Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Слава Ісусу Христу! Довгий час мала проблеми з ногами. Зробили операцію на вени. Пройшло паро років після операції і побачила в одному місці почервоніла нога, почула болі. Здавалось таке подібне до відкриття рани на нозі. До лікарів не зверталася. Молилася до багатьох святих. Я маю миро св. Філомени. Помастила ногу миром св. Філомени і почала відмовляти дев’ятницю. Скоро почула полегшення і в цьому місці гарно зажило. Складаю щиру подяку св.  Філомені, Матінці Божій, Ісусові Христові і всім святим.

Горак Надія (Львіська обл., м. Мостиська)

Назад
по Жива Вервиця
Автор: news.ugcc.org.ua

Блаженніший Любомир: «Ми не хочемо дітей відсилати за кордон, не хочемо їх втратити. Але чи краще втратити дитину в Україні?»

Дата публікації: 19-09-2013
Цього сесійного тижня депутати будуть увосьме вирішувати, чи потрібно приєднуватися до Конвенції про захист дітей і співробітництво з питань міждержавного усиновлення, яка спрямована на впорядкування механізму цього процесу. Саме міждержавне усиновлення, на жаль, досить часто залишається останньою надією отримати сім’ю для старших і хворих дітей. Представникам прес-служби Альянсу «Україна без сиріт» вдалося поспілкуватись із Блаженнішим Любомиром (Гузаром) та почути його думку щодо сирітства, інтернатів, національного та міждержавного усиновлення.

Блаженніший, можете прокоментували ситуацію щодо міждержавного всиновлення сиріт в Україні і, взагалі, ставлення тих людей, які знаходяться при владі, щодо документа «Гаазька конвенція про захист дітей і співробітництво з питань міждержавного усиновлення», що його вже 6 разів виносили на голосування у Верховній Раді. Цю Конвенцію депутати не підтримали, мотивуючи це тим, що ми не можемо контролювати дітей, а тут, в Україні, і так все добре. Ці діти ростуть і вони не можуть чекати, поки знайдеться сім’я для кожної хворої дитини, для кожної старшої дитини. Деякі політичні сили навіть говорять: треба взагалі заборонити іноземцям всиновлювати наших дітей. Що ви думаєте про це?

Ми повинні пригадати собі, що останніми місяцями особливо звернено увагу на те, як виглядають інтернати для дітей в Україні. Якщо не помиляюся, навіть останніми днями сам Президент, відвідуючи одне з місць - «Промінь надії» у селі Макарів Київська обл., згадав про те, що треба дуже серйозно зосередитися на стані інтернатів, на тому, як вони ведені і яка з них користь, і що робити, щоб вони справді почали належно служити. За твердженнями різних людей, стан тих інтернатів поганий, є багато зловживань, крадіжок, дітям не дають того, що держава їм призначає, діти голодують, терплять. Одне слово, ця справа дуже актуальна. Тому, думаю, що відкладати, як вже багато разів робили, – це, з одного боку, вияв байдужості, а з другого, пробачте, що так сильно скажу, свого роду жорстокість, нерозуміння ситуації. Вважаю, що такі поважні справи повинні бути трактовані надзвичайно уважно. Якщо говоримо про самих відповідальних, – депутатів, – то такі їхні дії свідчать про байдужість супроти дітей, які терплять.

Коли ж говоримо про зміст такої Конвенції, то, на мою думку, ми повинні бути свідомі, що найкраща ситуація – природна, коли дитина має батька і матір, які про неї турбуються. Є багато випадків, коли дитина залишається без природної батьківської опіки з різних причин – сирітство, кругле сирітство чи нездатність батьків забезпечити виховання дитини. Що в такому разі робити? Уже довгі-довгі роки в різних країнах світу стараються організувати інтернати, сиротинці, намагаються різними способами забезпечити виховання дітей, опіку над ними, аби вони могли нормально розвиватися та йти в життя здоровими дітьми. Треба взяти під увагу, що усиновлення є дуже гарним розв’язком, адже є люди, які справді готові прийняти дитину як свою. Навіть такі люди, які мають вже своїх дітей, готові прийняти і інших, котрі позбавлені батьків, і разом зі своїми їх виховувати. Є такі групи, в яких кваліфіковані люди стараються створити спільноту – майже родинну, у якій невелике число дітей живе спільно, разом виховуються. Але цього всього недостатньо. Було б ідеально, якщо б можна було кожну дитину усиновити, а ще краще, якби взагалі сиріт не було! Ну, але вони є, і тому добре, коли їх усиновлюють. А що, якщо цього не можуть зробити? Тоді треба шукати інший розв’язок.

Немає найменшого сумніву (як сказав Президент, треба попрацювати, щоб поставити інтернати на належний рівень), щоб діти не терпіли, а розвивалися і росли. Але інтернати завжди будуть залишатися установою, а не родиною. Тому все ж залишається можливість усиновлення поза межами України. Хтось може сказати, що ми не хочемо своїх дітей відсилати за кордон, не хочемо їх втратити. Але чи справді краще втратити дитину в Україні? Чи, може, варто дати їй можливість нормально розвиватися, хай навіть серед чужих обставин, де вона все ж таки залишиться людиною і буде розвиватися як людина? Я сам знаю щонайменше один-два випадки усиновлення поза межами України, коли хвору дитину прийняли, пригорнули, і зараз, хоч вона виростає за межами рідного національного середовища, має все, що потрібно для нормального розвитку: опіку, школу та інші передумови зрілого життя. Не треба себе переконувати, що це ідеальний розв’язок, але він цілком можливий з огляду на всі інші обставини. Безумовно, варто взяти до уваги, чи є певні гарантії з боку держав, до яких належать люди, котрі хочуть усиновити: щоб був належний контроль, чіткі домовленості з Україною.

Ми сьогодні говоримо про те, що українські діти усиновлені за кордоном, але чому виключаємо іншу можливість – може, є чужі діти, які будуть усиновлені в Україні? Я наведу особливий приклад: коли нацисти прийшли в Україну і почали винищувати євреїв, було дуже багато випадків, що українські родини приймали єврейських дітей, дбали про них, виховували їх, забезпечили їм нормальний розвиток та умови життя. Ми, українці, виховували чужих дітей. Я чув свідчення однієї жінки-єврейки, яку українці виховали - не лише переховували, а й пригорнули, прийняли як свою дочку. Вона з великою вдячністю говорила про тих людей, які її виховали. 

Скажіть, будь ласка, як би ви відповіли, коли б вас спитали, чому іноземці їдуть сюди і всиновлюють українських дітей, якщо у їхніх країнах є свої діти-сироти?

Тут треба взяти до уваги одну річ: це політична думка, не людська, не соціальна, а суто політична. Ми знаємо, що Росія відмовилася дозволяти американцям всиновлювати своїх дітей, і зробила це на політичних підставах. Я б запитав про інше. Що думає той, хто каже: чому американці, будучи членами великого народу, їдуть в різні країни світу і там одружуються, що їм мало американок? Ні, з якоїсь причини та людина хоче пов'язати своє життя з особою іншої національності. Може, ті американці хочуть мати зв'язок з Україною, приймаючи потребуючу дитину?  Чому в нас, в Україні, все ще є діти, яких треба всиновлювати? Невже немає батьків? Безумовно, треба заохочувати українських батьків всиновлювати українських дітей, але не можна нікого примусити. Життя є дивне і обставини бувають різні. Я можу собі уявити, наприклад, чому хтось в Італії хотів би взяти українську дитину: можливо, його батько або дідусь загинув на українській землі під час війни. Але я не думаю, що вся Італія тільки тим дихає, щоб всиновлювати українських дітей. Це не є масовим явищем і в Америці чи в іншій країні. Але , на мою думку, не треба створювати зайвих перешкод.

І останнє запитання. Коли в Раді голосували за цю Конвенцію, депутати розділились на кілька груп. Партія «Свобода» та комуністи проголосували однозначно проти цього документа, говорячи, що в нас все добре, та висловлюючи думку, що варто взагалі заборонити іноземцям всиновлювати. Інша частина проголосувала «за», розуміючи, що це важливий документ. А президентська партія взагалі утрималася від голосування, хоча сам Президент вніс цю Конвенцію. Що можна сказати тим, хто проти і хто утримався, аби хоч якось привернути їхню увагу, спонукати підтримати цей документ, оскільки діти не можуть більше чекати?

Ви поставили дуже складне питання. Думаю, що ті, хто береться голосувати в таких важливих справах, повинні перш за все і понад усе любити людей, бо це найважливіше. Вони повинні старатися шукати шляхів, як найкраще можна тих дітей доглянути, не зашкодивши їхньому розвитку. Я думаю, що це, так би мовити, політиканство, коли якісь фальшиві, незрозумілі принципи починають вирішувати питання, що стосуються добра поодиноких людей, особливо незахищених. Кожна дитина незахищена, але ті бідні діти, котрі позбавлені батьківської опіки, особливо незахищені. Тому, я думаю, що ті, хто береться голосувати в будь-який спосіб: за, проти чи утрималися - кожен повинен поставити цю проблему перед своїм сумлінням, а не думати політично, у поганому сенсі того слова.

Прес-служба Альянсу «Україна без сиріт»
www.ukrainabezsyrit.org

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 1 і 8?

Наш співрозмовник

СЕСТРА

Боже благословення сильніше за людське прокляття, — с. Ліджі Пайяппіллі

Сестра Ліджі Пайяппіллі розповідає про своє служіння через заступницьку молитву, ділиться своїм досвідом, який отримала, зустрічаючись із різними людьми, і радить всім постійно перебувати в освячуючій благодаті, приймати Таїнства і якщо турбує здоров’я, то починати ...

допомога

Посттравматичний стресовий розлад у військових. Як із ним боротись?

Військові, які повертаються з фронту, здебільшого морально і розумово ще залишаються там. Буває, що спочатку спілкування з солдатом та його поведінка не викликає тривог, та все ж психологічні проблеми у бійця можуть з’явитись через півроку або рік. Тому ...

отець

Радість починається з чистого сумління, – о. Олег Федоренко

Що ж таке правдива радість? Радість і гумор – чи це одне й те саме? Про це поговоримо з о. Олегом Федоренком, якого знаємо як доброго реколектанта і радісного проповідника. Адже як казав св. Іван Боско: “Сумний святий – сумнівний святий”....

інтервю

«Нові» гріхи, в яких важливо покаятися під час сповіді

Світ змінюється. А з ним – змінюємося й ми. Те, що вчора вважали неможливим, нині — приймаємо як належне. Те, чого боялися, використовуємо у власних інтересах. Ту межу, яку ще вчора боялися переступити, нині залишили далеко ...

десятина

Десятина: множення через ділення

Про те, чи тремтить рука, коли даєш десятину, — розмова з Кшиштофом Демчуком, керівником Спільноти Метаноя. ...

політик

Євген Нищук: «У храмі знаходжу відчуття гармонії і відповіді на запитання»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з відомими греко-католиками. Євген Нищук – міністр культури України, «голос Майдану’2004», незмінний ведучий Революції гідності, талановитий актор – відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ...

єпископ

Владика Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою»

Напередодні своєї хіротонії владика Григорій (Комар), Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії дав інтерв’ю єпархіальному часопису «Жива вода»...

отець

«Життя – це найбільший дар», - о. д-р Ігор Бойко

Уже протягом п’яти років в Українському католицькому університеті, на базі філософсько-богословського факультету, діє Школа біоетики УКУ, яка запрошує на навчання на Сертифікатній програмі з біоетики «На службі охорони життя». Учасниками проекту є лікарі, медичні сестри та працівники паліативних відділень, юристи та біологи, душпастирі лікувальних установ та всі зацікавлені особи...

Архів новин