Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Хочу подякувати за ласку і опіку над моєю сімєю Матері Божій і святій Філомені. Одного разу моїй дочці піднялась температура до 39,3. я помастила миром святої Філомени і сталося чудо.Температури не стало.Також допомогло миро святої Філомени від сильної болі

Люба (м. Бережани)

Назад
Автор: Тетяна Луцик

На порозі свого 100-ліття греко-католицький священик Богдан Нуд не перестає цікавитися державним та церковним життям

Дата публікації: 25-03-2010
Інтерв’ю-розповідь про греко-католицького священика Богдана НУДА, який 19 березня святкує 100-ліття.

На порозі свого 100-ліття греко-католицький священик Богдан Нуд не перестає цікавитися державним та церковним життям. «Як гадаєте, хто буде новим прем’єр-міністром?.. Така зараз у державі важка ситуація!..», — такими питаннями-роздумами зустрів мене отець Богдан. Про все нове в державі й Церкві, ще йому невідоме, просить розповідати.

Я намагалася розповідати якомога менше, аби почути більше, адже о. Богдан Нуд дуже добре й чітко пам’ятає пройдений шлях: він і перших, і других «совітів» знає не зі слів, так само, як і німецький чи польський чобіт. Він прожив минуле століття і на собі відчув складність вибору і рішень.

Його свідчення важливі не лише для відтворення історії конкретної людини, вони дозволяють повніше відтворити ситуацію, в якій перебувала Україна, в яку поставили Церкву, зокрема Греко-Католицьку.

О. Богдан не був вивезений на Сибір, заборонений у служінні, історія його підпільної приналежності до УГКЦ — інша...

Нею ми попросили отця поділитися перед його 100-літтям.

Навчання і перші роки служіння

Богдан Нуд народився 19 березня 1910 року в Лагодові Перемишлянського райну у родині вчителя. Спершу навчався в народній школі поблизу Гошева, потім — в гімназії ''Рідна школа'' в Долині, що на Івано-Франківщині. Після її закриття поляками, продовжив навчання у польській гімназії (де три предмети він міг вивчати українською мовою) у Стрию. Там з ним навчався син Степана Бандери Осип. Як розповідає о. Богдан, після трьох років навчання у Стрию йому вдалось перевестись в українську школу в Перемишлі, де була так звана укрупнена українська школа, оскільки в усій Галичині «Рідні школи»закрили. Навчатися в Перемишлі зміг лише 1 рік, оскільки влада видала розпорядження про навчання за місцем проживання, тому завершувати навчання довелося все-таки у польській гімназії.

1929 року, одразу після закінчення навчання, вступив у семінарію. На його вибір, як розповів о. Богдан, вплинуло знайомство з гошівським монахом, часті розмови, глибше пізнання духовного життя. Отець пригадує, що були різні думки щодо його вибору навіть у колі його друзів. Зокрема, його переконували, що на той момент кращим вибором була національна боротьба, тверде висловлення позиції, участь у національному русі. потрібні свідомі студенти в університеті, інтелектуали і патріоти. «Я був патріотом, але це не завадило піти в семінарію», — каже о. Богдан.

Ректором греко-католицької семінарії в той час був Йосип Сліпий, майбутній Патріарх УГКЦ. Очолював Церкву Митрополит Андрей Шептицький. Отець Богдан пригадує, що дуже радів, коли під час навчання в семінарії йому вдалося зблизька бачити Митрополита Шептицького, стояти біля нього, коли 1933 року у Львові відбувся з’їзд представників органзіції «Українська молодь — Христові». «Митрополит дуже передбачливо запровадив той рух, він плекав не тільки ревних християн, але й патріотів своєї Батьківщини», — стверджує о. Богдан.

Закінчив семінарію 1935 року, невдовзі одружився. 1936 року отримав свячення.

Після цього за дорученням Митрополита Андрея Шептицького його відправили виконувати бов'язки диякона в Лагодові, рідному селі о. Богдана. Невдовзі він отримав парафію в Тухлі, далі — у Вовкові біля Львова. На усіх цих парафіях о. Богдан виконував служіння не довго.

Парафіяльна праця

Уже 1937 року він отримав парафію у селі Загірочо, що біля Ходорова на Львівщині. До 1997 року — 60 років — о. Богдан залишався незмінним парохом у Загірочку. Впродовж свого служіння там обслуговув також «Рідну школу». О. Богдан пригадує, що лише під час служіння у Вовкові він вперше прочитав Євангеліє українською мовою під час Літургії. «Пізніше, уже на парафії в Загірочку, катехизацію, Службу Божу, читання Святого Письма робив тільки по-українськи», — розповів священик.

Більшість тих греко-католицьких священиків, яких знав о. Богдан, також проводили на своїх парафіях просвітницьку роботу, намагалися пробуджувати національну свідомість. Як відзначає священик, насамперед це були молоді священики, серед старших, як він пригадує, була значна частина русофілів. «У селі, де я виростав, священик був русофілом, та уже його син був січових стрільцях, він на Маківці був», — розповів о. Богдан.

Після того, як 1939 року, пригадує отець Богдан, прийшли «перші совіти», він особисто тиску значного не відчував, хоча мав кілька сутичок з владою, пам’ятає, як переховувався місцевий декан. Спершу священика змушували знайти «справжню роботу», а не душпастирювати. «Я тоді сказав, що я нікуди не йтиму, що я присягав служити Церкві... І якось так легко обійшлося, більше таких вказівок я не отримував», — пригадує о. Богдан.

«Коли ж совіти відступали, пригадую, я переховувся тиждень. Тоді ми боялися масової хвилі арештів. Я з дружиною та сином переховувався в парафіян. І, виявилося, що це передбачливо було, бо в цей час таки приходили до мого обійстя та навіть хотіли підірвати церкву, але селянам якось вдалося відговорити їх від цього», — розповів священик. Тому він наголошує, що уже тоді нічого доброго ця влада для Церкви не передбачала: «Нічого доброго там не було, і не можна так стверджувати. Коли відходили, то в нашій місцевості знаю вбили 7 священиків, а 27 арештували, з яких багато уже не повернулося, і я міг би бути серед них, коли б не переховувався».

На той час в Церкві часто священики не були добре проінформовані, та, як розповідає о. Богдан, Митрополит Шептицький намагався, щоб духовенство відчувало свою єдність. Зокрема, з цією метою щочетверга проводили сходини священиків при Митрополитові, і кожен священик у Церкві зобов’язувався взяти участь у таких сходинах двічі на рік.

«Другі совіти»

Явний наступ на Церкву розпочався з приходом «других совітів».

«Ми це одразу відчули: покликали вони нашого декана — і він не вернувся», — пригадує священик.

Це вже було після похорону Митрополита Андрея Шептицького. О. Богдан був на похороні, один з усього деканату, та й то його присутність, як пригадує, була випадковою: через запізнення потяга до Ходорова. «А загалом похорон величавий був, стільки людей. Але деканати не були проінформовані, гадаю», — розповідає.

Найбільш емоційно пригадує о. Богдан про період при готування та проведення Львівського псевдособору 1946 року, після якого оголосили про ліквідацію УГКЦ.

«Очевидно, вони не думали, що так важко їм піде. Гадали, що покличуть деканів, скажуть, щоб ті перейшли під Патріарха Московського, а ті вже приведуть вірних та священиків. Але так не сталося, і вони почали шукати способів для реалізації свого задуму — знищення нашої Церкви», – розповідає о. Богдан.

Перед тим, як провести вище згаданий собор, радянська влада заздалегідь розпочала «чистку в Церкві». «Особливо посилилися наступи після вбивства Галана, автора брошурки ''Хрестом чи ножем'', в якій автор гостро критикував Митрополита Андрея і Церкву... Тоді лише в нашому деканаті арештували одразу 7 священиків. Нас залишилося 2 чи 3 на цілий деканат», — розповідає о. Богдан.

«Ще до цього мене викликали, як і інших священиків і не лише священиків, до області і схиляли до того, щоб підписати ініціативну групу, яку провадив парох Преображенки Гавриїл Костельник». Він каже, що їх прямо змушували підписати, мовляв, це необхідно належати до групи, а там вже, мовляв, матимуть свободу в діях. «Це все було кероване КГБ. Начальник КГБ кликав кожного священика і пропонував: ''Треба підписати.'' ''Вертайтеся в лоно — не православної церкви — до віри батьків своїх. До віри Володимира і Ольги''».

Отець, як розповідає, йшов на той виклик до області, готовий до арешту, та попередньо ще порадився з іншими священиками. Спільно вони вирішили підписати, вмотивовуючи це так: Переходимо на віру Володимира і Ольги. В такий спосіб, як здавалося, не зраджували свою Церкву, а підтверджували те, що було очевидним. Окрім того, видавалося, що таким вчинком вдасться оминути більшу небезпеку. «Ми повернулися після цього, жили таким же парафіяльним життям, як до того, вірним нічого не говорили», — розповідає о. Богдан. Узагалі, за його словами, священики дуже чітко наголошували на тому, щоб не втягувати вірних у ці питання, щоб вони не відчули ніяких змін, продовжували парафіяльне життя в греко-католицькій парафії.

Тоді священиків відпустили з декларацією про «повернення до віри Володимира і Ольги». Здавалося, що вдалося обдурити владу. Та незабаром, навесні 1945 року, викликали в район і запропонували вступити до Ініціативної групи по воззєднанню з Російською Православною Церквою. В Дрогобичі в Уповноваженого по релігійних справах підписали заяву всі, крім одного священика. «Лише 1 старенький священик тоді впросився в тих КГБ-істів, щоб його відпустили, щоб він не підписував, бо йому не так багато вже лишилося... І його відпустили.. Коли пізніше я уже повернувся додому і сказав йому, що підписав це створення групи, то він дуже це засуджував», — пригадує о. Богдан.

Тоді знову підписали. Не врятувало те, що підписали повернення до віри батьків. «Що ви від нас хочете? Ми вже давно православні. Ми не можемо до якоїсь ініціативної групи пристати, бо, властиво, ми є ініціативна група. Ми перші приступили до віри батьків, до віри Володимира і Ольги», — намагався тоді уникнути підписання один з викликаних священиків. Йому ж у відповідь сказали, що це не цікавить нікого, «сказано підписати, значить потрібно підписати».

Заспокоювали себе тим, що цим усе і завершиться, але...

У той час отця Богдана уже вдруге відвідав о. Василь Величковський, майбутній єпископ, а на той час — настоятель монастиря отців-редемптористів у Тернополі... «Я йому розповів, що викликали нас, тримали усю ніч, змушували підписати, казали, що не відпустять... Та й ми підписали. Він тоді відповів мені: «Що ви зробили? Дали ви їм палець, а вони відітнуть і руку... Не потрібно було підписувати», — такою була реакція о. Величковського.

Наближалося ще більше лихо — Собор 10 березня 1946 року. «Окрім декана, я, як наймолодший в деканаті, також мав їхати на собор. Так мені декан сказав».

Але вже у день, коли потрібно було їхати, отець відмовився від поїздки, на соборі він не був. Він згадав про слова о. Величковського, розумів, що тягнуть ''всю руку''.

«Після собору ми сиділи тихенько. Але єпископ новопризначений одразу викликав нас до Дрогобича, тих, хто не був на соборі», — далі розповідає о. Богдан.

Це був православний єпископ, під владою якого тепер мали знаходитися місцеві греко-католицькі священики, оскільки «їх Церкви більше не існує». «Тоді він мав повноваження прийняти нас під свою владу, — ділиться спогадами священик, — він сказав до нас, що знає наші настрої, сказав, щоб ми пішли помолилися, а він сам нас прилучить. За деякий час вийшов і роздав усім папірці невеличкі, на яких було вказано ім’я священика, якого приймають, та ім’я єпископа, який приймає. Це був єпископ Мельник».

Постсоборове життя

Праця на парафії продовжувалася, священик намагався якнайкраще виконувати свої священичі обов’язки. На парафію почали накладати непомірні податки. Тоді-то навчився, як каже о. Богдан, і давати хабарі, робити все, щоб церкву не закрили.

Священик наголошує, що намагався узагалі не втручатися в політику, та політикою було пронизане все. Часто доводилося робити вибір, діяти в незнанні. «Ти ніколи не знав до кінця, чи це до тебе прийшли «упівці», чи переодягнені «енкаведисти», —згадує... Намагався бути добрим парахом, сповідав усіх охочих, і з сусідніх сіл...

Тесть о. Богдана також був священиком, о. Олекса Шараневич. Він був присутнім на соборі. Коли ж дізнався, що до Львова таємно прибув єпископ Миколай (Чарнецький) захотів зустрітися з ним, висповідатися. Хоча й був він на соборі, так би мовити, формально, не голосував, проте сумління було неспокійне. Владика Чарнецький погодився на зустріч.

«Пізніше тесть розповів мені, що сказав єпископу, що не хоче помирати з важким сумлінням, хоче запитати, що має робити, чи залишити парафію, піти. Владика відповів, щоб залишався на парафії, сказав, що дає йому повноваження приймати назад до УГКЦ усіх священиків, які цього хочуть, які були чи не були на соборі, але підписали приєднання до православної Церкви формально, бажаючи добра для своїх вірних, щоб не закрили церкву тощо», — ділиться о. Богдан.

Так о. Олекса, відвідавши о. Богдана, відновив його єдність з УГКЦ. «Хоча я вважав, що я й без того належу до УГКЦ», — пояснює священик.

Очевидно, що зустріч з владикою мав тоді не лише о. Олекса, та важко було дізнатися, хто таємно належить надалі до УГКЦ. Найбільше, як пригадує, дошкуляв стан постійної непевності: «Ми не спілкувалися між собою на такі теми, ніхто не знав, хто куди належить. Усе було таємно».

Щоправда, о. Богдан спілкувався з одним греко-католицьким священиком, о. Волинцем, що не підписав ініціативної групи, таємно лише виконував священичі обов’язки, офіційно ж працював столярем. У нього о. Богдан сповідався. «Дуже ревним підпільним священиком він був, дуже ревним», — пригадує.

Одного разу 1964 року отець Волинець запропонував о. Богдану висповідатися у єп. Василя Величковського, який був таємно висвячений Патріархом Йосифом. Єпископ Величковський, поспілкувавшись з отцем Богданом, після сповіді запитав, чи не хотів би той відкликати своє відступництво, якщо так переконано твердить, що є надалі греко-католиком.

«То виглядало так. Клякав чоловік, і говорив „Вірую“, і ще говорив якусь молитву, читав свою клятву... І молилися ми разом. Єпископ дозволив Службу Божу правити в церкві. Але участі з іншими не брати. То я їздив із проповідями. Відмовлявся від Служби Божої і завжди їздив із проповідями. Але був цілий час на одній парафії», — розповідає про той період о. Богдан. Він також розповів, що в усіх важких питаннях попри хвилювання завжди відчував і спокій, бо знав, що зможе порадитися з єпископом.

У 1969 році декан Жидачівський назначив отця Богдана Нуда на отримання мітри в РПЦ. Та отець не міг на це погодитися: «Я був католиком. Я не міг того зробити. А порадитися з єпископом не міг, бо арештували його вже на той час. Я ледь впросився, щоб не давали мені тої мітри».

Священиків тоді катастрофічно бракувало. Тому о. Богдан обслуговував, окрім своєї, ще 4 парафії: Слугів, Вервицю, Новосілці, Молотів... А якийсь час — ще й Ходорів (щотретьої неділі), бо й там не було пароха.

Після арешту єпископа Величковського отець Богдан налагодив зв’язок з єп. Стернюком і був під його таємною юрисдикцією. Згодом познайомився з владикою Филимоном (Курчабою).

Каже отець, що доводилося у служінні «хитрувати»: під час Літургії у захристії він тихо поминав греко-католицьких єпископів, а, виходячи до парафіян, вголос виголошував — «і всіх вас, православних християн». Коли ж відомо було, що є якись енкаведист в храмі, то поминав вголос Патріарха Московського...

Сім’я

Отець Богдан — батько двох дітей. Зараз він мешкає в доньки Дарії у Львові. Вона пригадує, що як дітям їм з братом не багато розповідали, але з дитинства вони уже звикли до надмірної обережності. У дорослому віці вони відчули на собі ставлення до дітей «невигідних осіб». Чоловіка пані Дарії звільнили з університету, не дозволили захистити десиртації через те, що до влади потрапили фото, на яких його мама зображена разом з владикою Величковським. «Ми кілька разів сповідалися у владики...Під час однієї з таких зустрічей зробили фото, об’єктив фотоапарата мене не захопив, а чоловікову маму — так, то він пізніше за це і поплатився», — розповідає жінка.

Коли вона уже працювала лікарем, то пригадує також, що мала догани за те, що є «уніаткою», змушували писати пасквілі. «Та я не робила цього, і Господь якось вберіг мене від неприємностей подальших», — наголошує вона.

Цікавий є і той факт, що після школи пані Дарію вдочирила мамина сестра. Зробили це з метою, щоб полегшити їй вступ в університет, оскільки був попередній досвід брата, який вступив лише на 6 рік, хоча й був призером олімпіад і мав добрі результати іспитів, та й то завдяки секретарці, яка погодилася в час перевірки документів «невигідних» вступників вилучити його документи із загальної теки, а потів вкласти їх назад. Щоб ця історія не повторилася і з дочкою, батьки вирішили, що кращим рішенням буде, щоб доньку формально вдочерила сім’я тітки.

Та, як відзначає, пригадуючи прожитий час, пані Дарія, навіть ситуації, які були критичними, вдавалося пережити, Господь оберігав, «адже тато ніколи не зрадив своїх переконань, він виконував своє служіння».

На думку пані Дарії, великий вплив мало те, що її батько таємно був греко-католицьким священиком:«Люди, відчували його інакшість... Загір’ячко відразу перейшло на греко-католицизм, буквально, після церкви Преображення Господнього у Львові. І не було поділу. Люди пам’ятали, хто вони».

«Перейшла» парафія офіційно одразу після проголошення незалежності. О. Богдан мав зустріч з кардинолом Любачівським, засвідчив перед ним свою історію. Так розпочалося уже не таємне, а відкрите його служіння як греко-католицького священика.

***

Парафіяни пам’ятають свого багатолітнього пароха. У квартирі пані Дарії на свята та день народження тата велелюдно завжди, приїжджають відвідувачі й у будні...

Отець радіє гостям, як знайомим, так і охочим познайомитися, уже навіть точно знає, яка оптимальна кількість людей може зручно розміститися у квартирі. Якщо очікується більше, то хвилюється, що не помістяться, тому на ювілей запрошує приходити не лише в день уродин. Він докладає усіх зусиль, щоб розповісти про все, що пам’ятає, коротко відпочивши після годинної розмови, просить знову вмикати диктофон, «бо ще конче важливе щось пригадав».

Щодня о. Богдан відправляє Літургію, просячи Божої благодаті для світу. Впродовж життя він неодноразово пересвідчувався в тому, що непереборним є те, на чому — Божа благодать... А ще — дякує Богу за незалежну Україну, бо «ніде більшого добра, як не в своїй державі, знайти не можемо». Він це точно знає...

http://www.risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/34909/

Додати власний коментар

*
*
Будь ласка, порахуйте 2 + 3.

Наш співрозмовник

СЕСТРА

Боже благословення сильніше за людське прокляття, — с. Ліджі Пайяппіллі

Сестра Ліджі Пайяппіллі розповідає про своє служіння через заступницьку молитву, ділиться своїм досвідом, який отримала, зустрічаючись із різними людьми, і радить всім постійно перебувати в освячуючій благодаті, приймати Таїнства і якщо турбує здоров’я, то починати ...

допомога

Посттравматичний стресовий розлад у військових. Як із ним боротись?

Військові, які повертаються з фронту, здебільшого морально і розумово ще залишаються там. Буває, що спочатку спілкування з солдатом та його поведінка не викликає тривог, та все ж психологічні проблеми у бійця можуть з’явитись через півроку або рік. Тому ...

отець

Радість починається з чистого сумління, – о. Олег Федоренко

Що ж таке правдива радість? Радість і гумор – чи це одне й те саме? Про це поговоримо з о. Олегом Федоренком, якого знаємо як доброго реколектанта і радісного проповідника. Адже як казав св. Іван Боско: “Сумний святий – сумнівний святий”....

інтервю

«Нові» гріхи, в яких важливо покаятися під час сповіді

Світ змінюється. А з ним – змінюємося й ми. Те, що вчора вважали неможливим, нині — приймаємо як належне. Те, чого боялися, використовуємо у власних інтересах. Ту межу, яку ще вчора боялися переступити, нині залишили далеко ...

десятина

Десятина: множення через ділення

Про те, чи тремтить рука, коли даєш десятину, — розмова з Кшиштофом Демчуком, керівником Спільноти Метаноя. ...

політик

Євген Нищук: «У храмі знаходжу відчуття гармонії і відповіді на запитання»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з відомими греко-католиками. Євген Нищук – міністр культури України, «голос Майдану’2004», незмінний ведучий Революції гідності, талановитий актор – відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ...

єпископ

Владика Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою»

Напередодні своєї хіротонії владика Григорій (Комар), Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії дав інтерв’ю єпархіальному часопису «Жива вода»...

отець

«Життя – це найбільший дар», - о. д-р Ігор Бойко

Уже протягом п’яти років в Українському католицькому університеті, на базі філософсько-богословського факультету, діє Школа біоетики УКУ, яка запрошує на навчання на Сертифікатній програмі з біоетики «На службі охорони життя». Учасниками проекту є лікарі, медичні сестри та працівники паліативних відділень, юристи та біологи, душпастирі лікувальних установ та всі зацікавлені особи...

Архів новин