католицької Церкви самим митрополитом Андреєм. Взимку 1908 – 1909 рр. у Петербурзі постала перша каплиця для російських католиків східного обряду у приміщенні квартири о. Олексія Зерчанінова, призначеного митрополитом Андреєм Генеральним Вікарієм Кам’янець-Подільської єпархії, а від 22 травня 1908 р. потвердженого папю Пієм Х як “главою місій для російських католиків східного обряду з чітко вказаними правами та наказом неухильно зберігати чистоту греко-слов’янського обряду без введення латинського чи будь-якого іншого обряду, а також піклуватись, щоб таке саме виконували підвладні йому священики та миряни-католики”[19]. Квартира знаходилась по вулиці Полозовій у Петербурзі. Навесні 1911 р. церковцю разом з о Зерчаніновим, о. Сусалєвим та о. Дейбнером було легалізовано. Але за порученням Петербурзького вікарного єпископа Никандира (РПЦ), напередодні війни, цю церкву було закрито. Згодом, у 1912 р., стараннями о. Івана Дейбнера, Наталії Сергіївної Ушакової, активної російської греко-католички та княгин Марії Волконської, було дозволено відкрити нову невелику церкву Зіслання Святого Духа, що розміщалась у будинку по вул. Бармалєєвій у Петербурзі. Проте, проти її існування виступив Синод РПЦ і її 23 лютого1913 року було закрито, а отцю Дейбнеру було заборонено служити у східному обряді.[20]

В період з 1910 по 1914 роки, на прохання митрополита Андрея, Леонід Фьодоров здійснює поїздки до Росії. Таких поїздок було чотири: перша — з 1 по 30 січня 1910 року, друга — з 1 по 24 лютого 1911 року, третя — з листопада 1911 по квітень 1912 року, четверта — з січня по червень 1914 року. Завдяки ним підтримувались зв’язки з людьми, що були причетні до зароджуваного російського католицтва: о. Зерчанінов, о. Дейбнер, Любов Фьодорова, мати о. Леоніда, подружжя Абрикосових, останні виявили бажання та подали проект про постання греко-католицької церкви для росіян східного обряду у Москві; а також інформувалось Митр. Андрея про стан справ детальними звітами з аналізом становища тогочасного російського суспільства й Православної Церкви[21]. Особливо це було важливо і для о. Леоніда, оскільки він безпосередньо знайомився із середовишем та умовами де, в недалекому майбутньому, повина була розпочатись його місійна пастирська праця.

У січні 1914 року, о. Фьодоров вирушає у чергову поїздку до Росії. Побувавши у різних містах та зустрівшись з російськими католиками, повертається у червні того ж року до Львова, але з огляду на напружене політичне становище, змушений знову виїхати до Росії. Розпочалась Перша Світова війна. Через кілька тижнів, о Леоніда Фьодорова арештували як греко-католицького священика та заслали у Тобольськ. Прчиною арешту було вороже ставлення російського уряду до католиків східного обряду. Причиною звільнення, стало клопотання Н. С. Ушакової, яка звернулася, до міністра юстиції Тимчасового уряду Александра Керенського, з проханням про звільнення. Все це відбувалося у важкий для Росії час після Лютневої революції та повалення царського самодержавства. Як наслідок, вже у березні 1917 року о. Фьодоров повернувся до Петербурга.

Серпень 1914 року ознаменувався початком Першої Світової війни. Вона тривала чотири роки. Приводом до цього стало вбивство 28 червня 1914 року спадкоємця австрійського престолу Фердинанада сербським націоналістом у Сараєво. Австро-Угорська імперія, на чолі з імператором Францом-Йосипом І (1848 – 1916), намовлена Німеччиною оголосила війну Сербії. Росія ж прилучилася до Сербії.[22] З швидким розгортанням подій, вже 3 вересня 1914 року російські війська увійшли до Львова і далі просувалися на Захід. Підтекстом до цієї війни були також територіальні, економічні, престижні та національні інтереси кожної з держав-учасниць. За кільканадцять днів після зайняття Львова царськими військами (19 вересня 1914 року ) митрополита Андрея арештували та вивезли на заслання в глибину Росії: спочатку до Курська, згодом до Суздальського монастиря, а потім до Ярославля.[23] Постало гостро питання про звільнення у якому брали участь не лише Римська Апостольська Столиця, австрійський та німецькі уряди, але і відомі впливові особи того часу, так як: московський князь Долгоруков, письменник Короленко, княгиня Вітгенштайн, король Іспанії Альфонс.[24] Після лютневої революції 1917 року та повалення царського самодержавства, стало можливим звільнення митрополита Андрея за сприяння Красноярського єпископа Никона до Тимчасового Уряду Александра Керенського. Як наслідок, вже у квітні 1917 року Андрея Шептицького було звільнено. Власне, Тимчасовий уряд надав змогу митрополитові “безперешкодно провадити церковно організаторську діяльність на території колишньої Російської імперії”[25]. Він прибув до Петербургу. Згодом переїхав до Києва, де зорганізував українську католицьку парохію, на чолі з о. Щепанюком, колишнім сотрудником Львівського Архикатедрального храму та зайнявся створенням генерального вікаріату для священиків і вірних вивезених царською владою у часі війни.[26] Завершенням Першої Світової Війни стала капітуляція у 1918 році Болгарії, Туреччини, Австро-Угорщини та Німеччини перед Антантою. Війна поклала край великим імперіям та супердержавам. Розпочався новий поділ Європи та постання самостійних і незалежних національних держав на територіях колишніх імперій. Найбільших перешкод зазнали народи колишньої Російської імперії.

29 – 31 травня 1917 року митрополит Андрей Шептицький, перебуваючи в Петербурзі, та “очікуючи паспорту на виїзд з Росії”[27] скликає Собор Російської Греко-Католицької Церкви. У триденному Соборі взяло участь російське католицьке духовенство східного обряду: о. Олексій Зерчанинов, о. Володимир Абрікосов, о. Іван Дейбнер, о. Євстафій Сусальов, о. Гліб Верховський, о. Трофим Сємяцький, о. Діодор Колпінський,[28] а також як спостерігачі, але без права голосу, католицьке духовенство латинського обряду: архиєпископ Могильовський Едвард де Ропп, архиєпископ Виленський Ян Цєпляк, іменований єпископ Пінська Жигмонт Лозінські, що перебувало на території Росії.[29] Місцем збору була католицька хлопчача гімназія при церкві Св. Катерини, де тоді мешкав митрополит Андрей. На Соборі, опираючись на документ папи Пія Х, який “уповноважував митрополита чинно і законно діяти в якості східного єпископа в межах кордонів Російської держави”[30] було призначено о. Леоніда Фьодорова екзархом для росіян-католиків східного обряду з єпископськими правами, а також прийнято 68 постанов, що заторкували майже всі важливі справи церковного життя[31]. Найперше визнавалось верховенство Святішого Отця і зобов’язання йому до безумовного послуху в усьому. Наказувалось дотримання обряду, що його мають нез’єдинені у Росії та прямувати до одновидності в літургічній практиці, однак заборонялося вводити без виразного дозволу Апостольського Престолу жодні літургічні форми латинського обряду, навіть такі, що мали місце у інших з’єдинених Церквах. Щодо Святих Тайн, то, за декретом Пія Х, Святу Євхаристію росіянам-католикам дозволялося приймати у латинських церквах і навпаки. Після Св. Тайни Хрещення, яка відбувалась через занурення, повинні уділятись Святі Тайни Миропомазання та Євхаристія. Територія екзархату простягалась на цілу Російську імперію, крім України та Білорусії. Екзарх у достоїнстві митрофорного протопресвітера, наділений єпископською владою, що дозволяло користуватися привілеями наданих Апостольським Престолом для єпископів. Визначено обов’язки священиків та подано вказівки для душпастирської праці, наголошуючи на поясненні вірним символіки обряду й заохочуючи вірних до живої участі у богослуженнях. Синод вважав за потрібне визначити повну незалежність Церкви від держави, однак прийняти від держави легалізацію. З огляду на це, наступним кроком було звернення митрополита Андрея до тогочасної російської влади з домаганням визнати на державному рівні права Російської Греко-Католицької Церкви так само, як це має Римо-Католицька Церква. Митрополит Андрей одержав від Російського уряду під проводом князя Львова затвердження і визнання о. Леоніда Фьодорова главою РГКЦ. А вже 8 серпня 1917 року Тимчасовий Уряд декретом відмінив обмеження, що перешкоджали вільному існуванню РГКЦ в Росії. “Незважаючи на успішну легалізацію католицького екзархату в Росії, надзвичайно серйозним залишалося питання про його визнання зі сторони Риму.”[32] 10 вересня 1917 року Митр. Андрей повернувся до Львова. Повідомивши Апостольський Престіл про свої дії та призначення у Росі, він не отримав у відповідь потвердження. Зате, прийшов запит з Риму про повноправність таких дій. Зважаючи на воєнний неспокій 1918 – 1919 рр. та домашній арешт, лише 16 грудня 1920 року митрополит вирушив до Риму, де його всі дії та призначення було оправдано, а 24 лютого 1921 року Святіший Отець Венедикт XV (1914 – 1922) потвердив створення екзархату та призначення екзарха, наділивши останнього титулом Protonotaroi Apostolico ad instar.[33] Потвердження папи дозволяло екзарху юридично застосовувати свої права.

Розпочалась нелегка праця о. Леоніда Фьодорова у Господньму винограднику. Політичне та церковне життя Росії, у той час, було досить-таки бурхливим. Поступові стадії занепаду Російської імперії проявлялися вже від Російсько-Японської війни 1904 – 1905 років, у грудневій революції 1905 року, наростанні соціалістичних та революційних настроїв, боротьби у Державній Думі, у т. зв. “распутінщині” і т. д. Лише після Лютневої революції 1917 року та поваленням царського самодержавства, стало можливим скликати та провести Всеросійський Помісний Собор. Його засідання проходили з серпня 1917 року по вересень 1918 року. Було відновлено патріархальний устрій[34] Російської Православної Церкви та прийнято ряд важливих ухвал, що стосувалися церковного життя.[35] Тоді ж було ліквідовано посаду обер-прокурора Синоду та створено Міністерство у справах віросповідань у Тимчасовому уряді. Міністром віросповідань став А. В. Карташов, що 7 листопада 1917 року офіційно визнав існування РГКЦ східного обряду.[36]

Вбачаючи необхідність сприяти у діалозі зближення Східної та Західної Церков на прикладі входження російської церковної традиції у католицьку єдність було засновано товариство, членом якого міг стати кожен християнин, віруючий у Святу Апостольську Церкву та визнаючий джерелом Божого Об’явлення Святе Письмо та Святе Передання.[37] Тому членами цього товариства були: католицьке духовенство: митр. А. Шептицький, архієп. Є. Фон Ропп, єп. І. Цепляк, о.-екзарх Л. Фьодоров, та ін. російські католицькі священики; православне духовенство: єпп. Петро Другов, Трифон Туркестанов, архімандрит Арсеній, кн. Волконський, кн. Оболенський, кн. Ухтомський, кн. Трубецькой; старообрядське духовенство: єпп. Нижегородський і Костормський — Інокентій Усов та Петроградський і Тверський — Геронтій Лакомкіна.[38] Завдання єдинення та усунення воорожнечі між християнами поставлені перед організаторами, впроваджувались учасниками на основі взаємоспілкування у дусі любові, взаєморозуміння та примирення. Започаткований унійний рух знаходив свій відгомін і у інших товариствах, заснованих з ініціативи як католиків: Товариство св. Йосафата, Російське католицьке братство св. Івана Золотоустого, так і православних. Таким чином провадилась тогочасна екуменічна діяльність, у якій екзарх о. Леонід Фьодоров, відігравав чи не абияку роль. Виголошення унійних доповідей на зібраннях, аудієнції у вищого православного духовенства: патріарха Тихона, митрополита Веньямина, єпископа Симона — все це сприяло позитивному сприйнятті ідеї єдності Церков та впровадження її у життя.

Жовтнева революція, що відбулась у Росії 25 жовтня (7 листопада) 1917 року принесла нові випробування для РГКЦ. Так, 23 січня 1918 року Більшовицьким урядом було опубліковано декрет Про відділення церкви від держави та школи від церкви, що поклало край довговіковій традиції відносин церкви і держави у Росії. Реакція Російської Православної Церкви була дуже бурхливою, оскільки на Соборі розроблялося новий проект правового взаємозв’язку з державою, за яким передбачалася ідея мирної співпраці як двох незалежних організмів, а впровадження вищезгаданого декрету позбавляло російське православне духовенство відчуття впевненості та підтримки у своїх діях. Позиція Католицької Церкви в Росії була ж на початках протилежною від РПЦ та проявлялась у лояльності до нової політичної влади, оскільки відбулося зрівняння обидвох правомірно існуючих церков у правах. Після того як 24 серпня 1918 року було опубліковано інструкцію за якою відбувалося виконання вищезгадуваного декрету та передбачалась націоналізація церковних дібр, католицьке та православне духовенство почало збиратись для об’єднання зусиль супроти небезпек, що насувались. Завдяки зусиллям та підтримці о. Леоніда Фьодорова, спільна комісія виробила та підписала протест супроти дій комуністичної влади. Його направили до Народного Комісаріату Юстиції. Відповіді не було. Це свідчило лише про тактичну гру влади з церквою. Започаткований екуменічний рух у Росії переживав нові випробування та, через переслідування Церкви з боку держави, був приречений на занепад.

Станом на 1922 рік, в Петербурзі нараховувалось близько 70 католиків східного обряду, у Москві – близько 100, у Саратові – близько 15 осіб і загалом Російська Греко-Католицька Церква на початках нараховувала близько 200 вірних.[39] “5 грудня 1922 року всі католицькі церкви у Петербурзі було насильно закрито органами влади Рад, а всім католицьким священнослужителям було суворо заборонено здійснювати в них будь-які публічні відправи”.[40] Тоді ж і закрили церкву Зіслання Святого Духа по вул. Бармалеєвій. (Остаточно її ліквідували 21 липня 1923 р.). Поїздка до Москви 10 грудня 1922 року о.-екзарха Леоніда Фьодорова та о.-прелата Константина Будкевича, настоятеля церкви Св. Катерини у Петербурзі, з протестом проти таких дій влади, стала основним поштовхом для інкримінування їм звинувачення у контрреволюційній діяльності. Згодом почалися арешти духовних осіб. 10 березня 1923 року о. Фьодорова разом з іншими представниками католицького клиру було заарештовано. 21 –25 березня 1923 року відбувся відкритий “Московський процес” на якому підсудних звинуватили у створенні антибільшовицьких організацій, у невиконанні декрету про відлучення церкви від держави та у виявленні спротиву владі під час конфіскації церковного майна. Незважаючи на переконливі промови підсудного (екзарха о. Л. Фьодорова), який захищав себе сам, суд призначив 10 років покарання. З 12 березня по 21 ківтня 1923 року перебував у Бутирській; згодом, Сокільницькій, а з вересня 1923 р. і до кінця квітня 1926 р. — у Лефортовській тюрмах. Своє ув’язнення о. Леонід переосмислював у світлі Божого Провидіння: “прийдеться вправлятися у похвальній чесноті терпіння такого ж каторжного, тупого і невиносного як цей наш російський жах, в якому ми мучимося за гріхи наші та наших батьків”[41]. Причиною звільнення 26 квітня 1926 року стало клопотання К. П. Пєшкової, дружини письменника М. Горького, яка звернулася до ГПУ з проханням про звільнення о. Фьодорова. Оскільки йому було заборонено мешкати у шести найбільших містах СРСР, то після звільнення він оселився в Калузі, да продовжував свою пастирську діяльність: опікуючись вірними та надаючи їм духовну підтримку, незважаючи на небезпеку повторного арешту. Повторний арешт відбувся. На запрошення о. Йосифа Бєлоголового, Могилевського декана, о. Леонід Фьодоров поїхав у Могилев, де його присутність та діяльність швидко оживила життя місцевих греко-католиків. Радаянська влада сприйняля ці акти як чергову антирадянську агітацію та пропаганду зі сторони екзарха і, як наслідок, реакцією ГПУ став його арешт 10 серпня 1926 року. Суд, що відбувся 18 вересня 1926 року, призначив отцю Леоніду Фьодорову три роки Соловецьких таборів.[42]

Протягом перебування у тюрмі на Соловках, незважаючи на важкі табірні умови та пильне око наглядачів, екзарх сповнював своє священиче служіння поміж ув’язнених. Щоденна Божественна Літургія, щоденна злука з Євхаристійним Христом — в цьому отець Леонід Фьодоров “вбачав особливе покликання ув’язнених священиків у визволенні Росії з мороку безбожності”[43]. Використовуючи Богом даний талант до місіонерства, екзарх невтомно трудився у Господньому винограднику за для спасіння людських душ: уділенням Святих Тайн, виголошенням проповідей та доповідей для досягнення взаємопорозуміння між католиками та православними. Останньому ж служінню він посвятив усе своє життя. Відкрито й сердечно, по-батьківськи, спілкуючись з ув’язненим духовенством як православним, так і латинським, завжди був бажаною особою на їхніх зібраннях у камерах ув’язнення, та використовував кожну можливість для духовної підтримки своїх співбратів.[44] Продовжував трудитись і тоді, коли табірне керівництво встановлювало нові, більш жорсткі правила існування ув’язнених.

10 серпня 1929 року, після закінчення терміну ув’язнення, екзарха було відправлено у заслання. Спочатку він перебував у м. Кемь, а згодом у селищі неподалік р. Пінега. Через непорозуміння з боку Пінежського ГПУ, на початку 1931 року о. Фьодорова відправили у Архангельську тюрму. Несправедливе ув’язнення протривало півроку, до осені 1931 року. Далі його чекало нове трьохрічне заслання у м. Котлас до листопада 1933 року Останнім населеним пунктом, куди оселився о. Фьодоров на початку 1934 року, стало невеличке провінційне містечко Вятка. Там, у домі сім’ї А.С. Калініна, перший російський екзарх зустрів свою передчасну смерть 7 березня 1935 року. Причиною його смерті стало фізичне виснаження внаслідок хворіб набутих в ув’язенні та на засланні.[45] Становище РГКЦ в тих роках було катастрофічним. На момент смерті екзарха багато її вірних разом із священнослужителями було розстріляно, заслано по тюрмах чи концтаборах. Подальша доля існування екзархату склалась так. Після смерті екзарха, канонічно заснований екзархат не скасовано жодним документом, тому він не втратив чинності і вимагав наставника. Користуючись наділеними повноваженнями митрополитом Андреєм було назначено від 9 жовтня 1939 року всечеснішого отця Климентія Шептицького, ігумена студитів, новим екзархом Росії та Сибіру. А вже 26 вересня 1940 року миторполит отримав листа від Високопреподобного Алойзія кардинала Мальйона, у якому повідомлялося, що з 30 травня 1940 року Святішим Отцем Пієм ХІІ скасовно особливі повноваження дані Пієм Х, Внедиктом ХV та Пієм ХІ (1922-1939) “Високопреподобному і Всечеснішому Андреєві Шептицькому, львівському руському митрополитові і архиєпископові львівському, галицькому і кам’янецькому”.[46] У такий спосіб було визнано чинність і існування повноважень у минулому. Митрополит Андрей Шептицький, дізнавшись про смерть о. Леоніда в березні 1935 року, віддав розпорядження про відкриття беатифікаційного процесу 24 червня 1935 року. Відвідуючи Україну з пастирським візитом, Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив 27 червня 2001 року екзарха отця Леоніда Фьодорова блаженним новомучеником.

Цією статтею-дослідженням про особу екзарха Російської Греко-Католицької Церкви хотів показати його внесок у розвиток Церковної єдності росіян-католиків з Римським Апостольським Престолом на початку ХХ століття, водночас із збереженням східного обряду і традицій. Наділений великими повноваженнями, він був тим, на кого митрополит Андрей Шептицький покладав особливу місію єдності Церкви у Російській імперії — місію “драматичного діалогу між Сходом і Заходом”[47] і став тим, до чого покликаний кожен вірний Вселенської Церкви — свідком Христа — мучеником за віру.

Василь Гук

Молитва о. Леоніда Фьодорова про з’єдинення Церков
«Призри, милосердный Господи Иисусе, Спаситель наш, на молитвы и на вздыхания грешных и недостойных рабов Твоих, смиренно к Тебе припадающих, и соедини нас всех во единой, святой, соборной и апостольской Церкви.

Свет Твой незаходимый пролей в души наши. Истреби раздоры церковные, дай нам славить Тебя единим сердцем и едиными устами и да познают все, что мы верные ученики Твои и возлюбленные дети Твои.

Владыко наш многомилостивый, скоро исполни обетование Твое, и да будут едино стадо Твое и един Пастырь в Церкви Твоей, и да будем достойно славить имя Твое святое всегда, ныне и присно и в бесконечные веки. Аминь».


[1] Аввакумов Ю. Тема Росії в діяльності та богословській думці “Святоюрського велетня” // Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899 – 1944. Том ІІІ: Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга І. Документи і матеріали, 1899 – 1917. / Упорядники: Аввакумов Ю., Гайова О. Центральнй Державний Історичний Архів України, м. Львів. Постуляція для справи беатифікації і канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького, Рим – Львів. Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004. – С. ХХХІІ.

[2] Диакон Василий, ЧСВ. Леонид Фьодоров. Жизнь и деятельность. Львів, 1993. – С. 31; Небесняк А. Митрополит Андрей. – Рим – Львів: Видавництво ОО. Салезіян східнього обряду: Салвид, 2003. – С. 197.

[3] Аввакумов Ю. Тема Росії в діяльності та богословській думці “Святоюрського велетня” // Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899 – 1944. Том ІІІ: Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга І. Документи і матеріали, 1899 – 1917. / Упорядники: Аввакумов Ю., Гайова О. Центральнй Державний Історичний Архів України, м. Львів. Постуляція для справи беатифікації і канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького, Рим – Львів. Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004. – С. ХІХ.

[4] Диакон Василий, ЧСВ. Леонид Фьодоров. Жизнь и деятельность. Львів, 1993. – С. 48.

[5] Небесняк А. Митрополит Андрей. – Рим – Львів: Видавництво ОО. Салезіян східнього обряду: Салвид, 2003. – С. 197.

[6] Диакон Василий, ЧСВ. Леонид Фьодоров. Жизнь и деятельность. Львів, 1993. – С. 76.

[7] Аввакумов Ю. Тема Росії в діяльності та богословській думці “Святоюрського велетня” // Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899 – 1944. Том ІІІ: Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга І. Документи і матеріали, 1899 – 1917. / Упорядники: Аввакумов Ю., Гайова О. Центральнй Державний Історичний Архів України, м. Львів. Постуляція для справи беатифікації і канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького, Рим – Львів. Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004. – С. ХХІІ.

[8] 1907 р., червня 10 (травня 28), Ананьї, Італія. – Лист Леоніда Фьодорова до митрополита Андрея (Шептицького) про план поїздки до Велеграда і Львова та про бажання деяких російських католиків змінити обряд. // Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899 – 1944. Том ІІІ: Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга І. Документи і матеріали, 1899 – 1917. / Упорядники: Аввакумов Ю., Гайова О. Центральнй Державний Історичний Архів України, м. Львів. Постуляція для справи беатифікації і канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького, Рим – Львів. Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004. – С. 137 – 139.

[9] Небесняк А. Митрополит Андрей. – Рим – Львів: Видавництво ОО. Салезіян східнього обряду: Салвид, 2003. – С. 199.

[10] Диакон Василий, ЧСВ. Леонид Фьодоров. Жизнь и деятельность. Львів, 1993. – С. 67.

[11] Диакон Василий, ЧСВ. Леонид Фьодоров. Жизнь и деятельность. Львів, 1993. – С. 67.

[12] Диакон Василий, ЧСВ. Леонид Фьодоров. Жизнь и деятельность. Львів, 1993. – С. 67.

[13] Небесняк А. Митрополит Андрей. – Рим – Львів: Видавництво ОО. Салезіян східнього обряду: Салвид, 2003. – С. 198.

[14] Небесняк А. Митрополит Андрей. – Рим – Львів: Видавництво ОО. Салезіян східнього обряду: Салвид, 2003. – С. 199.

[15] Небесняк А. Митрополит Андрей. – Рим – Львів: Видавництво ОО. Салезіян східнього обряду: Салвид, 2003. – С. 200.

[16] Юдин А. Леонид Фьодоров. – Москва: Христианская Россия, 2002. – С. 126.

[17] Небесняк А. Митрополит Андрей. – Рим – Львів: Видавництво ОО. Салезіян східнього обряду: Салвид, 2003. – С. 190.

[18] Аввакумов Ю. Тема Росії в діяльності та богословській думці “Святоюрського велетня” // Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899 – 1944. Том ІІІ: Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга І. Документи і матеріали, 1899 – 1917. / Упорядники: Аввакумов Ю., Гайова О. Центральнй Державний Історичний Архів України, м. Львів. Постуляція для справи беатифікації і канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького, Рим – Львів. Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004. – С. ХІІІ.

[19] Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899 – 1944. Том І: Церква і церковна єдність. / Упорядники: Гайова О., Кравчук А. Постуляція Митрополита Андрея Шептицького. Центральний Державний Історичний Архів України, Львів. – Львів: Свічадо, 1995. – С. 47.

[20] Юдин А. Леонид Фьодоров. – Москва: Христианская Россия, 2002. – С. 141.

[21] Докладніше див. у: Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899 – 1944. Том ІІІ: Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга І. Документи і матеріали, 1899 – 1917. / Упорядники: Аввакумов Ю., Гайова О. Центральнй Державний Історичний Архів України, м. Львів. Постуляція для справи беатифікації і канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького, Рим – Львів. Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004. – С. 355 –371; 381 – 402; 457 – 491; 645 – 697.

[22] Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні. – Рим – Львів: Видавництво ОО. Василіян, 1995. – С. 347.

[23] Лужицький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія: Провидіння, 1954. – С. 538.

[24] Лужицький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія: Провидіння, 1954. – С. 539.

 

[25] Аввакумов Ю. Тема Росії в діяльності та богословській думці “Святоюрського велетня” // Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899 – 1944. Том ІІІ: Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга І. Документи і матеріали, 1899 – 1917. / Упорядники: Аввакумов Ю., Гайова О. Центральнй Державний Історичний Архів України, м. Львів. Постуляція для справи беатифікації і канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького, Рим – Львів. Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004. – С. ХІІ.

[26] Лужицький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія: Провидіння, 1954. – С. 540.

[27] Лужицький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія: Провидіння, 1954. – С. 541.

[28] 1931 р., Львів. – Стаття о. др-а. Йосифа Сліпого Петроградський Синод, 1917 р. // Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899 – 1944. Том І: Церква і церковна єдність. / Упорядники: Гайова О., Кравчук А. Постуляція Митрополита Андрея Шептицького. Центральний Державний Історичний Архів України, Львів. – Львів: Свічадо, 1995. – С. 179.

[29] Лужицький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія: Провидіння, 1954. – С. 541.

[30] Небесняк А. Митрополит Андрей. – Рим – Львів: Видавництво ОО. Салезіян східнього обряду: Салвид, 2003. – С. 200.

[31] 1931 р., Львів. – Стаття о. др-а. Йосифа Сліпого Петроградський Синод, 1917 р. // Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899 – 1944. Том І: Церква і церковна єдність. / Упорядники: Гайова О., Кравчук А. Постуляція Митрополита Андрея Шептицького. Центральний Державний Історичний Архів України, Львів. – Львів: Свічадо, 1995. – С. 178 – 182.

[32] Юдин А. Леонид Фьодоров. – Москва: Христианская Россия, 2002. – С. 162.

[33] Небесняк А. Митрополит Андрей. – Рим – Львів: Видавництво ОО. Салезіян східнього обряду: Салвид, 2003. – С. 202.

[34] Після смерті московського патріарха Адріана (1690-1700) не було призначено та поставлено нового його наступника, а вже 25 січня 1721 року, згідно наказу царя Петра І, проголошено “Духовний Регламент” Святішого Синоду, за яким всі церковні справи перейшли до рук політичного володаря країни. Усе духовенство підпадало під нагляд таємної поліції. Заведено нову посаду – обер-прокурор Святішого Синоду, який і керував ним.

[35] Аввакумов Ю. Тема Росії в діяльності та богословській думці “Святоюрського велетня” // Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899 – 1944. Том ІІІ: Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга І. Документи і матеріали, 1899 – 1917. / Упорядники: Аввакумов Ю., Гайова О. Центральнй Державний Історичний Архів України, м. Львів. Постуляція для справи беатифікації і канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького, Рим – Львів. Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004. – С. ХХХІІ.

[36] Ленцик В. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріарх Йосип Сліпий. – Львів: Свічадо, 2001. – С. 143.

[37] Юдин А. Леонид Фьодоров. – Москва: Христианская Россия, 2002. – С. 168.

[38] Юдин А. Леонид Фьодоров. – Москва: Христианская Россия, 2002. – С. 168.

[39] Юдин А. Леонид Фьодоров. – Москва: Христианская Россия, 2002. – С. 205.

[40] Небесняк А. Митрополит Андрей. – Рим – Львів: Видавництво ОО. Салезіян східнього обряду: Салвид, 2003. – С. 203.

[41] Диакон Василий, ЧСВ. Леонид Фьодоров. Жизнь и деятельность. Львів, 1993. – С. 642. (Переклад власний).

[42] Юдин А. Леонид Фьодоров. – Москва: Христианская Россия, 2002. – С. 270.

[43] Юдин А. Леонид Фьодоров. – Москва: Христианская Россия, 2002. – С. 277

[44] Диакон Василий, ЧСВ. Леонид Фьодоров. Жизнь и деятельность. Львів, 1993. – С. 645.

[45] Юдин А. Леонид Фьодоров. – Москва: Христианская Россия, 2002. – С. 293 – 294.

[46] 1941 р., 24 січня, Львів. — Лист УГК екзархів до Секретаря Східної Конрегації Євгена Тіссерана про рішення розпочати унійну працю на території Радянського Союзу. // Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали, 1899 – 1944. Том І: Церква і церковна єдність. / Упорядники: Гайова О., Кравчук А. Постуляція Митрополита Андрея Шептицького. Центральний Державний Історичний Архів України, Львів. – Львів: Свічадо, 1995. – С. 357 – 364.

[47] Юдин А. Леонид Фьодоров. – Москва: Христианская Россия, 2002. – С. 301.

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 3 і 9?

Сторінки історії

УГКЦ

У двобої з Системою. Митрополит Андрей Шептицький і більшовицька влада

Великий авторитет митрополита Андрея Шептицького виходив далеко за межі українського суспільства. Тому за життя владики навіть більшовицький режим не наважився зазіхати на права церкви, яку він очолював. Ще до війни робилися безуспішні спроби схилити владику Андрея приєднати Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) до Російської православної церкви (РПЦ). Лише 1946 року, вже після його смерті, було скликано неканонічний Собор у Львові, що заборонив УГКЦ і змусив греко-католиків піти у підпілля ...

УГКЦ

ЯК ШУКАЛИ МОГИЛУ МИТРОПОЛИТА АНГЕЛОВИЧА НА ГОРОДОЦЬКОМУ ЦВИНТАРІ У ЛЬВОВІ

22 квітня 1880 р. львів’яни чи не вперше побачили багатолюдну маніфестацію греко-католиків, а саме урочисте перепоховання трьох єпископів і чотирьох крилошан. «Давно вже Львів не бачив такого поважного, величавого, а при том глубоко трогаючого походу, як в сей день», – писала газета «Діло». На чолі – митрополит Йосиф Сембратович і єпископ-суфраган Сильвестр Сембратович в оточенні крилошан, за ними – депутації українських товариств і Сенат університету, церковні братства з хоругвами, хор співав жалібних пісень. Домовину митрополита Григорія Яхимовича (1860-1863) несли монахи на раменах, решту домовин везли катафалки...

УГКЦ

ПАСТИР СРІБНОЇ ЗЕМЛІ: СТОРІНКИ З ЖИТТЯ О. АВГУСТИНА ВОЛОШИНА

19 липня, 60 років тому, у лікарні сумнозвісної московської Бутирки, зупинилось серце одного з найвизначніших українських подвижників – о. Августина Волошина, якого Українська Греко-Католицька Церква готує до прослави у сонмі блаженних (його ім’я числиться у списку 45 новомучеників, що постраждали за віру від комуністичного режиму і над котрими в УГКЦ провадиться беатифікаційний процес). Отець Августин Волошин відомий, передусім, як президент Карпатської України....

Афон

НА АФОНІ ЗНАЙШЛИ НЕВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СТАРОВИННИЙ СКИТ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ "ЧОРНИЙ ВИР"

На Святій горі Афон у Греції українськими дослідниками виявлено Старовинний козацький скит «Чорний Вир», заснований запорозькими козаками в 1747 році. Цей скит запорожці називали «Духовним Запоріжжям»...

папа

Служити істині: Папа, який засудив нацизм

Досягнення миру часто вимагає від нас компромісів, ціна яких буває різною. Чи варто заради власного спокою заплющувати очі на відверте потурання злу? 1937 року папа Пій XI видав німецькомовну енцикліку «Mitbrennender Sorge» («З гарячою занепокоєністю»), у якій засудив нацистський режим за переслідування «неугодних», зокрема німецьких католиків. Папа впевнений: із беззаконням миритися не можна, полишена правда не плата за безпеку, а порозуміння з’явиться лише в разі дотримання Божих заповідей ...

Війна

75 років тому виник Освенцім

75 років тому рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер наказав створити концентраційний табір на околицях Освенціма, чию назву німці змінили на Аушвіц. 27 квітня 1940 року розпочалась історія місця, яке стало символом знищення євреїв і страждань поляків ...

Рим

Сходи, якими Христос підіймався до Пилата

Рим – колиска християнства, місто, зрошене кров’ю апостолів та мучеників, столиця намісника св. Петра. Здається, кожен камінь тут – справжня реліквія. Проте з такою кількістю храмів, базилік та каплиць Рим може сприйматись як черговий, навіть дуже цікавий, але лише туристичний маршрут...

молитва

Наймогутніша зброя для України

Йшов 1571 рік. Численний турецький флот вийшов у море, щоб підкорити Європу. Султан Селім ІІ оголосив, що в разі перемоги по всій Європі буде введено іслам. Перед тим турецька армія здобула велику перемогу у битві під Варною 1444 року, а десять років потому християни втратили Константинополь. У ІІ половині ХVI століття турецькі війська здобули острови Кіпр і Крит у Середземному морі. Існувала загроза, що вся Європа повторить долю Іспанії, загарбаної маврами у VIII столітті ...

Архів новин