Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Хочу подякувати за ласку і опіку над моєю сімєю Матері Божій і святій Філомені. Одного разу моїй дочці піднялась температура до 39,3. я помастила миром святої Філомени і сталося чудо.Температури не стало.Також допомогло миро святої Філомени від сильної болі

Люба (м. Бережани)

Назад
по Жива Вервиця
Автор: ugcc.org.ua

«Потреба єдності є духовним запитом віруючих християн-українців», − Блаженніший Святослав

Дата публікації: 15-11-2013

Ексклюзивне інтерв’ю Глави УГКЦ, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Блаженнішого Святослава (Шевчука) газеті «Слово Просвіти».
Ваше Блаженство, хоч від освячення Патріаршого собору УГКЦ минуло понад два місяці, проте хотів би розпочати розмову від тієї події. Як свідчать давні літописи і хроніки XIX сторіччя, побудова великих храмів — знакова подія у тогочасному житті. Тож смію припускати, що за 2
 - 3 покоління освячення патріаршого храму УГКЦ у столиці України також сприйматиметься як знакова подія нашого часу. Яким, на Вашу думку, буде місце патріаршого собору (в розумінні установи) УГКЦ у духовному житті української нації?

— Вичерпно на це запитання зможемо відповісти лише з плином часу. Проте вже нині можна сказати, що 18 серпня 2013 року ми пережили унікальну історичну подію, котру в нашій Церкві святкуватимемо щороку 18 серпня. Запровадження такої нової традиції відбулося на основі рішення Синоду нашої Церкви.

Патріарший собор Воскресіння Христового є символом-знаком воскресіння нашої Церкви. Вона мала складну історію. Я, як і мої попередники, за кожної нагоди наголошую, що не можна забувати: це Церква Володимирового Хрещення. Ця Церква народилася у водах Дніпра, на берегах якого нині збудовано патріарший собор УГКЦ. У радянський час цю Церкву намагалися тотально знищити, викреслити зі свідомості української нації. Попри всі ці намагання Церква волею Божою відродилася. Розуміючи, що в цьому був великий промисел Божий, новий храм названо собором Воскресіння Христового.

Багато сторонніх спостерігачів наголошують, що собор збудовано на лівому березі Дніпра, вбачаючи у тому знаковий момент. Висловлюється сподівання, що Собор, місце під будову якого надали на лівому березі, стане символом єдності й української Церкви, й української нації. Одне її тіло впродовж віків розрізали різні ріки — то Збруч, то Дніпро. На жаль, і нині багато хто говорить про Правобережну та Лівобережну Україну, хоч усі ми діти одного народу.

Не забуваймо також, що українська нація присутня на всіх континентах світу. Нині, як ніколи раніше, наш народ потребує осердя, яке було б центром тяжіння українського світу та центром єднання усіх українців, незалежно від місця проживання та конфесійної належності. Тому гаслом, яке спонтанно народилося у процесі підготовки до освячення Собору, були слова: “Собор єднає всіх”.

— Дай Господи, аби ці слова стали пророчими. Чи під час підготовки до освячення собору та самого освячення були якісь події, які потребують особливого наголосу?

— При нагоді освячення собору та відзначення 1025-річчя Хрещення України відбулася всецерковна проща до Патріаршого Собору. Була й третя нагода для такої прощі — проголошений нашою Церквою Рік віри. У ті дні до Києва приїхали понад 20 тисяч прочан з усього світу. Я особисто зустрічався з окремими групами з Аргентини, Бразилії, США, Канади, багатьох країн Європи, з Росії, Казахстану, Білорусі. Це була подія загальнохристиянського масштабу, яка вийшла далеко за рамки Греко-Католицької Церкви. Святіший Отець Франциск надіслав свого особистого легата — архієпископа-емерита Вільнюса кардинала Бачкіса. Приїхали президенти єпископських конференцій США, Канади, представники польського та німецького єпископатів, усіх східних католицьких Церков Європи. Для нас дуже символічним моментом була присутність ординарія для греко-католиків у Росії владики Йосипа Верта та очільника Греко-Католицької Церкви Білорусі, отця архімандрита Сергія Гаєка. У ті дні ми бачили те, що матиме влив на майбутнє всього християнського світу, незалежно від країни, обряду чи конфесії.

— Присутність таких осіб на святі УГКЦ — це вияв поваги до УГКЦ, вияв поваги до держави української нації чи просто відзначення історичної події 1025-річчя Хрещення Руси-України?

— Я таке високе представництво на святі сприймаю як вияв поваги до воскреслої Церкви. УГКЦ є нині потужним чинником церковного буття далеко за ме­жами тільки одного народу й однієї країни. На наше свято освячення патріаршого храму УГКЦ прибули римо-католицькі владики з тих країн, де українці, об’єднані навколо своєї Церкви, є вагомим суспільним чинником. Присутність таких осіб — визнання ролі й місця УГКЦ у глобальному вимірі.

— Чому для відзначення свята 1025-річчя Хрещення Руси-України УГКЦ обрала 18 серпня, а не останню неділю липня, коли ювілей відзначали православні Церкви? Це було пов’язано з технічними або організаційними причинами чи, можливо, були якісь інші нюанси, на яких не наголошували?

— Наші владики пригадали, що пам’ять про хрещення Руси-України з давніх-давен ми пов’язували з днем відзначення пам’яті маккавейських мучеників — 14 серпня. Коли ця традиція прийшла до нашої Церкви, правду кажучи, я не знаю. Цього дня починається Успенський піст і випадає так зване августівське водосвяття. Якраз це водосвяття зберегло старовинну київську традицію спогадування події Хрещення Руси-України. Ухвалюючи рішення про дату відзначення ювілею Хрещення, ми виходили з глибокого осмислення традиції нашої Церкви. До цієї дати я скликав черговий Синод єпископів нашої Церкви, який відбувався у Києві. У першу неділю після цієї дати відбулося освячення патріаршого собору.

— Нині і в УГКЦ, і в православних Церквах нам нагадують, що ми вийшли з єдиної Володимирової купелі. У чому головна причина, що Церква, себто діти однієї купелі, надалі є поділеною? Не тільки під час приїзду в Україну святішого отця 2001 року, а й нині багато церковних і суспільно-політичних діячів нерідко УГКЦ називають “Галицькою церквою”, яка входить на чужу “канонічну територію”. Це робиться від незнання історії чи це звичайна політична спекуляція з того ж розряду, що й “твердження” про українську мову як про “австрійський політичний проект”?

— Коли йдеться про єдину, але поділену Київську Церкву, то мусимо пам’ятати, що ці поділи є наслідком, я б сказав, історичних шрамів на тілі нашого народу. Кожний поділ мав свій історичний контекст і свої причини. Нині є, практично, 4 Церкви, які мають коріння у хрещенні святого рівноапостольного князя Володимира. Це наша Церква, Українська Православна Церква, яка перебуває у єдності з Московським Патріархатом, Українська Православна Церква Київського Патріархату. І не забуваймо про Українську Автокефальну Православну Церкву.

Коли говоримо про ті гілки київського християнства, то ми де-факто говоримо, я б сказав, про певні історичні виміри єдиного тіла. Мій попередник, Блаженніший Любомир (Гузар), повернувшись з осідком Глави Церкви до Києва, виголосив програмну проповідь, яка називається “Єдиний божий люд у краї на київських горах”. У виголошеному тоді слові він заманіфестував причини свого повернення до Києва, а відтак накреслив шлях, яким чином доцінювати той спадок, який кожна з частин колись єдиної Київської Церкви здобула впродовж свого існування і яким чином прямувати до усім нам бажаної єдності. І в чому суть тої єдності, навчав Блаженніший.

А ярлики, які вішають на ту чи ту Церкву, зокрема й нашу, ідеологічного характеру. Я не сказав би, що ті або інші ідеологи діють під впливом незнання, тому що незнання, відповідно до моральних засад, звільняє від відповідальності. Вважаю, що тут маємо справу з навмисними ідеологічними упослідженнями або свідомим применшенням гідності тої або іншої Церкви.

Тут я ще раз повернуся до проповіді Блаженнішого Любомира. Він говорить, що дуже часто в різних історичних моментах Церкву намагалися використати як інструмент для тих чи тих геополітичних міркувань сусідніх держав. Необхідний крок для відновлення єдності Київської Церкви — необхідність доцінити факт релігійної свободи, яку в незалежній Україні мають усі Церкви. Лише тоді, коли Церкви будуть вільні від політики, коли Церква зможе бути справді Церквою у вільній, єдиній незалежній державі, усвідомить вартість і незалежність своєї країни і вартість своєї свободи, тоді матимемо всі історичні передумови, аби до єдності можна було прямувати.

— Свого часу владика Василій (Медвіт) і на проповідях, і в інтерв’ю наголошував, що об’єднання Церков може статися швидше, ніж ми гадаємо. “Це ще може статися за мого життя”, — казав у перших роках нинішнього століття владика. Чи справді об’єднавчі процеси вийшли на площину реальності?

— Нагадаю, що між 5 та 12 червня 2013 р. Україну відвідав Президент Папської Ради сприяння єдності християн кардинал Курт Кох. Оскільки той візит відбувся напередодні святкування 1025-річчя Хрещення Руси-України, то він не став головною інформаційною подією, проте маю всі підстави назвати його знаковим. Візит кардинала Коха поставив питання пошуку єдності між християнами у центр уваги українського суспільства. Тим паче, що у дні візиту дуже яскраво було видно факт роз’єднання Церков в Україні.

Під час того візиту серед інших заходів відбувся круглий стіл, на який запросили представників громадськості, богословів, активних мирян різних церков. І що ж ми, представники різних гілок єдиної колись Київської Церкви, побачили? Ми побачили, що питання церковної єдності незворотне. Про це я заявляю з глибокою впевненістю. Потреба єдності є духовним запитом віруючих християн-українців.

— У чому прояв згаданого Вами духовного запиту щодо єдності?

— Коли говоримо про православну сторону, то бачимо, наскільки наші православні брати втомлені від існуючого серед них поділу. Бачимо, наскільки серйозно вони прагнуть зробити крок усередині власного кола. Другим кроком, очевидно, має бути питання єдності всіх гілок київського християнства. Тому Українська Греко-Католицька Церква дедалі більше усвідомлюється як необхідний партнер для досягнення єдності. Донедавна цього не було. І коли говорили про єдину помісну Церкву в Україні, то обов’язково як єдину помісну православну Церкву. Нас просто викидали з поля зору. Тепер уже всі розуміють, що наша Церква — каталізатор і промотор досягнення такої єдності.

Третім моментом, який я зрозумів після тих зустрічей, є те, що не тільки дедалі глибшим є суспільне розуміння, а й влада вже усвідомлює, що Церква не є людською інституцією, якій можна накинути єдність, за допомогою дипломатії, якихось домовленостей чи наказів штучно створити єдину Церкву. Церква — не людське утворення, а тіло Христове. Тому за Божою волею можуть відбутися події, які в людському сприйнятті видадуться дивними й несподіваними. Згадані слова владики Василія повністю поділяю. Хоч у сприйнятті людського розуму перспектива церковної єдності здається далекою, проте можуть статися події, які всіх нас здивують.

Що це за події можуть бути, ми, звичайно, не знаємо, проте постійно мусимо молитися за нашу єдність. Мусимо її будувати в духовному плані. Якщо кожен християнин у своєму особистому, духовному житті стане хоча б трошки ближчим до Ісуса Христа, у якого всі віримо, тоді й станемо на крок ближче до нашого ближнього.

— Ви сказали про відчутну втому Православних Церков від їхнього роз’єднання. Проте бачимо й інше прикре явище. Певні особи, зокрема й церковні діячі, доводять, що УПЦ КП є неканонічною, лякаючи вірян, що всі здійснені у ній обряди  неканонічні, а відтак неугодні Богові. Я тривалий час шукаю відповіді на запитання, хто дав право людині судити, що угодне Богові, а що ні. Ставлю його Вам у контексті заяв нинішнього Святішого Отця Франциска, який уже у час його понтифікату заявляв, що не йому, людині, ставити які-небудь хвіртки на шляху людини до Господа…

— Коли говоримо про Христову Церкву, коли сповідуємо у Символі віри ознаки істинної Церкви, то кажемо (тут хочу наголосити, що всі кажемо!): “Вірую у єдину, святу соборну (або католицьку) і апостольську Церкву”. Це означає, що церковна спільнота має не тільки вертикальний вимір, себто зв’язок людини з Богом, про що йдеться у запитанні. Вона має також інший вимір — вимір вселенськості. Це означає, що помісна Церква повинна мати не тільки віру в Бога, а й зв’язок із братами у вірі. Канонічність не полягає в угодності чи неугодності Богові, а в сопричасті зі вселенським християнством. Я не коментуватиму, хто, виходячи з православного розуміння, підпадає під поняття неканонічності і які для цього є критерії. Це питання стосується православних богословів та ієрархів.

Факт, що УПЦ КП не має визнання з боку інших православних помісних Церков. Проте факт і те, що ієрархи цієї Церкви активно шукають такого визнання. Є певна аргументація, як ця Церква розуміє необхідність сопричастя та вимір вселенськості їхньої православної спільноти. Цей елемент дуже важливий. Я по-справжньому бажаю нашим православним братам єдності їхньої спільноти, єдності з Богом і сопричастя зі вселенським православ’ям. Без єдності є багато перешкод для побудови єдиної помісної Церкви в Україні. І зокрема, щоб православно-католицький діалог і в Україні, і в міжнародному масштабі міг активно розвиватися. Наголошую, що єдність українського православ’я життєво необхідна всім українцям, незалежно від конфесійної належності.

— Готуючись до нашої розмови, я прочитав працю великого українського державника В’ячеслава Липинського, присвячену взаємодії Церкви та держави. У ній автор стверджує, що держава ніколи не зможе стати сильною, якщо у ній не буде сильної незалежної Церкви, яка є чинником, що вимагає від влади моральності. Чи, за Вашими спостереженнями, представники нинішньої політичної еліти знають ці, сказані 90 років тому, слова великого українського державника. Чи нині першоієрархи Церков нагадують і владі, і суспільству, що тільки за моральної влади держава буде сильною, а відтак суспільство морально здоровим, без хижої заздрості та руйнівного самопоїдання? Хоч знаю, що нині це непросто. Навесні 2007 року глави християнських Церков намагалися спинити політичне безумство, що тоді охопило уми головних дійових осіб української політики. На жаль, частина політиків у грубий спосіб “порадила” першоієрархам не втручатися у “не свої справи”…

— Людське тіло без душі мертве. Так само суспільство без духовного життя помирає. Оскільки український народ християнський, то без християнського життя суспільство завмиратиме. Впродовж нещодавньої політичної історії ми бачили чимало прикладів духовного помирання. Наслідків того стану досі не можемо подолати.

Є багато суспільних діячів, які по-іншому, ніж люди, виховані на системі цінностей Липинського, бачать роль і місце Церкви. Є такі, хто взагалі не бачить Церкви і хоче, щоб Церква була відсутня в суспільному дискурсі. На жаль, мусимо бути готові, що такі тенденції наростатимуть, що є ознакою секуляризації суспільства. Такі процеси мають місце не лише в Україні як посттоталітарній державі, а й у багатьох країнах світу, які ми звикли називати демократичними. Від тих процесів не можна відгородитися ні законами, ні кордонами, ані політичними чи економічними союзами. Ми стоїмо на позиції активної присутності Церкви у громадянському суспільстві. І не тому, що хтось із ієрархів того хоче. Церква покликана бути матір’ю та учителькою. Коли Церква висловлює свою позицію з приводу тих чи тих політичних процесів, то це аж ніяк не є її втручанням у політику. Це аж ніяк не намагання перебрати під свій контроль ту чи ту політичну партію або якийсь орган політичної влади. Перед Церквою стоїть завдання проголошувати вічні істини, на яких потрібно будувати наш спільний український дім. Ось пригадаймо фундаментальне послання Митрополита Андрея Шептицького “Як будувати Рідну Хату”. На моє глибоке переконання, це послання надзвичайно актуальне для нинішнього нашого церковного життя і суспільно-політичного будівництва.

Сьогодні Церкви та інші релігійні організації (під організацією маю на увазі єврейську громаду України, мусульманську громаду України тощо) разом творять дуже цікаву громадську організацію — Всеукраїнську раду Церков і релігійних організацій. Вона, за спостереженнями певних експертів, є найбільшою та найвпливовішою громадською організацією. І коли ми разом із співбратами з інших Церков займаємо якусь суспільно-політичну позицію чи даємо оцінку тих чи тих явищ у нашому суспільстві, то виступаємо потужним суспільно-моральним авторитетом. І цього українське суспільство від нас очікує. Чи всі до цього голосу дослухаються? Маю підстави стверджувати, що суспільство прислуховується. Чи до цього голосу прислуховуються владні й політичні структури? На жаль, не дуже і не завжди. Хоча думку ВРЦіРО беруть до уваги. Ми свідомі того, яку роль у житті нації повинні виконувати церковні діячі.

Я мав зустріч із міністром культури Леонідом Новохатьком. Нині в Україні Міністерство культури — та частина уряду, яка відповідає за релігійні спільноти. Я представив міністрові підсумок напрацювань релігійних спільнот за минулі 10 років. Документ називається “Напрямні державно-конфесійних релігійних стосунків в Україні”. Ми говорили, що релігійна складова — дуже важливий елемент суспільства та її моральний фундамент. Актуальність і необхідність збереження Церкви в тому суспільному дискурсі набиратиме окремої гостроти й ваги після підписання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС. Ми розуміємо, що процес секуляризації невпинно захлинатиме Україну. А відтак концепція розвитку церковно-державних стосунків украй необхідна, щоб моральний авторитет церковного середовища для українського суспільства був збережений. З одного боку, держава має бути світською, забезпечуючи однакові умови для життя і розвитку всіх конфесій. А з іншого, — конституційний обов’язок держави — забезпечення всіх прав для повної релігійної свободи. Недопустима маргіналізація релігійного чинника, яка була присутня у часи Радянського Союзу (а нині вона, як “феномен” секуляризації, новою хвилею котиться світом), оскільки за ним йде загроза зменшення, або ущемлення ідентичності українського народу як народу християнського, народу глибокорелігійного.

— Ви наголосили, що нині Рада Церков і релігійних організацій має у суспільстві високий авторитет. І у той час невелика частина вірян бере участь у недільних літургіях. У Львові назвали цифру, що менша третини від усіх мешканців. Чим далі на схід, тим ця цифра зменшується. Найчастіше називали цифру 5 %. А ось 27 жовтня 2013 р.  владика Борис (Ґудзяк) назвав цифру 2 %. Як співвіднести ці цифри з авторитетом Церкви, з авторитетом ради Церков, про що Ви щойно сказали? Ви й у проповідях, і в інтерв’ю постійно наголошуєте, що нині Україна потребує нової євангелізації, про що свого часу в Україні говорив також Папа Іван Павло ІІ. Як можна її здійснювати, коли невеликий відсоток суспільства йде до церкви?

— Я не знаю, чи ви добре зрозуміли владику Бориса. Соціологічні дані показують, що в Україні присутність у християнських храмах доволі висока. Говорять про 25 %. І коли ми називаємо цифри, розуміємо, що вони відносні. Хоча далекі від тих, які могли б нас заспокоїти. Коли йдеться про Українську Греко-Католицьку Церкву, то навіть поза Галичиною присутність на літургіях значно вища…

— …Вибачте, я неточно висловився. Названа владикою Борисом цифра стосувалася міста Києва з його тримільйонним населенням…

— …Коли я відвідую наші громади в містах і містечках Київської архієпархії, часто бачу стовідсоткову присутність на Богослужіннях. Хоч ці громади найчастіше невеликі. Питання про нову євангелізацію не може нас не турбувати. Нині ми стоїмо перед питанням пошуку засобів, як відкрити людину до живої присутності Ісуса Христа між нами. Зокрема у контексті Божественної Літургії. Це делікатне питання. Культурні зміни, які нині відбуваються з сучасною людиною, впливають не тільки на її світосприйняття, а й на модель стосунків з іншими людьми. Колись, щоб зустрітися, люди збиралися разом. Нині для зустрічі достатньо ввімкнути комп’ютер. Соціальні мережі замінюють суспільне життя як таке. Це феномен нашого часу.

Ми розуміємо: для того, аби зробити доступною участь людей у богослужіннях, потрібно виходити їм назустріч. Ми не можемо заспокоювати себе очікуванням, що до нас прийдуть. Ми мусимо йти назустріч сучасній людині. У різний спосіб. Починаючи від того, що з допомогою ЗМІ промовлятимемо до людей. Наша Церква нині виразно заявляє, що ЗМІ є необхідним інструментом для проголошення Христового Євангелія. Це і радіо, і телебачення, і газетне інтерв’ю. І те, що за вашим посередництвом розмовляю з читацькою спільнотою “Слова Просвіти”, — також елемент потрібної Україні нової євангелізації.
У плані організації доступу людей до Церкви важливим питанням є будівництво храмів. Нині у Києві зареєстрована 21 громада УГКЦ. Проте є лише 4 місця для Богослужінь — Патріарший собор, храм Василія Великого в районі Львівської площі та дві каплички — на Аскольдовій могилі та капличка (колишня дзвіниця зруйнованого храму) Миколи Доброго на Подолі. Дуже багато людей не мають фізичної змоги брати участь у Богослужіннях, їм непросто подолати відстань. Тому мусимо якось до них наблизитися. Коли йдеться про Київ, то тут багато питань. Ми з повною відповідальністю намагаємося зрозуміти, що потребує сучасна людина, як зможемо до неї дійти, як найефективніше звершувати наше служіння, нашу проповідь у нових обставинах, у яких нині живемо.

— З історії знаємо, що утворена 145 років тому “Просвіта” та Церква були тісно пов’язані. Часто священики ставали засновниками та діячами “Просвіти”, засновували й школи. На думку спадає отець Іван Ваньо — засновник знаменитої української гімназії у Рогатині. Чи достатньо ефективна нині співпраця Церкви й “Просвіти”? І якою Ви бачите таку співпрацю у найближчі роки?

— Якщо говорити про другу половину ХІХ століття, першу половину ХХ століття, то “Просвіти” були тим кроком за мурами церковної споруди, про які я сказав, торкаючись нових форм служіння Церкви. Ми добре знаємо реалії галицького села 20—30 років, де було два громадські центри — церкви та читальні “Просвіти”. Це був той крок до людей, який тоді, в умовах панування чужої держави намагалася зробити Церква. Зокрема підтримуючи, а подеколи створюючи і очолюючи осередки “Просвіти”.

Нині я з великим задоволенням спостерігаю, як “Просвіта” відроджується в умовах незалежної української держави. Я мав нагоду зустрічатися з просвітянами у нашій діаспорі, зокрема в Аргентині. Добре розумію, якою важливою є роль просвічення, яке є головною метою української ідентичності, відродження і збереження якої — основне завдання сучасної “Просвіти”.

Разом із тим хотів би нагадати, щоб “Просвіта” звершувала свою мету, реалізуючи ідею, яка простежується у ваших запитаннях, потрібно нагадати одне з благословень, які проголошує архієрей під час архієрейського Богослужіння: “Христе, світло істини, що просвічує і освячує кожну людину, яка приходить на світ”. Отже, Христос є світлом, він просвічує. Якщо “Просвіта” хоче по-справжньому просвічувати народ, то вона має бути партнером Церкви. Я зустрічався з просвітянами на Івано-Франківщині. Пригадую таку зустріч із резиденції митрополита Володимира. Така співпраця необхідна. Хоча її форми можуть бути різними в різних частинах України, різними в різних країнах проживання українців. Ми заохочуємо, щоб співпраця між “Просвітою” і нашими церковними організаціями відбувалася насамперед на локальному рівні, щоб просвітяни відчували себе інтегральною частиною місцевої Церкви, тої єпархії, у якій вони діють, тої парафії, до якої вони належать. І така мережа може стати фундаментом для розбудови ширшої співпраці.

— Уже минуло понад півроку, як кардинала Хорхе Маріо Берґольйо обрали Папою Римським. За цей короткий час він викликав велику симпатію у світі (не лише серед вірян римо-католицького обряду). Ви знали кардинала ще до його обрання Папою. Чи є в діях нинішнього Папи щось таке, що стало для Вас несподіванкою?

— Коли тільки відбулося проголошення новообраного Святішого Отця, пригадую прес-конференцію для українських медіа, які були присутні в Римі. Я тоді сказав: нас чекає багато несподіванок. І перші місяці понтифікату нинішнього Святішого Отця підтверджують мою інтуїцію. Було багато несподіванок. Не тільки щодо стилю нового Папи. Це стиль дуже безпосередній, стиль душпастиря, близького до людей. Він може здивувати тим, що, їдучи Римом, зупиняється, аби зайти у кав’ярню на горнятко кави. Він купив sim-карти для постраждалих у трагедії біля Лампедузи.

Нинішній Святіший Отець зателефонував до однієї жінки, яка мала намір зробити аборт, і відвів її від того гріховного задуму. Він сказав їй: “Я буду хрестити твою дитину”. Вразило те, з якою рішучістю він узявся за реформування церковних структур, зокрема Ватиканської Курії. Два тижні тому я як член Звичайної ради Папського Синоду брав участь у черговому засіданні цієї Ради. Папа прийшов до нас, майже цілий день був із нами та проголосив скликання 2014 року надзвичайного Папського синоду на тему християнської сім’ї. Це для всіх була несподіванка, бо це незвичайна сесія Синоду, яка задає новий тон Церкви. А зокрема від мене особисто це рішення вимагає дуже інтенсивної праці.

— Чи, на Вашу думку, нинішні правителі почують голос Папи Франциска, що споживацька модель світу веде до самознищення цивілізації? Нині йому належать такі знакові заяви: “Стоп культурі марнотратства та відходів, так — культурі солідарності!”, або докір і правителям світу, і народам, що одним із найбільших гріхів сучасності є гріх байдужості…

— Сподіваюся, правителі почують Святішого Отця. Той, хто серйозно думає над майбутнім, повинен будувати культуру життя. А якраз із уст наслідників апостола Петра лунають слова життя. Той, хто хоче мати майбутнє, повинен прислухається до слів Святішого Отця.

— Наскільки я зрозумів, надіслане Вами запрошення Святішому Отцеві Папі Франциску відвідати Україну було прийняте. Тепер, як показує досвід візиту в Україну Папи Івана Павла ІІ, залишається “дрібничка”: ухвалити рішення на рівні державної влади і запустити його дипломатичними каналами. Чи щось у тому напрямі вже зроблено? Коли, на Вашу думку, Україна знову переживе неповторні дні зустрічі з Папою на своїй землі?

— Поки що інформації про це у нас немає…

— Дякую Вам за дуже ґрунтовні відповіді.

— Дякую і вам. Хай Господь благословить усіх ваших читачів, які читатимуть нашу розмову. І хай вона стане ще одним засобом такої потрібної усім нам євангелізації.

Розмовляв Мирослав Левицький,
журналіст, член НСПУ
slovoprosvity.org

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 4 і 6?

Наш співрозмовник

СЕСТРА

Боже благословення сильніше за людське прокляття, — с. Ліджі Пайяппіллі

Сестра Ліджі Пайяппіллі розповідає про своє служіння через заступницьку молитву, ділиться своїм досвідом, який отримала, зустрічаючись із різними людьми, і радить всім постійно перебувати в освячуючій благодаті, приймати Таїнства і якщо турбує здоров’я, то починати ...

допомога

Посттравматичний стресовий розлад у військових. Як із ним боротись?

Військові, які повертаються з фронту, здебільшого морально і розумово ще залишаються там. Буває, що спочатку спілкування з солдатом та його поведінка не викликає тривог, та все ж психологічні проблеми у бійця можуть з’явитись через півроку або рік. Тому ...

отець

Радість починається з чистого сумління, – о. Олег Федоренко

Що ж таке правдива радість? Радість і гумор – чи це одне й те саме? Про це поговоримо з о. Олегом Федоренком, якого знаємо як доброго реколектанта і радісного проповідника. Адже як казав св. Іван Боско: “Сумний святий – сумнівний святий”....

інтервю

«Нові» гріхи, в яких важливо покаятися під час сповіді

Світ змінюється. А з ним – змінюємося й ми. Те, що вчора вважали неможливим, нині — приймаємо як належне. Те, чого боялися, використовуємо у власних інтересах. Ту межу, яку ще вчора боялися переступити, нині залишили далеко ...

десятина

Десятина: множення через ділення

Про те, чи тремтить рука, коли даєш десятину, — розмова з Кшиштофом Демчуком, керівником Спільноти Метаноя. ...

політик

Євген Нищук: «У храмі знаходжу відчуття гармонії і відповіді на запитання»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з відомими греко-католиками. Євген Нищук – міністр культури України, «голос Майдану’2004», незмінний ведучий Революції гідності, талановитий актор – відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ...

єпископ

Владика Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою»

Напередодні своєї хіротонії владика Григорій (Комар), Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії дав інтерв’ю єпархіальному часопису «Жива вода»...

отець

«Життя – це найбільший дар», - о. д-р Ігор Бойко

Уже протягом п’яти років в Українському католицькому університеті, на базі філософсько-богословського факультету, діє Школа біоетики УКУ, яка запрошує на навчання на Сертифікатній програмі з біоетики «На службі охорони життя». Учасниками проекту є лікарі, медичні сестри та працівники паліативних відділень, юристи та біологи, душпастирі лікувальних установ та всі зацікавлені особи...

Архів новин