Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Хочу подякувати за ласку і опіку над моєю сімєю Матері Божій і святій Філомені. Одного разу моїй дочці піднялась температура до 39,3. я помастила миром святої Філомени і сталося чудо.Температури не стало.Також допомогло миро святої Філомени від сильної болі

Люба (м. Бережани)

Назад
Автор: о. Ярослав Чухній

ПЕРЕОБРАЖЕНА ЦЕРКВА

Дата публікації: 28-10-2009

З нагоди 20-ої річниці повернення у лоно Вселенської Церкви храму Преображення ГНІХ у м. Львові

29 жовтня минає двадцять років з дня офіційного виходу львівської парохії Преображення Господнього зі складу Московського патріархату. "Того недільного дня 1989 року Преображенка стала першою і на довгий час єдиною парохією воскреслої Греко-Католицької Церкви”. (М. Гайковський).

„Отче, двадцять років проминули, мов один день, від тієї події, яка сталася у нашій парохії! Незгладний слід залишила вона в історії нашої церкви, в історії держави! Для одних це було радістю, для інших – несподіванкою, а окремих спровокувало до невдоволення. Події цього дня – історія нашого народу!” – таке резюме виніс звичайний прихожанин парохії Преображення ГНІХ м. Львова. На заперечення, що ці події не зобов’язують нас афішувати їх і що наша християнська місія дещо в іншому, коли обходимо такі пам’ятні дати, п. Володимир запропонував прислухатися до сучасних трактувань тогочасних подій, в яких можна зауважити тенденцію перекручування цього історичного матеріалу на свій лад. Треба погодитися з цією людиною – навіть дату того дня перекручують і по-різному подають в історичних джерелах.

tl_files/articles/preobraz.jpgПереглядаючи відеозйомку 20-річної давності про надзвичайні події в парохії Преображення ГНІХ у м. Львові від 29 жовтня 1989 року, вдивляюся в обличчя присутніх на спільній Божественній Літургії. Пробую їх упізнати. Бачу на обличчях ту невимовну радість, те щиросердечне захоплення від почутого, ту надмірну обережність, перемішану з внутрішнім острахом.

Ось попереду наші сладкопівці на чолі з дяком Іваном і п. Катериною Наконечною, незамінною помічницею і до сьогодні у парохіяльному житті. Наші родичі, колишні сусіди - панство Мащаків, що так радо відгукнулися підтримати мою ідею повернутися до лона УГКЦ і разом з нами поспішили на цю, так довго очікувану, службу, проведену у греко-католицькому обряді. А біля образу Великомучениці Варвари - сокільчани, можна сказати, майже друзі, - Марія Красновська зі своїми сестрами. Якою незвичайною підтримкою було мені побачити п. Ганну Пегитяк, першу вчительку мого сина, з чоловіком. А ось очі найближчого „спільника” цієї події – Ігоря Царя, сьогодні ревного священнослужителя, вони так світяться духовною радістю. А тоді цей погляд був надзвичайною підмогою для мене: „ Ти не один, за хвилю тут буде багато сповнених надією і радістю, ревних і зболених несправедливістю, глибоко переконаних, що Господь подарує їм торжество правди”.

А ось, тоді ще мені не знайоме, лице вольової жінки - п. Ірини Калинець, що дихало перемогою і рішучістю, скріплюючи моє серце відвагою, аби провадити подальші дії... Скільки їх, тих незабутніх облич, що виразили тоді очікування справедливості більш як сорокарічної хресної дороги християн греко-католицького віровизнання. Боже провидіння благословило їх бути учасниками торжества правди.

tl_files/articles/preobraz1.jpgЦе очікування завершилося! Фани, прапори перемоги правди над неправдою внесено до святині! І їхня поява для мене була в ту хвилину Божим перстом, що запевнював мене: ти повертаєш додому. Переживання, що за хвилину можновладці можуть використати силові структури і викинути вірних з храму, розтануло, як ранішній туман. А людей все більшало і більшало...
Про підпільне життя УГКЦ я знав добре, бо, хоча родина, у якій я ріс, була лояльною щодо релігійного життя, прабабця завжди наголошувала, що ми - греко-католики. Зблизився з окремими греко-католицькими священиками через глибоко віруючу сім’ю дружини, куди прийшов за зятя. Вінчав нас о. Євстахій Смаль, перших двох дітей охрестили в хаті греко-католицькі священики. Хоронив тестя о. Герман Будзинський, а відтак навіть правив у нашій хаті поминальні Служби Божі. Вже пізніше довідався від свого тогочасного духівника о. Могиляка про греко-католицького єпископа, що живе на вул. Чкалова. Та про те, що колись доведеться зустрітися з ним, якось не задумувався. А приблизили нашу зустріч події першої половини 1989 року, коли греко-католики вийшли з підпілля і голосно заявили про себе відправами на горі, біля костелу Кармелітів.

tl_files/articles/preobraz2.jpgПолітична нестійкість тодішнього Союзу виразилася великими змінами не лише у питанні становлення національно-визвольної боротьби поневолених народів, але й тотальним розвалом войовничого атеїзму і реформувань у релігійному житті. З’явилися релігійні конфесії, як альтернатива греко-католикам. Усе це стимулювало мене прискорити повернення до УГКЦ – прадідівської віри.

...Ще співпрацюючи з о. Володимиром Яремою (згодом з патріархом Димитрієм в УАПЦ) у Петро-Павлівському храмі, я був поверхово знайомий з досить цікавою людиною, вищезгаданим Ігорем Царем. Як спокійна виважена людина, з притишеним владним голосом, впевнена у своїй правоті, він забирав на себе увагу. Передруки - машинописи про сповідників віри як православних, так і католицьких, які часто приносив мені для читання, пробуджували бажання до правдивого християнського благочестя і стимулювали чинити за волею Божою. Вони були альтернативою тим страхам, що доносилися зі звернень тогочасних православних ієрархів про страшну кривду Російській Православній Церкві зі боку „реаніматорів унії і їх особливих покровителів” (Із звернення митр. Никодима від 7.08.1989 року). Саме він зустрів мене на виході з митрополичих палат, де я мусів пояснювати, що у день Преображення ГНІХ храм св. Петра і Павла став автокефальним, а я, не підтримавши цієї ідеї, залишився без парохії. Тоді ж перед тогочасною церковною владою я наголошував, що з питаннями Греко-Католицької Церкви в Галичині треба рахуватися.

На питання Ігоря: «А що далі?» - я не знайшов відповіді, лише поінформував його, що призначили мене до храму Преображення, що на Краківській вулиці. Мила бесіда про незвичайні події в Петро-Павлівській церкві, про те, що є безглуздям поминати Вселенського патріарха, коли його про це не повідомили і не отримали ствердного факту про прийняття під юрисдикцію, зняла напругу від попередньої бесіди з ієрархом. Вже прощаючись, я почув питання, яке утвердило погляд на майбутнє: „А хочете зустрітися з греко-католицьким єпископом?”
„Я зустрінуся з греко-католицьким єпископом – Володимиром Стернюком,” – ця думка сповнювала духового трепету, яким поділився вдома з рідними. Така довгоочікувана мрія нашої мами, яка за національну ідею і свою релігійну переконаність вистраждала десятирічне ув’язнення, виразилась одною фразою: «Слава Богу!» У цьому слові вмістилося родинне схвалення і готовість до нелегкої боротьби за справедливість. Так близько бути з підпіллям і такими довгими шляхами повертатися до нього. Це повернення відбулося зовні, бо дух завжди був на своєму місці, завдяки родинним переконанням і високій оцінці УГКЦ з боку моїх духівників. Лише Боже Провидіння приховує відповідь на питання: чому такою життєвою дорогою здійснювалося моє священиче покликання; чому, будучи православним священиком, згодився терпіти психологічне ярмо і приниження перед сильними цього світу; чому ніколи не мирився з насиллям над нескореною УГКЦ і носив у своєму серці ідею послужити справедливості!?...

Сходами піднімаюся на поверх, сповнений духовного трепету від однієї думки, що стріну єпископа, входжу до невеликої кімнати. Біля маленького столика під стіною, що зовні нагадував престол у цьому домі, сидів старший сивоволосий чоловік. Не був одягнутий у широкорукаву рясу, без хрестів і панагії, але очі його випромінювали якусь теплоту і цікавість. Простота владики розвіяла в мені всякі домисли, і я зі щирим серцем, простягнувши руки, попросив благословення. До сьогодні заповітом звучать для мене слова владики у відповідь на мою сповідь-бесіду: „Людина часто падає, поповнює гріх, бо без Господа слабка і не може навернути до істини. Тішся, що ведений Духом Святим, можеш гріх бачити і бридитися ним”.

tl_files/articles/preobraz3.jpgНаступні дні приносили все нові і нові події. Та з поміж них маніфестація греко-католиків 17-го вересня стала найяскравішим фактом живучості і нескореності Української Греко-Католицької Церкви. Церкви, що повторила Хресну Дорогу Христа, що пережила горнило терпінь і муки християн перших трьох століть Христової Церкви. Церква, що сіяла майбутнє жниво і зрошувала його мученицькою кров’ю в ім'я Божої справедливості, враз об’єднала своїх вірних в одну велетенську громаду, яка одним серцем і одними устами виразила відвічну свою потребу: „Ми хочемо Бога, Він наш Батько...” Ні учасник походу, ні зівака на тротуарі не міг бути байдужим до побаченого, бо у тій хвилині торжествувала Божа благодать, бо саме тут іскра, що жевріла на згарищі людських побажань, розгорілася полум’ям, до якого ніхто не міг залишатися апатичним.

„Я готовий переходити, але владика відтерміновує цю подію,” – поділився я з Ігорем своїми міркуваннями, а він радо запросив мене до ще одного єпископа - Филимона. Дуже скромне помешкання на Голоско, де жив Владика Филимон, мене пригнітило, та зустріч із виваженою і спокійною людиною, лагідною і повною духовного миру, з усмішкою, що випромінювалася з очей, надала мені певності і ще більшої відваги якнайшвидше завершити свій план. Та притишений голос і слово Владики лише підтвердили слова містоблюстителя – все у свій час. І цей час прийшов. 29 жовтня о 7.30 на Божественній Літургії почала свій відлік нова доба УГКЦ. Було надзвичайно складно легально відстояти свої права, а ще в тоталітарній державі, розпростерти обійми для тих, що повертаються до матірного лона, а щонайбільше, то це зберегти свою ідентичність і не розчинитися у назріваючих політичних баталіях.

Десять років тому блаженної пам’яті учасник подій наш парохіянин, історик, доцент кафедри політології Українського державного лісотехнічного університету, п.М. Гайковський описав події цього дня в альманасі«Київська Церква» (№ 6, 1999р.). Та Вашій ласкавій увазі, читачу, подається інтерв’ю іншого учасника подій цього дня блаженної пам’яті о. Миколи Костюка (у монашестві – Методія).

Збираючи матеріал про перехід громади церкви Преображення ГНІХ у Львові, доктор о.Б.Гудзяк говорив саме з о. Миколаєм - з наочним свідком і учасником цих подій.

о. М. К.: ...Отець Іван Білик, редемпторист, - може, Ви з ним зустрічалися, - прошепотів мені на вухо: «Владика Филимон дуже за Вами шукає. Він має з Вами поговорити про щось дуже важливе, це надто секретна справа. Завтра Преображенка має переходити до Католицької Церкви, саме з цього приводу він хоче до Вас звернутися». Я зразу з цвинтаря поїхав до владики Филимона. Владика Филимон каже, що був у нього день тому отець Чухній. Він вже католицький, прийняв доповнене свячення від Владики Володимира. А сьогодні був ще отець Йосиф, він щойно пішов до владики Володимира, щоб пересвятитися. Але так сталося, що я певний час працював разом із жінкою отця Йосифа, а тому трохи про нього чув, знав його характер, отже, й кажу Владиці: «Я Вам гарантую, що він намірився йти до Владики Володимира, але мабуть, всупив до жінки, порадився з нею та побоявся. Зрештою, будемо бачити, як воно буде».  

Отже, владика Филимон дав нам таке розпорядження, щоби ми, я і отець Білик, зранку, о пів на дев'яту, пішли до костелу Кармелітів Босих. А такий-то отець (він служив у Кам'янець-Подільському, тоді це був просто п. Ігор Цар), що пов'язаний зі священиками з Преображенської церкви, дасть нам знати, що ми маємо робити, коли будемо потрібні. Тільки-но я переговорив із владикою, а вже було поночі, як приходить одна жінка з Голоско і каже: «Щойно отець Антоній оголосив біля костелу Кармелітів (а це був суботній вечір), що завтра зранку нам дають якусь церкву, але де і яку, - ще не відомо. Так що прийдіть зранку о пів на восьму, тоді й підемо до тої церкви». Ми всі дуже здивувалися. Як так? Усе робиться в такім секреті, тільки ми між собою… Я до сьогодні не довідався, звідки отець Антоній міг про все дізнатися... Але тут вже не було що робити. Отець Антоній прийде швидше, а ми на годину пізніше. та яким сильним є Провидіння Боже! Я одразу ж поїхав до отця Івана додому і кажу: «Отець Антоній оголосив прийти о пів на восьму, щоб вони там чого не наробили». Як добре, що одразу після вечірньої Служби Божої жінки одразу прийшли до нас і все розповіли. Я й кажу до отця Івана: «Ходімо зранку і будемо бачити, що і як хочуть василіяни зробити». Знаєте, у нас вже бувало по-різному, а тому, що роблять василіяни, - то роблять василіяни, а ми, - то робимо ми. Та хай собі роблять своє. Але якби щось не так, чи яка допомога знадобиться, чи треба підстрахувати, краще, щоб ми були на місці. Бо коли прийдемо о пів на дев’яту, то вже може бути по справі. Потрібно йти швидше, бо перша Служба Божа в Преображенській церкві розпочинається за п'ятнадцять восьма. Ми так і зробили. Зранку ми вже були біля церкви Успення Матері Божої. Тут гуртувалися люди отця Антонія. Ми пішли до церкви. У Преображенці вже почалася перша служба Божа, яку правив отець Чухній, а люди бігали, як ті мурашки, - від церкви Успенської до Пребраженської, снувалися туди-сюди і не розуміли, що робиться. Просто зібралися там, бо Кармеліти недалеко. Ми зайшли в Преображенську церкву з отцем Іваном. Людей було досить небагато, навіть до половини церкви не було, отак те крило, де о. Ярослав правив, та й притвор, де вони були.

Б. Г.: З якого боку?

о. М. К.: З лівого боку, а якщо зайти до церкви – то з правого. І ми не знаємо... бачу: наших людей майже нема. Один з Голоско чоловік був, я його знав, підійшов до нього і кажу: «Слухайте, кого отець поминав, як почав Службу Божу, за кого молився: за Папу Римського чи за кого?» Він: «Якось навіть і не второпав, не почув». Я: «Я не знаю, що робити». Одразу ж звертаюся до отця Івана: «Якщо отець Чухній на Великому Вході пом'яне Папу Римського, ми зразу одягаймо на себе ряси, фелони і займаймо бічний престіл. Якщо нас вигонять, то хай разом проганяють. Але хоч одну Службу Божу відправимо». І дійсно, на Великому Вході він поминає Папу Римського, а проповідь він уже говорив після Служби Божої. Він як споминув Папу Римського, ми почали одягатися, тої ж миті вибігають із захристії отець Андрій і отець Йосиф. Я чому казав, щоб бічний престіл зайняли, бо так в них завжди було в Преображенці: перша Служба Божа справа, друга - зліва, а третя - вже при головнім престолі. Другу мав би правити отець Йосиф. Я кажу: «Я сумніваюся, чи Йосиф перейшов у нашу Церкву, чи не перейшов. Якщо він не перейшов, ми йому не дамо правити Службу Божу, самі відправимо. Якщо перейшов, ми йому відступимо престіл». Як вони вибігли обидва, то отець Андрій Горак почав кричати: «То ті уніати хочуть нам церкву відібрати, ми її ремонтували, ми її то…» А люди, якісь жінки, що стояли поряд, кажуть: «Хто відбирає, що відбирають? Та хто? Та церква на місці». Отець Андрій почав кричати: «Отець Ярослав! Припиніть літургісати, припиніть літургісати!» А отець собі далі править, а отця Андрія люди одразу почали втихомирювати: «Отче, та тихо, що ж Ви так у церкві кричите!» Тоді настав абсолютний спокій.

Б. Г.: А люди вже зорієнтувалися?

tl_files/articles/preobraz4.jpgо. М. К.: Та, мабуть, зорієнтувалися, все було якось спокійно, ніяких протестів. Може, хтось і не зорієнтувався, але «Папу Римського» мусіли почути, та це таке... Отож за той час, поки отець кричав, а люди питали, хто ті, що відбирає, то він показав на нас рукою і каже, що це ми, бо вже навіть в ряси одягаємося. А ми ще і не позащіпалися, ніхто, правда нас з церкви не виганяв, не зачіпав. Він, мабуть, думав, що знайдеться хтось, хто виведе нас попід руки з церкви, та цього не сталося. Ми спокійно пішли на лівий бік, до ікони Матері Божої Зарваницької. Я почав служити проскомидію. За той час приходить отець Йосиф, переляканий, увесь трясеться. Я відслужив проскомидію, підійшов до нього, взяв його за рукав і кажу: «Прошу отця, чи Ви перейшли до нас, чи як Вас розуміти?» А він: «Я дуже боюся, я дуже боюся!» - «Отче, я розумію, що Вам тяжко, я Вас дуже прошу, якщо Ви не перейшли, то йдіть додому і нам сьогодні тут не заважайте, зробіться хворим, а місце для Вас у цій церкві є гарантоване. Ми не прийшли Вас звідси виганяти, місце забирати, але сьогодні не будьте нам на перешкоді!» - «Та я не проти Вас, та я не проти Вас», - він так говорить. Ще хвильку постояв і пішов у захристію. За той час до церкви зайшов отець Антоній з процесією, що несла наші – католицькі фани. Він теж зупинився біля ікони Зарваницькій Матері Божій. Ми привіталися та почали вирішувати, що ж нам робити. Отець Чухній у той час правив, дійшло десь до «Іже херувими...», а проповідь він виголошував після Служби Божої. Ми вирішили, що я буду правити цю Службу Божу, бо вже відправив проскомидію, а отець Іван і отець Антоній підуть правити до великого престолу. А може, ще тут не було отця Антонія, коли ми з отцем Іваном вирішували, що він піде великий престіл займати і там буде правити Службу Божу. Потім він мені каже: «Ви знаєте, я таки відправлю цю Службу Божу, а Ви вже правте велику». - «Добре».

Церква моментально заповнилася людьми, усіх зібралося стільки, що годі було пройти. У той час, коли отці готувалися до Служби Божої, а я стояв збоку, до мене підійшов пан Гель і каже: «Слухайте, чого Ви стоїте? Йдіть, бо наша ментальність людей така, що як почують, що православні почали Службу Божу, як почують «московського патріарха» та «всіх вас православних християн», то вийдуть з церкви, кинуть фани і підуть собі геть, ми програємо тоді. Ідіть, мусите зайняти головний престіл».

Я тоді пішов до головного престола. Хоч людей було багато, але мене, священика, одразу пропустили, а пан Гель ще з якимись людьми затримався, так що я через сулею поки перейшов, то його вже не бачив. Нарешті я добрався до головного престола, до дияконських дверей іконостаса, пробую, - а двері хтось тримає. Я заглянув крізь дірки, адже там різьба, от і було видно, а не впускає паламар. Я зрадів, бо він був нашою людиною. Не знаю, звідки в мене взялося стільки хитрості, наполегливості, але я зумів пропхатися у ледь-ледь відчинені двері, як той кіт. Біля дияконських дверей на кріслі сидів отець Андрій. Я хотів до нього щось сказати, але швидко прослизнув, одразу пішов до головного престола, до всіх промовив: «Слава Ісусу Христу!» Ввічливо подивився у бік отця Андрія і почав правити проскомидію. Ще перед тим взяв у отця Антонія чашу, усі свої речі, бо їм там відправляв проскомидію зі своєю чашею.

Підбігає до мене отець: «Що ж Ви робите! Та це хуліганство! Як Ви смієте!» А я йому відповідаю: «Прошу отця, коли я до Вас сюди заходив, то я знав, що Ви мене будете бештити, що Ви будете зневажати, я до цього підготувався, Ви не зможете вибити мене з колії, кричіть собі, скільки хочете, я жодним словом не обізвуся, я літургісаю». Отже, я почав правити проскомидію далі. На щастя, у той час між католиками та православними ще існувала якась повага, етикет, ще вважали на святині, а зараз навіть не знаю, що б зробили один одному, мабуть, Святі Тайни на голову висипали... 

tl_files/articles/preobraz5.jpgЯ відправив проскомидію, став коло престола, а вже просто хитаюся з того переживання, вхопився за Євангеліє, стою. Ще тільки дев’ята година, а де ще одинадцята! Ще треба чекати стільки часу. Через деякий час підходить до мене пан Гель і каже, щоб я починав Службу Божу. Але як її починати, якщо правиться співана Служба Божа? Та він мене переконав, бо й справді, у будь-який момент могли прийти з церкви Юра та стати мені на заваді, просто відігнати від престола.

Тільки ми завершили нашу розмову, як у другу захристію, що зліва, почали заходити молоді мужчини та стали одягати дияконські облачення. Тоді я зауважив, що ці всі диякони і прислуга з церкви Юра. Підходить до мене диякон Симеон, гарний такий чоловік, голосистий, і каже: «Прошу отця, що це таке, забирайтеся звідси, тут зараз владика буде літургісати». А я відповідаю: «Ні! Він вже не буде тут, бо це греко-католицька церква». Симеон підійшов до проскомидійника, відкрив і знову продовжує: «Хто тут служив?» А я: «Лишіть, бо це Дари Предложення, Жертва Предложення. Лишіть, не маєте права це все рухати». Він з такою злістю кинув той Воздух на чашу, що вона ледве втрималася, щоб не перекинутися. Та я був безмежно втішений, що тільки тим обійшлося, бо якби він усе забрав, я б просто залишився з нічим.

Я тоді дуже перелякався, бо бачив, що справді настає велика загроза. Ніяк не міг збагнути, чого вони всі так сміялися, поглядаючи на мене із-за дверей. А переживати було чого. Я у святилищі сам, десь збоку стояв пан Гель, сам не знає що робити. А друга захристія, як потім з’ясувалося, була переповнена… кагебістами. Я навіть про це не здогадувався. Велике щастя, що Бог скерував мене йти через дияконські двері, а не через захристію, де я б одразу потрапив у лабети до уповноваженого. Там мене нейтралізували б, на тому б усе й закінчилося. Про таку ситуацію я потім дізнався від отця Чухнія… 

Я розчинив Царські Врата. Люди вже звернули увагу на те, що там правиться Служба Божа, а тут Царські Врата розчиняються. А народу - повна церква, і всі наші, греко-католики, в лице всіх знаю. І я тоді почав командувати людьми: «Прошу, щоб усі мужчини зайшли в святилище». Чоловіки пробралися з-поміж жіноцтва, зайшло десь п’ятдесят людей. Я попросив, щоб вони зчепилися, схрестивши руки , та стали довкола престола кількома рядами. Такий я вже є, що люблю зайвий раз перестрахуватися, адже коли довкола тісно стоятимуть люди, мене ніхто не відтягне звідси. Та бачу, що ті диякони далі стоять собі, жартують, сміються. Розумію, що хочуть йти на прорив, що чоловіків буде замало. Тоді я звернувся до жінок і попросив, щоб вони підійшли до іконостаса та вклякнули. Тоді жінки підійшли впритул до Царських Воріт, затулили собою дияконські двері. Тримаючи в руках Євангеліє, продовжую спостерігати за тим, що відбувається, розумію, що все-таки будуть пробиратися до престола. Аж тут зчинився рух – приїхала якась телестудія: чи «Ей-Бі-Сі», чи хтось із-за кордону. Мабуть, їх викликав Гель, а може і хтось інший. Почалися зйомки, на нас наставили телекамери, репортери повитягували мікрофони. Ця увага преси була дуже доречною, бо і кагебісти, і диякони з церкви Юра одразу почали ховатися, не бажали потрапити в кадр, за кілька хвилин у захристії стало пусто.

Мені як камінь з душі впав. Коли минуло 15-20 хвилин, я переконався, що загроза минула, що нікого немає, тоді попросив чоловіків стати на свої місця. Хотів залишатися толерантним і щодо православних, щоб не говорили, що церкву перетворили на хтозна-що. Коли зі святилища повиходили люди, я почав правити Службу Божу. Це якраз була неділя Царя Христа. А після Служби виголосив проповідь. 

Ніколи не забуду обличчя, знайомі з часів підпілля, коли правилося у римо-католицькому костелі. Знав усіх. У церкві було дуже багато монахинь. Я давно не бачив стільки людей: здавалося, ніде було яблуку впасти. Згодом говорили, що надворі було так людно, що до церкви навіть би не доступився. Казали, що такого на Великдень ніколи не було. Людей було тьма-тьменна – і всі за Греко-Католицьку Церкву. Я вважаю, що якби почали воювати з православними, то їм було б нічого сподіватися, народ масово відстоював свою Церкву, люди просто збунтувалися б, та хто його знає… У той час на священика ніхто не смів підняти руку, навіть потягнути чи смикнути за рукав, ще існувала повага до священичого сану, а зараз…Навіть православних тоді не рухали, а радше були б вступилися… 

Тієї неділі ще одну Службу Божу правив старенький-старенький священик, запам’ятав його, бо мав дуже тихий голос. Сестри привели дітей до Першого Причастя. Усі поприходили в білому одязі. Вони були особливо гарними, адже причащалися перший раз у нашій церкві, причащалися так, як було колись.

Увечері відправляли молебень до Серця Христового. Було стільки людей! А як гарно весь той народ співав! Отець Ярослав Чухній, пам'ятаю, каже: «Боже! Яка віра сильна! Я ніколи не сподівався, що наш народ такий сильний вірою». Він був дуже захоплений тим…

Багатьох людей ця подія заскочила зненацька. Одні були твердо переконані, що я на такий крок не піду, бо забракне сили волі, відваги, щоб кинути виклик тогочасному більшовицькому ладові, та й з ким я можу це зробити?! (Тим паче, вже не раз пробували щось подібного зробити окремі особи, але в останню хвилину пасували). Їм було далеко до того, щоб збагнути, що людина багато речей може зробити з Божою поміччю, що частенько Господь примітивне, немічне світу вибирає, щоб засоромити людську мудрість і силу (1Кор.1,27). 
А чому він? І хто він такий, і чому ми про нього нічого не чули? А його в наших планах зовсім не було? До нього треба пильно придивитися! Були і досі є ті, хто ще думає: «А хто його послав до нас?» Їхні домисли заважають почути голос Божий, що каже: „Простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити”(1Кор. 1,28).

Тисячі глибоко віруючих людей щиро раділи тому, що у м. Львові, після 43-річного мандрування духовною пустелею, греко-католикам, обкраденим безбожною державою за мовчазної згоди посестри Православної Церкви, Господь благословив молитися у своїй, батьками збудованій святині...

Сердечно дякую братам у священстві, що вчинили за покликом серця і радо віддали себе в батьківські обійми єпископів УГКЦ - владики Володимира Стернюка, Кир Юліана Вороновського, Кир Филимона Курчаби, Кир Софрона Дмитерка, Кир Івана Маргітича, прийняли братерську любов Владики Павла Василика, Кир Михайла Сабриги, Кир Іринея Білика. Після виходу Церкви з підпілля цим святцям випало першочергове завдання - повернути у лоно Церкви тих молодих священиків, що були кліриками Православної Церкви, тих, хто вийшов з неї, не витримавши випробовувань. Хай помножується у Ваших серцях відповідальність перед Господом: „Щоб ми всі говорили те саме, щоб не було поміж нами поділення, але щоб були ми поєднані в однім розумінні та в думці одній”(1 Кор. 1,10).

Час іде вперед, а позаду залишається історія. Власне вона вимагає від нас уваги до себе. Одних вона будує, інших застерігає, а всіх разом направляє в майбутнє, але вже без помилок минулого. Тому так хочеться: 
- щоб наша подяка Господеві за щасливі події 20-літньої давності була сердечною і чистою, без жодної краплі зарозумілості;
- щоб не приносила в людські серця найменших розчарувань, а була знаком Божої справедливості і посоромленням неправди;
- щоб одними устами і одним серцем прославляли Господа і ті що вистраждали, і ті, що радо повернули до лона Матері – УГКЦ;
- щоб люблячими, невисокомірними були серця тих, кому поручена велична місія – вести вірних до Царства Божого;
- щоб без найменшої заздрості торували дорогу до Вічності і молодші, і старші, пам’ятаючи, що спасається той, хто не шукає слави у людей, лише живе славою Господа;
- щоб пошанована була праця тих, хто трудився на благо розквіту Церкви і хто трудиться сьогодні;
- щоб довіра до ближнього була найкращою прикрасою людської душі, щоб ніхто не чекав на упадок іншого;
- щоб на поклик Церкви відгукувалися не через примус чи страх, що хтось використає свою владу і зневажить пониженням, а з внутрішньої покори і відповідальності за спільну справу;
- щоб у церковному житті не повторювалися помилки минулого і не було ніколи найменшого поділу;
- щоб скромністю і мудрістю вирізнювалися християни серед сильних цього світу і не плазували перед ними за миску сочевиці;
- щоб ніколи Церква Христова не осквернила себе політичними баталіями, тільки несла світло правди; що лише той національно свідомий, хто майбутнє будує на взаємній любові, духовному мирі і повазі до ближнього;
- щоб Церква за ніяких обставин не прислуговувала сильним світу, які б постулати вони не сповідували.

„Вірний Бог, що ви через Нього покликані до спільноти Сина Його Ісуса Христа нашого”(1Кор. 1,9). Тож довірмося Йому і як Споконвічному поручімо своє життя задля вічного буття в Бозі.

"Голос Живої Вервиці" №6(15) 2009

Додати власний коментар

*
*
Будь ласка, порахуйте 5 + 7.

Сторінки історії

УГКЦ

У двобої з Системою. Митрополит Андрей Шептицький і більшовицька влада

Великий авторитет митрополита Андрея Шептицького виходив далеко за межі українського суспільства. Тому за життя владики навіть більшовицький режим не наважився зазіхати на права церкви, яку він очолював. Ще до війни робилися безуспішні спроби схилити владику Андрея приєднати Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) до Російської православної церкви (РПЦ). Лише 1946 року, вже після його смерті, було скликано неканонічний Собор у Львові, що заборонив УГКЦ і змусив греко-католиків піти у підпілля ...

УГКЦ

ЯК ШУКАЛИ МОГИЛУ МИТРОПОЛИТА АНГЕЛОВИЧА НА ГОРОДОЦЬКОМУ ЦВИНТАРІ У ЛЬВОВІ

22 квітня 1880 р. львів’яни чи не вперше побачили багатолюдну маніфестацію греко-католиків, а саме урочисте перепоховання трьох єпископів і чотирьох крилошан. «Давно вже Львів не бачив такого поважного, величавого, а при том глубоко трогаючого походу, як в сей день», – писала газета «Діло». На чолі – митрополит Йосиф Сембратович і єпископ-суфраган Сильвестр Сембратович в оточенні крилошан, за ними – депутації українських товариств і Сенат університету, церковні братства з хоругвами, хор співав жалібних пісень. Домовину митрополита Григорія Яхимовича (1860-1863) несли монахи на раменах, решту домовин везли катафалки...

УГКЦ

ПАСТИР СРІБНОЇ ЗЕМЛІ: СТОРІНКИ З ЖИТТЯ О. АВГУСТИНА ВОЛОШИНА

19 липня, 60 років тому, у лікарні сумнозвісної московської Бутирки, зупинилось серце одного з найвизначніших українських подвижників – о. Августина Волошина, якого Українська Греко-Католицька Церква готує до прослави у сонмі блаженних (його ім’я числиться у списку 45 новомучеників, що постраждали за віру від комуністичного режиму і над котрими в УГКЦ провадиться беатифікаційний процес). Отець Августин Волошин відомий, передусім, як президент Карпатської України....

Афон

НА АФОНІ ЗНАЙШЛИ НЕВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СТАРОВИННИЙ СКИТ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ "ЧОРНИЙ ВИР"

На Святій горі Афон у Греції українськими дослідниками виявлено Старовинний козацький скит «Чорний Вир», заснований запорозькими козаками в 1747 році. Цей скит запорожці називали «Духовним Запоріжжям»...

папа

Служити істині: Папа, який засудив нацизм

Досягнення миру часто вимагає від нас компромісів, ціна яких буває різною. Чи варто заради власного спокою заплющувати очі на відверте потурання злу? 1937 року папа Пій XI видав німецькомовну енцикліку «Mitbrennender Sorge» («З гарячою занепокоєністю»), у якій засудив нацистський режим за переслідування «неугодних», зокрема німецьких католиків. Папа впевнений: із беззаконням миритися не можна, полишена правда не плата за безпеку, а порозуміння з’явиться лише в разі дотримання Божих заповідей ...

Війна

75 років тому виник Освенцім

75 років тому рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер наказав створити концентраційний табір на околицях Освенціма, чию назву німці змінили на Аушвіц. 27 квітня 1940 року розпочалась історія місця, яке стало символом знищення євреїв і страждань поляків ...

Рим

Сходи, якими Христос підіймався до Пилата

Рим – колиска християнства, місто, зрошене кров’ю апостолів та мучеників, столиця намісника св. Петра. Здається, кожен камінь тут – справжня реліквія. Проте з такою кількістю храмів, базилік та каплиць Рим може сприйматись як черговий, навіть дуже цікавий, але лише туристичний маршрут...

молитва

Наймогутніша зброя для України

Йшов 1571 рік. Численний турецький флот вийшов у море, щоб підкорити Європу. Султан Селім ІІ оголосив, що в разі перемоги по всій Європі буде введено іслам. Перед тим турецька армія здобула велику перемогу у битві під Варною 1444 року, а десять років потому християни втратили Константинополь. У ІІ половині ХVI століття турецькі війська здобули острови Кіпр і Крит у Середземному морі. Існувала загроза, що вся Європа повторить долю Іспанії, загарбаної маврами у VIII столітті ...

Архів новин