Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Я хочу подякувати Святій Філомені за ласку зцілення від дерматиту, а також хочу закликати всіх, у  кого є якісь проблеми, молитися до цієї Великої Святої.

п. Уляна (м. Львів)

Назад
Автор: Розмовляла Катерина ЛАБІНСЬКА

"Бездітність - не покарання, а Боже запрошення до нового покликання" - Марія Саквук

Дата публікації: 29-02-2012

«Нове життя» — це назва служби, що більше року діє при Комісії у справах родини Львівської архиєпархії УГКЦ. Її завдання – розповідати про опіку над дітьми-сиротами і допомагати – психологічно й інформативно — тим, хто хоче взяти їх у свої сім’ї. Керівник служби, Марія САКВУК, знає цю проблему «зсередини»: у її сім’ї ростуть двоє прийомних діток і двоє рідних.

— Які цілі поставлено перед вашою службою? Чи можна уже говорити про певні здобутки?

— Наша роль — суто консультативна, то ж ми не домагаємось якихось «статистичних результатів». Втім, із 10-ти сімей, з якими ми спілкувалися за цей час, одна стала прийомною, інші — оформили опіку, і ще 3-4 сім’ї – на шляху до цього. Ми намагаємось розповідати про ті форми опіки над дітьми-сиротами, які є у нашій країні. Адже питання молодих пар, які не мають дітей, стає все актуальнішим. Коли сім’я постає перед такою проблемою, то вдається до методів штучного запліднення, тощо. Церква негативно реагує на таку практику. Ми ж хочемо показати людям, що є інший спосіб. Адже необов’язково наполягати: «Хочу тільки МОЮ дитину, з МОЇМИ генами». Я, Я... А може, варто розглянути інші можливості? З одного боку – є сім’я, яка не має дітей, але сповнена любові. З іншого — дитина, яка чекає, коли по неї нарешті прийдуть «її» мама і тато.

На початках, після закінчення курсів прийомних батьків, – нас тоді було 5-6 прийомних сімей — ми збиралися разом, їхали у Крехів чи Страдч, організовували дитячу Літургію, а тоді за шашликом обговорювали свої проблеми.

З часом, на основі нашого львівського товариства — як і інших подібних груп з інших міст — виникла Всеукраїнська громадська організація «Асоціація – моя родина». Її діяльність є вкрай важливою і корисною. До речі, серед членів Асоціації є уже й прийомні дідусі й бабусі. На одній із зустрічей були батьки з Криму і розповідали: ось наші діти пішли, а ми тепер їм онуків бавимо.

Важливо, щоб наша Церква була заангажована у цю сферу родинного життя. Тому минулого року й виникла служба «Нове життя». Її основним завданням є пропагувати сімейні форми виховання дітей-сиріт, а також надавати інформативну та психологічну підтримку батькам-вихователям. 11-12 листопада у рамках проекту «Соціальна підтримка УГКЦ дітей-сиріт», спільно з відділом соціальних питань Патріаршої курії, наша служба провела тренінг «Стосунки з прийомними та усиновленими дітьми в сім’ї». Тренінг відбувався монастирі Отців Василіян у Брюховичах. Символічною подією цієї зустрічі було те, що другого дня батьки зібралися на Літургії в каплиці монастиря і виявили, що вона носить назву св. Йосифа обручника. Для багатьох наших батьків св. Йосиф є їхнім покровителем, адже саме він є прикладом прийомного батька Ісуса Христа.

— На буклеті «Нового життя» — іконка блаженного о. Омеляна Ковча. Чому ви обрали саме цього святця?група

— У час, коли наші прийомні сім’ї активно товаришували та зустрічалися, ми створили неофіційне товариство ім. О. Ковча. Вирішили обрати його своїм патроном, бо він опікувався сиротами. На іконі новітніх українських блаженних, що її малювала Іванка Крип’якевич, його навіть зображено з дитиною на руках.

— Розкажіть, будь ласка, про форми опіки над дітьми-сиротами в Україні.

— Вони є різні. Це — усиновлення, опіка, будинки сімейного типу і прийомні сім’ї. У державі перевага надається усиновленню, коли дитина отримує прізвище батьків, стає повноцінним членом родини, спадкоємцем. Для дитини це – оптимальний варіант.

Опіку оформляють, як правило, родичі чи близькі дитині люди, і держава фінансує цю допомогу.

Будинки сімейного типу – ДБСТ — повинні налічувати не менш, ніж 5 прийомних дітей, а їх кількість разом із рідними не має перевищувати 10. У цьому випадку також передбачені соціальні виплати на дітей.

Прийомна сім’я також отримує фінансову допомогу, соціальний і психологічний супровід. Прийомні батьки повинні відбути певний тренінг, а потім періодично «підтверджувати кваліфікацію» на наступних семінарах.

— Які випробування чекають на батьків і дітей у прийомній сім’ї? Як вживаються діти у зовсім нове середовище?

— Батьки повинні розуміти, що перед ними постане багато труднощів. З часом усе зміниться. А на початку зустрічаються різні люди. І батьки хочуть дітей, і діти хочуть батьків. Але діти призвичаєні до іншого порядку. У дитячому закладі завжди готова їжа, не треба пильнувати свої речі. А тут батьки привчають: чистити зуби, складати одяг та іграшки. Виникає певний конфлікт, який треба терпеливо вирішувати.

Діти, які жили певний час у сім’ї, а потім потрапили до дитячого виховного закладу, переживають так звану деривацію. Це стан, у якому вони втрачають близьку людину, до якої були прив’язані. Отже, відсутність стосунку та біль вони компенсують у інший спосіб. Дитина виробляє свою поведінку — як жити, щоб менше страждати. Вона стає нечутливою до болю, закривається в собі. З часом їй ставлять діагноз: затримка розумового розвитку. Хоч найчастіше немає жодної патології, і все долається у спокійній і люблячій атмосфері.

Важче дітям, які з першого дня знали лише сиротинець. Якщо дитина мала сім’ю, навіть неблагополучну, у неї збереглися певні моделі поведінки, і її адаптаційний період у прийомній сім’ї проходить набагато швидше. Загалом психологи кажуть, що скільки часу дитина перебувала у дитячому будинку, стільки ж триватиме і її адаптаційний період.

Для мене, як для мами, певну складність становить те, що двійнята болючіше реагують на зауваження. Якщо своїх дітей виховуєш “природно”, не задумуючись над різними нюансами, то стосовно прийомних завжди ставиш до себе дуже високі вимоги і обдумуєш свою поведінку.

— Чому ви стали саме прийомною сім’єю?

— Як і всі, ми хотіли маленьку дитину, але, щоб усиновити маля, треба було вичекати величезну чергу. Мушу сказати, що в нашому випадку величезну роль зіграла реклама. Був за президентства Ющенка такий бігборд – «Прийміть дитину у родину». Він стояв на нашій дорозі до роботи, і ми з чоловіком його бачили двічі на день. Для нас це звучало як своєрідне запрошення, альтернатива. Ми зателефонували, пройшли відбір і пішли на тренінг. Нам сподобалось, що є підготовка, соціальний супровід, що хтось нас зможе підтримувати у кризових ситуаціях. На той час про фінансовий бік справи ми не дуже думали, але тепер побачили, що і це важливо.

Ми взяли 4-річних двійняток – Даринку і Любчика. На тренінгах нам розповідали, що коли в сім’ї з’являється друга прийомна дитина, то перша, слідом за нею, часто переживає адаптаційний період вдруге. Тому, якщо прийомні батьки планують більше дітей, то краще їх брати відразу. Коли ми прийшли у дитячий будинок, то наші двійнята виявились там єдиними рідними братом і сестрою. Так вони стали нашими.

— За Даринкою і Любчиком у вашій сім’ї з’явились і рідні донька й син...

— Так переважно буває, що в бездітних сім’ях після прийняття діток з’являються свої.

Нашим двійняткам уже по 9 років, вони вчаться у 4-му класі, займаються музикою, танцюють у дуже хорошому колективі «Веселі черевички». Загалом, про те, що ми прийомна сім’я, згадую лише тоді, коли маю справу із соціальною службою. На загал – ми звичайнісінька сім’я. Для 5-річного Іллі Любчик є прикладом для наслідування і абсолютним авторитетом. Найменшеньку, Софійку, люблять усі. А якщо й виникає якесь суперництво, то швидше між двійнятами, бо вони мають однакові шкільні інтереси.

діти— Чи згадують Даринка з Любчиком про дитячий будинок?

— Психологи радять розказувати дітям терапевтичні казки, які б підказували їм виходи з ситуації. І ми розповіли їм про звіряток, які жили разом, а потім прийшли двоє дорослих звірят і забрали двох малят до себе. Даринка зразу ж сказала: «А ті котик і песик – це я і Любчик». Так ми шукали відповіді на дитячі питання першого року їхнього життя у нашій сім’ї.

Коли з’явились Ілля і Софійка, у голівках старших дітей витворилась якась плутанина, і вони почали питати: «Мамо, а ми в тебе були двоє в животику?» Я не заперечувала, казала: «Так, вас у мами було двоє».

Тепер, коли вони старші, ми мали нагоду обговорити питання, які їх цікавили, адже так важливо мати «нерозривну» пам'ять про своє життя. Здається, ми досягли бажаного результату: діти знають правду і довіряють нам.

— Чи легко сім’ям наважитись прийняти до себе чужу дитину?

— Людям легше взяти дитину, коли у них немає власних або коли у них багато дітей і вони розуміють природність такого кроку. Якщо ж у них одна-дві дитини, батьки їх дуже леліють, і тоді важче зважитись на це.

... Я інколи заходжу на сайти «Дівочі посиденьки» чи «Світ мам». Часто на запитання «Чи усиновили б ви дитину?» мами відповідають: «Так, але не зараз. Поки мої діти маленькі, нехай підростуть».

Часто люди хочуть усиновити маленьку дитину. Стоять у черзі 3-4 роки, і маленька дитина за ці роки виростає. Дорогоцінний час спливає. Скільки часу люди могли б тішитися дитиною, і бути повноцінною сім’єю! Треба розглядати різні можливості, бути відкритими до Божого промислу. Насправді, Бог нас не карає бездітністю, а, власне, закликає почути Його. Покликання до прийомного батьківства – щось на кшталт покликання до монашого життя. Коли є якась проблема в сім’ї, Бог підказує вихід. Треба залишати простір у своєму житті для Бога, щоб Він там діяв.

— Чи достатньо, на вашу думку, Церква заангажована у цю проблематику?

— На 90 відсотків прийомні батьки — християни. Хотілося б, щоб Церква більше говорила про проблеми опіки над сиротами. Але вже дуже позитивним фактом було те, що звернення владики про дітей-сиріт читалось по парафіях. На жаль, дуже мало людей прийшло на зустрічі, які ми у день Молитви за дітей-сиріт організовували на парафіях. На них прийшли прийомні батьки, волонтери, працівники соціальних служб. Із 5-ти запланованих відбулись лише три – у церквах Різдва Пресвятої Богородиці, свв. Володимира і Ольги та у Соборі св. Юра. Втім, це лише перша спроба. Сподіваємось наступного року цю акцію провести масштабніше.

— Як українське суспільство сприймає прийомні сім’ї? Адже допомога сиротам і знедоленим – в українській християнській ментальності. Але чи завжди відчуваєте доброзичливість і розуміння з боку загалу?

— Я вже говорила, що прийомні батьки завжди ставлять до себе дуже високі вимоги, переживають: а чи зможемо дитині дати те, чого вона очікуватиме? Але такі ж вимоги ставлять до нас і оточуючі. Прийомна сім’я завжди на виду – що зробили, куди пішли... Часто від батьків можна почути, що їхні сусіди чи знайомі намагаються коректувати їхні вчинки, а також критикувати. Батьки самі ставлять перед собою високі вимоги, і тому дуже важливим є те, щоб суспільство їх не критикувало, а радше виявляло прийняття, розуміння та доброзичливість.

Прийомні батьки намагаються не афішувати себе, подібно як і усиновителі. Всі родини, які я знаю, вважають себе звичайнісінькими сім’ями. Означення «прийомна» потрібне, коли про сім’ю говориться офіційно. А на загал – це несуттєво.

Порівняно із Заходом ми ще дуже закриті. Там, якщо жінка чи сім’я з тих чи інших причин не може виховувати дитину, то шукає потенційних прийомних батьків чи усиновителів сама. Я бачила в Інтернеті рекламний ролик однієї християнської служби: молода мама шукає сім’ю для своєї ще ненародженої дитини. Вона каже до неї: «Я не можу тебе виховувати, але я тебе дуже люблю і постараюсь забезпечити тобі гідне життя, знайти добрих батьків». Звичайно, ми можемо багато говорити про те, правильно це чи ні. Але фактом є те, що жінка дарує життя, вона відповідальна за нього. А нам, як спільноті християн, у таких випадках, коли жінка зважується подарувати своїй дитині життя, маємо якось підтримати її, намагатися зрозуміти, не засудити за те, що дитина потрапила у виховний заклад, а самим подарувати дитині нову люблячу сім’ю.

На Заході все відбувається дуже відкрито. Часто дитина знає, де батьки, батьки – де дитина. Ми ж цих речей дуже боїмося. Мабуть, вони вже якось навчились не втручатися в життя сім’ї, яка взяла дитину. І мені б хотілося, щоб ми були більш відкритими, сприймали прийомне батьківство не як щось екстраординарне, а як природну річ.

Нещодавно мене запитали, як ми з чоловіком прийшли до цього, як вибрали саме цю форму батьківства і цих дітей. Я намагалася дати різні відповіді, аргументувати наші рішення. Але з перспективи прожитого часу я зауважила, що напрошується весь час одна фраза – це все було дуже природно.

risu.org.ua

Список коментарів

Коментовано: Оксана | 2012-09-26

Як добре,що двоє маленьких людей стали щасливішими!
Ми з чоловіком могли б також бути потенційними прийомними батьками.Одружені п"ятнадцять років,
та своїх діток,нажаль,немає.
Хотілося б отримати деяку детальнішу інформацію.
Чи можна листуватися?
Дякую.

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 6 і 8?

Наш співрозмовник

СЕСТРА

Боже благословення сильніше за людське прокляття, — с. Ліджі Пайяппіллі

Сестра Ліджі Пайяппіллі розповідає про своє служіння через заступницьку молитву, ділиться своїм досвідом, який отримала, зустрічаючись із різними людьми, і радить всім постійно перебувати в освячуючій благодаті, приймати Таїнства і якщо турбує здоров’я, то починати ...

допомога

Посттравматичний стресовий розлад у військових. Як із ним боротись?

Військові, які повертаються з фронту, здебільшого морально і розумово ще залишаються там. Буває, що спочатку спілкування з солдатом та його поведінка не викликає тривог, та все ж психологічні проблеми у бійця можуть з’явитись через півроку або рік. Тому ...

отець

Радість починається з чистого сумління, – о. Олег Федоренко

Що ж таке правдива радість? Радість і гумор – чи це одне й те саме? Про це поговоримо з о. Олегом Федоренком, якого знаємо як доброго реколектанта і радісного проповідника. Адже як казав св. Іван Боско: “Сумний святий – сумнівний святий”....

інтервю

«Нові» гріхи, в яких важливо покаятися під час сповіді

Світ змінюється. А з ним – змінюємося й ми. Те, що вчора вважали неможливим, нині — приймаємо як належне. Те, чого боялися, використовуємо у власних інтересах. Ту межу, яку ще вчора боялися переступити, нині залишили далеко ...

десятина

Десятина: множення через ділення

Про те, чи тремтить рука, коли даєш десятину, — розмова з Кшиштофом Демчуком, керівником Спільноти Метаноя. ...

політик

Євген Нищук: «У храмі знаходжу відчуття гармонії і відповіді на запитання»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з відомими греко-католиками. Євген Нищук – міністр культури України, «голос Майдану’2004», незмінний ведучий Революції гідності, талановитий актор – відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ...

єпископ

Владика Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою»

Напередодні своєї хіротонії владика Григорій (Комар), Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії дав інтерв’ю єпархіальному часопису «Жива вода»...

отець

«Життя – це найбільший дар», - о. д-р Ігор Бойко

Уже протягом п’яти років в Українському католицькому університеті, на базі філософсько-богословського факультету, діє Школа біоетики УКУ, яка запрошує на навчання на Сертифікатній програмі з біоетики «На службі охорони життя». Учасниками проекту є лікарі, медичні сестри та працівники паліативних відділень, юристи та біологи, душпастирі лікувальних установ та всі зацікавлені особи...

Архів новин