Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Слава Ісусу Христу! Довгий час мала проблеми з ногами. Зробили операцію на вени. Пройшло паро років після операції і побачила в одному місці почервоніла нога, почула болі. Здавалось таке подібне до відкриття рани на нозі. До лікарів не зверталася. Молилася до багатьох святих. Я маю миро св. Філомени. Помастила ногу миром св. Філомени і почала відмовляти дев’ятницю. Скоро почула полегшення і в цьому місці гарно зажило. Складаю щиру подяку св.  Філомені, Матінці Божій, Ісусові Христові і всім святим.

Горак Надія (Львіська обл., м. Мостиська)

Назад
Автор: Олег Кіндій

Об’єднавча роль Церкви у сьогоднішньому українському суспільстві

Дата публікації: 16-02-2011
Українське суспільство в останні два десятиріччя переживає надзвичайно швидку і динамічну трансформацію. Зміни відбуваються як у політичній, економічній, соціяльній, так і в світоглядній, і цивілізаційній площинах. Проголошення незалежности України та Помаранчева революція – це знаменні віхи новітньої історії становлення Української Держави, які дають поштовх для переосмислення цінностей і світоглядних орієнтирів всіх, які живуть в нашій країні та за її межами. Проте події політично-економічного і суспільно-історичного характеру завжди тісно пов’язані з динамікою культурного і духовного життя народу. Недаремно перед проголошенням незалежности України 1991 року відбувалося святкування тисячоліття хрещення Руси-України у 1988 році, а Помаранчевій революції 2004 року передував візит Святішого Отця Івана Павла ІІ у 2001 році. Процеси, які відбуваються в нашу епоху, – це частина спільної історії Європи, на мапі якої знову яскравими літерами вписується назва нашої Батьківщини, а також історії духовного розвитку людства, значення і вплив якого можна відчути і зрозуміти інтелектуально, але не завжди можна науково виміряти з тією ж точністю, як речі матеріяльного характеру. 

Питання ролі Церкви у суспільстві можна розглядати в різних площинах. З одного боку, можна зайняти позицію людини воцерковленої, для якої вчення Ісуса Христа і церковної традиції – це самоочевидні правди, в які людина свято вірить і крізь призму яких вона дивиться на світ навколо себе. В Україні таких людей насправді дуже мало. За підрахунками різних соціологічних опитувань, кількість людей, які регулярно ходять до Церкви і виконують євангельські й церковні заповіді, можливо, не перевищує і 5% від усього населення України, хоч християнською себе називають дві третини українців. З иншого боку, можна зайняти позицію людини відстороненої чи, так би мовити, «об’єктивної», яка намагається подивитися на це питання з точки зору історії та сучасности і з’ясувати, що сьогодні Церква повинна запропонувати суспільству. Така людина ставить себе і свої інтереси за критерій оцінювання ситуації і сама обирає, що їй підходить з церковного вчення, а що ні, а, відтак, що, на думку такої людини, є корисне для суспільства, а що ні. І така позиція цілком легітимна хоча би з огляду на те, що це перспектива тих двох третин громадян України, які не ходять до Церкви, але себе називають християнами. У нашому суспільстві свого часу також була накинута і третя точка зору, а саме - позиція людей, які вважали, що Церква діє не для блага людей і є носієм шкідливих поглядів, а тому її потрібно якнайктивніше викорінювати і знищувати. В Україні така позиція, здається, вже не є такою домінуючою, як це було впродовж минулого сторіччя, але вона успішно мутується в нові форми вираження і часто, навіть частіше, ніж ми це свідомо зауважуємо, проявляє себе в різних вимірах суспільного життя країни. Люди з такими переконаннями можуть належати до инших релігійних спільнот або не належати до жодної, але у свому житті, роботі, спілкуванні висміюють християнський або взагалі релігійний світогляд і намагаються переконати инших у його нераціональності й шкідливості для суспільства. 

Церква – це не лише суспільна організація чи інституція окремих груп людей, які об’єдналися якоюсь ідеологією, вірою чи історією. Церква – це, у першу чергу, місце зустрічі між людьми і Богом. Якщо звернутися до Святого Письма чи найвідоміших богословів щодо пояснення питання про Бога, то ми негайно знайдемо постійно повторюване твердження, що «Бога ніхто не бачив» (Йо 1:17), Його людськими термінами описати неможливо. Атанасій Великий, який був монахом-богословом і жив у 4 ст. в античній Олександрії, один з перших висловив думку, яка згодом стала класичним постулатом у християнському богослов’ї, а саме: «Бог став людиною, щоб людина стала богом». А Вальтер Каспер, який є сучасним богословом та Прелатом Римо-Католицької Церкви у Німеччині, а також очолює Папську раду у справах єдности християн, переформулював Атанасієвий афоризм у фразу, яка, можливо, краще буде зрозуміла в сучасну добу: «Бог став людиною, щоб людина стала Людиною». Иншими словами, зв’язок чи зустріч людини з Богом існує для того, щоб підказати людині, ким вона є насправді, та вказати, що межі для її самореалізації є необмежені, що покликання людини є дуже високе і що її життя не завершується лише земним життям, сповненим дуже часто розчаруваннями і стражданням. 

Церква – це не лише єпископи, священики, диякони, монахи і монахині. Церква – це, говорячи мовою Святого Письма і церковної традиції, Божий люд, тобто спільнота усіх християн, серед яких і у центрі яких, як це проголошується у Євангелії, перебуває сам Христос (Мт. 18:20)[1]. І хоч церковна спільнота, і не лише традиційна церковна спільнота, – це організація єрархічна, за євангельськими критеріями, жодна єрархія не є носієм спасіння, а лише Христос, який перебуває у Церкві. Спасіння і щастя, яке людина знаходить у Церкві, також не є приватною власністю чи набутком самої Церкви, а дарунком і скарбом, який вона отримує від Творця для того, щоби ним ділитися з кожною людиною, віруючою чи ні, членом певної церкви чи невоцерковленою. Церква виконує свою місію щодо кожної людини, а не щодо узагальнених суспільних категорій „держава”, „політика”, „суспільство”. Тут радше йдеться про те, що Церква може і повинна робити для кожної окремої людини. 

Церковнослужителі та всі християни повинні берегти шанобливе ставлення до пошуку правди, бо там, де правда, там і справедливість і справжня екзистенційна свобода. По-друге, Церква повинна єднати людей, не навколо кольору шкіри, національної приналежности чи соціяльного статусу, а навколо пошанування гідности кожного людського життя, бо лише там, де поважають кожну людину, можна говорити про демократію, соціяльну свободу і реалізацію талантів. І, по-третє, в правді та єдності Церква повинна голосити мир і впевненість, що спасіння відкрите для кожної людини, иншими словами, щастя кожної людини – можливе. Справжнє щастя не може будуватися на нещасті инших, воно можливе лише у даруванні свого життя кожному ближньому, який трапляється нам на життєвій стежці. 

Ми часто чуємо, що в українському суспільстві Церква – це інституція, яка має найвищу довіру серед людей. Успадкувавши цю довіру людей, Церква повинна використовувати усі засоби і можливості, щоби гуртувати людей. Церква є місцем зустрічі людини з Богом. Але парадоксальним, хоча з християнської точки зору цілком закономірним, залишається той факт, що люди, які наближаються до Бога – дуже часто різними шляхами – також стають ближчими одні до одних. У Таїнстві Хрещення збираються не лише батьки і родина новоохрещеної дитини, але також уся видима і невидима спільнота християн, які вітають дитину у лоні Тіла Христового. Це відбувається й в инших Таїнствах, особливо у Таїнстві Євхаристії, у якій, як свого часу сказав візантійський богослов 6 ст. Максим Ісповідник, зустрічаються між собою Бог і люди, небо і земля, все видиме і невидиме. Людина невіруюча могла б закинути, що, мовляв, таке формулювання є мітологічним і навіть казковим. Так, у єднанні християн є щось надраціональне і складне для пояснення. Але в результаті єднання християн формується спільнота однодумців, яка слухає і розважає над проповіддю про любов, самопожертву, милосердя, взаємопрощення, добродіяння, милостиню, і найгучнішою у цій проповіді повинен бути заклик про втілення цих чеснот у життя. 

У нерелігійному контексті, говорячи про щастя, можна відштовхуватися від різних крайнощів: або від ніцшеанського поняття щастя індивіда, яке стоїть вище за благо инших людей, або від марксистського поняття суспільного щастя, яке стоїть вище від блага конкретної людини. Це дві екстреми, які хоч і сформульовані у минулих сторіччях і не лише згаданими філософськими школами, реально накреслюють координати секулярних систем цінностей, за якими свідомо чи несвідомо живе сучасна західна людина. Свої координати системи цінностей також завжди пропонувала і пропонує Церква. Згідно з церковним вченням, справжнє щастя – це любити і бути любленим. Справжнє щастя – це могти реалізувати свої таланти і могти ділитися своїми дарами, плодами своєї праці з иншими. Бути щасливим означає також бути захищеним від несправедливости та тиранії. Бути по-справжньому щасливим означає мати сильну мотивацію до життя, не просто для задоволення власних потреб, але для того, щоб будувати суспільство, у якому люди мали б рівні можливості щасливо жити. Саме для цього покликана, на мою думку, Церква в Україні – проповідувати Правду, єднати людей, бути місцем зустрічі людини з її Творцем, заохочувати кожного до активного життя і творення добрих діл, шукати тих, які відчужені або деморалізовані у нашому суспільстві і подбати про них не лише словом, але й ділом. Саме до цього закликає її Творець, саме цього очікує від неї сучасне українське суспільство.

----------------------------------
[1] Див.: Догматична конституція про Церкву Світло народів (Lumen Gentium) ІІ Ватиканського Собору , проголошена Папою Павлом VI 21 листопада 1964 року. Розділ 2 «Про Божий Люд» // Документи Другого Ватиканського Собору: конституції, декрети, декларації. – Львів: Свічадо, 1996. – С. 75-170.

http://magazine.lds.lviv.ua/articles/1_11/page%20(2).html

Додати власний коментар

*
*
Будь ласка, додайте 6 й 7.

Сторінки історії

УГКЦ

У двобої з Системою. Митрополит Андрей Шептицький і більшовицька влада

Великий авторитет митрополита Андрея Шептицького виходив далеко за межі українського суспільства. Тому за життя владики навіть більшовицький режим не наважився зазіхати на права церкви, яку він очолював. Ще до війни робилися безуспішні спроби схилити владику Андрея приєднати Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) до Російської православної церкви (РПЦ). Лише 1946 року, вже після його смерті, було скликано неканонічний Собор у Львові, що заборонив УГКЦ і змусив греко-католиків піти у підпілля ...

УГКЦ

ЯК ШУКАЛИ МОГИЛУ МИТРОПОЛИТА АНГЕЛОВИЧА НА ГОРОДОЦЬКОМУ ЦВИНТАРІ У ЛЬВОВІ

22 квітня 1880 р. львів’яни чи не вперше побачили багатолюдну маніфестацію греко-католиків, а саме урочисте перепоховання трьох єпископів і чотирьох крилошан. «Давно вже Львів не бачив такого поважного, величавого, а при том глубоко трогаючого походу, як в сей день», – писала газета «Діло». На чолі – митрополит Йосиф Сембратович і єпископ-суфраган Сильвестр Сембратович в оточенні крилошан, за ними – депутації українських товариств і Сенат університету, церковні братства з хоругвами, хор співав жалібних пісень. Домовину митрополита Григорія Яхимовича (1860-1863) несли монахи на раменах, решту домовин везли катафалки...

УГКЦ

ПАСТИР СРІБНОЇ ЗЕМЛІ: СТОРІНКИ З ЖИТТЯ О. АВГУСТИНА ВОЛОШИНА

19 липня, 60 років тому, у лікарні сумнозвісної московської Бутирки, зупинилось серце одного з найвизначніших українських подвижників – о. Августина Волошина, якого Українська Греко-Католицька Церква готує до прослави у сонмі блаженних (його ім’я числиться у списку 45 новомучеників, що постраждали за віру від комуністичного режиму і над котрими в УГКЦ провадиться беатифікаційний процес). Отець Августин Волошин відомий, передусім, як президент Карпатської України....

Афон

НА АФОНІ ЗНАЙШЛИ НЕВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СТАРОВИННИЙ СКИТ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ "ЧОРНИЙ ВИР"

На Святій горі Афон у Греції українськими дослідниками виявлено Старовинний козацький скит «Чорний Вир», заснований запорозькими козаками в 1747 році. Цей скит запорожці називали «Духовним Запоріжжям»...

папа

Служити істині: Папа, який засудив нацизм

Досягнення миру часто вимагає від нас компромісів, ціна яких буває різною. Чи варто заради власного спокою заплющувати очі на відверте потурання злу? 1937 року папа Пій XI видав німецькомовну енцикліку «Mitbrennender Sorge» («З гарячою занепокоєністю»), у якій засудив нацистський режим за переслідування «неугодних», зокрема німецьких католиків. Папа впевнений: із беззаконням миритися не можна, полишена правда не плата за безпеку, а порозуміння з’явиться лише в разі дотримання Божих заповідей ...

Війна

75 років тому виник Освенцім

75 років тому рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер наказав створити концентраційний табір на околицях Освенціма, чию назву німці змінили на Аушвіц. 27 квітня 1940 року розпочалась історія місця, яке стало символом знищення євреїв і страждань поляків ...

Рим

Сходи, якими Христос підіймався до Пилата

Рим – колиска християнства, місто, зрошене кров’ю апостолів та мучеників, столиця намісника св. Петра. Здається, кожен камінь тут – справжня реліквія. Проте з такою кількістю храмів, базилік та каплиць Рим може сприйматись як черговий, навіть дуже цікавий, але лише туристичний маршрут...

молитва

Наймогутніша зброя для України

Йшов 1571 рік. Численний турецький флот вийшов у море, щоб підкорити Європу. Султан Селім ІІ оголосив, що в разі перемоги по всій Європі буде введено іслам. Перед тим турецька армія здобула велику перемогу у битві під Варною 1444 року, а десять років потому християни втратили Константинополь. У ІІ половині ХVI століття турецькі війська здобули острови Кіпр і Крит у Середземному морі. Існувала загроза, що вся Європа повторить долю Іспанії, загарбаної маврами у VIII столітті ...

Архів новин