Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Я хочу подякувати Святій Філомені за ласку зцілення від дерматиту, а також хочу закликати всіх, у  кого є якісь проблеми, молитися до цієї Великої Святої.

п. Уляна (м. Львів)

Назад
Автор: Жива Вервиця

«Треба бути добрим і робити добро, навіть, якщо завтра ти будеш за це дуже гірко шкодувати»

Дата публікації: 19-04-2010
вл. Тарас Сеньків

Інтерв’ю Владики Тараса Сеньківа, Апостольського Адміністратора Стрийської єпархії УГКЦ

Владико, не є таємницею, що у формуванні майбутнього лідера дуже важливі юнацькі роки. Ви вирішили вступати до Київського СІЛУ №10, спеціальність – корабельний електромонтажник. Що зумовило такий вибір?

Можливо, бажання вирватися зі села. У будь-якому разі вибір цей був непоганий, я отримав досить престижну професію, почав працювати на заводі, мав гарну зарплату. Не пригадую вже точних мотивів, але, мабуть, просто хотів змінити школу.

Хотілося свободи?

Не так свободи, як чогось нового, хотілося знайти вужчий профіль діяльності. З іншого боку, мій тип мислення технічний, а не гуманітарний. Фізика була цікавим предметом, там завжди щось в русі, там – простір для експериментів, творчості. Зовсім не шкодую, що мав можливість вчитися в Києві, пізнати місто. Там для мене почалася школа самостійності.

Не відчували ностальгії за домом?

Ностальгія, звичайно, була, особливо в кінці травня, коли я згадував, як в селі над озером цвітуть верби, як вони пахнуть. У Києві ж пахло асфальтом... Я буваю прив’язаний до певних місць, тому покидати їх досить важко.

У цей час Ви почали вчитися в підпільній семінарії владики Василика. Як відчули покликання? А як вдалося поєднувати семінарію з іншим навчанням, а згодом і працею?

Мої батьки – греко-католики, діда розстріляли червонобудьонники. Маму, її сестер і бабцю вивезли в Сибір. Коли звідти повернулися, бабця ніколи до православної церкви не ходила, кажучи: «То не наше, то московське». Мама, відколи себе пам’ятаю, водила мене до Чорткова до церкви зі словами: «Я хочу, щоб для моєї дитини церква не була чужою». Щоби потрапити вдосвіта на різдвяну відправу, треба було йти до Чорткова іноді й 10 кілометрів пішки. А взимку доводилося йти і вночі. Я був ще малий, тому деколи вдавалося зупинити попутне авто. Ми завжди були на богослужіннях. Потім, в 1970 році, познайомився з підпільними греко-католиками, згодом – із нововисвяченим єромонахом-студитом Самуїлом (з села Буряківки). До цього єромонах був братом в Зарваниці, а коли там ліквідували монастир, він повернувся до своїх рідних. Це була фантастична людина, справжній подвижник. Отець працював у монастирі столяром і мельником. Коли повернувся, то працював у колгоспі столяром. Згодом ми познайомилися також із отцем Павлом Василиком, тому я пам’ятаю його ще як священика. Це був один із моментів, які радикально вплинули на моє життя.

Владика Василик був суворим вихователем?

Я його ніколи не боявся, але був послушним. Перейняв від нього звичку ніколи не вимагати від інших того, чого не роблю сам. Існувала чітка градація вимог. Коли я після армії працював пожежником, Владика казав мені: «Я чекаю тебе такого дня о такій годині». Він не питав, чи я цього дня працюю, чи ні, треба було приїхати без запізнень. Якщо в мене, як у священика, є щось добре, то я це маю від о. Василика.

Яким чином відбувалися лекції, як ви отримували знання?

До нас приїжджали священики, які давали лекції, було й дуже багато самостійної праці. Старші брати та отці давали нам книжки і конспекти, ми їх опрацьовували. Зрозуміло, що міру і якість тих викладів не можна порівнювати зі сучасною богословською академіч­ною наукою, але, з іншого боку, сучасне богослов’я не має тих суворих реалій і тих важких умов, які мали ми. Проте Господь Святим Духом просвічував. Хоч ми не були підготовані так добре, як сьогоднішні студенти, однак ми вирішували ті самі проблеми, і то досить добре.

Коли ви зрозуміли, що хочете залишатися в целібаті?

Мені здається, що альтернативи навіть і не було... Владика Василик почав святити одружених лише в 1989-1991 рр.

У вас не було вибору?

Не те, що вибору, але навіть думки одружуватися не було. Коли в 1977 році почалася мова про свячення, про одруження навіть не йшлося.

28 травня 1982 року здійснилося те, до чого ви наполегливо йшли...

Ці свячення відбулися швидше, ніж планувалося. Причиною була реальна небезпека того, що Владику Павла можуть ув’язнити втретє. Владика казав: «Хтозна, якою буде ваша доля... Але я впевнений, що з вас будуть добрі священики. Тоді висвятили теперішнього Владику Володимира Війтишина, о. Івана Сеньківа і мене... Мене і о. Івана святили 28 травня в Білобожниці, в моїй хаті. Вдома була капличка, там переховували Святі Тайни. Від часу, коли ми пішли до владики Павла, існувала умова, що маємо щодня причащатися. Так і було.

У всіх Ваших біографіях подане одне речення, що з 1982 до 1990 року ви працювали як підпільний священик. Водночас цей період був одним із найбільш насичених, дієвих, цікавих. Розкажіть про часи підпілля.

Це час, який мені дуже дорогий, і за яким у мене ностальгія...

Хочеться в підпілля?

Ні, в підпілля не хочеться, але нинішня ситуація радикально інша. Одним із головних тодішніх чинників був ясно визначений опонент, реальність, якій треба було протистояти кожної миті і кожним подихом. Це кристалізувало свідомість власної віри, силою якої моделювалися усі виміри життя. Людина мусить бути внутрішньо правдивою, щоб бути самою собою. Вперше мене покликали в КДБ за три тижні після свячень. Тоді питали, чи я хочу бути священиком, я відповів: «так». Мені пропонували йти до Московської семінарії, до Ризької... Сказав, що почекаю, бо хочу бути греко-католицьким єреєм. Через тиждень викликали знову і сказали: «Вітаємо!», я подякував. «А чому не питаєте, з чим ми Вас вітаємо»? Я відповів, що коли КДБ вітає, то знає, з чим. «Ви – греко-католицький священик?» Я сказав: «Так!», і це визначило всю мою долю і стосунки з радянською владою. Викликали щомісячно на «розмови» два кагебісти, мої «ангели-хоронителі». Один – майор, поводився вульгарно, лихословив... Другий – капітан, рудий донський козак, був досить людяний. Коли він приїжджав перед Великоднем, то запрошував до свого «Москвича», щоби я по дорозі, на задньому сидінні, святив йому паску. Серед представників влади були різні люди. Можливо, я мав більше щастя або менше страху за себе, але поведінка Василикових вихованців викликала у них повагу. Тому в ці роки я давав шлюби, хрестив дітей секретарів райкомів партії, працівників обкомів, інтелігенції, університетських працівників, дирек­торів шкіл... Дуже важливою була свідомість того, що ти протистоїш безбожній системі, відчуваєш себе слабким (інколи приходила думка: «А що далі? На службу ходять лише старші жінки... Яка перспектива..?). Здавалося, що перед тобою немає світла, лише туман, у який ти вступав із живою вірою. Але якщо Господь кличе, то знає, що робить. Праці було дуже багато, але важливий момент самоутвердження також існував. До того ж ми були молоді, по 22-23 роки. Жили молодечим запалом, який називають ревністю. Старші бабці бачили, що є молодий священик, і це був для них перст Божий. То було свідоцтво, що Церква живе. Ентузіазм, із яким мене приймали люди, породжував силу працювати ще більше. В ті часи я, можливо, найглибше усвідомив, що таке бути священиком. Любити Бога – це стиль священичого життя, коли служиш Богові й Церкві через служіння конкретній людині, коли твоя віра кріпне, якщо відважно ступаєш на зустріч кожному випробуванню. Що Бог є – вірить багато, але в те, що «коли Бог з нами – хто проти нас?», вірять ті, хто це пережив і Богові безумовно довіряє. Я ніколи не старався обслуговувати людей дуже прихованим способом. Коли я приїжджав у Бучач, то служив співану Літургію, на якій було 150-200 людей. Ми ніколи не служили Літургію без повних священичих риз, які я возив з собою постійно.

Так, як Владика Василик?

Так, як Владика Василик. Він ішов дорогою, а міліція їхала його арештовувати, питали, чи не бачив старшого чоловіка з сумкою. Він відповідав, що не бачив, витягав сумку з ризами з кущів та ішов далі. Я служив Літургію в епітрахилі та в рясі лише тоді, коли працював кочегаром в Чортківському кінопрокаті після добової зміни, надиханий газу і диму.

Перед тим обслуговував Зарваницю, там робили облави – не піймали ані разу. Обслуговував Бучач. Там за півроку мене мали піймати разів 20, але часто було, що мене кликали до хворого, я виходив за будинок, а вони з іншого боку заходили. Я не боявся, що мене зловлять. Як не дивно, мене вперше піймали як священика 14 січня 1988 року. Деколи священики боялися признатися, ким вони є, я їх не осуджую... Коли мене піймали в Грушеві, я мусів доводити, що я священик. Людина повинна була вміти шанувати себе, знати, ким є, старатися відповідно до свого стану поводитися у всіх ситуаціях. Навіть в комуністах і кагебістах ми не бачили ворога. Найцікавіше, що саме тоді поважали за те, ким ти є. Це в мені виховали час і Владика Василик, вони кожен по-своєму вписалися в мою долю і характер. Коли люди бачили молодого священика, знали, що Церква житиме. Тому я 1987 року без жодних роздумів підписав заяву про вихід з підпілля. Потім – поїздка до Москви...

УКУ представляв фотовиставку про підпілля. Там є фотографія, де Ви на Арбаті дебатуєте з опонентами. Що ви їм говорили?

Якщо щиро, то я не бачив цієї фотографії та не пригадую, про що я міг там дебатувати.

22 грудня 1988 року, у Заліщиках, був похорон владики Якова Тимчука, ЧСВВ. Після нього я перебрав Чортків, почавши служити там на Йордан, було 10 людей, а на мої іменини, 9 березня, люди вже «сиділи в мене на плечах». Було близько 150 осіб. 30 квітня 1989 року, на Великодні свята, ми почали служити на цвинтарі. Відтоді я перестав працювати (досі не знаю, де є моя трудова книжка), почавши служити регулярно. Цілий травень міліція придивлялася до нас. Потім приїхав Владика Павло, а далі нам почали перешкоджати, блокували місце відправи... Але я все одно проривався. Під моєю хатою пантрувала міліція. В суботу я в хаті не ночував. А коли починав богослуження, вони вже нічого не могли зробити. В Чорткові була старенька церква Успіння, з 1707 року, архітектурна пам’ятка, яка повністю заросла чагарником. Ми тихенько почистили все. Влада знала, що ми маємо намір там служити, але думала, що ми розпочнемо в першу неділю жовтня, а ми пішли в першу п’ятницю. Потім тиждень мене возили по всіх інстанціях: КГБ, прокуратура, міліція... Ніхто не хотів вирішувати... Як не парадоксально, але питання з цією церквою вирішив секретар райкому партії. Ми говорили 5 годин, але ні слова про церкву. Говорили про політику партії, народ, економіку, міжнародну політику... О дванадцятій вдарив годинник. Я сказав, що пора обідати і спитав, що будемо робити? Він відповів: «Робіть так, щоб людей на вулиці не було видно...» Крім того, 12 листопада ми зробили панахиду в Чортківській тюрмі, де було 30000 людей. Влада боялася, що цією панахидою ми зірвемо жовтневий парад, тому в 1989 році парад у Чорткові відмінили. Це була маніфестація Церкви.

Після виходу з підпілля Ваша душпастирська діяльність була дуже активною...

Все почалося з парохії у Чорткові і Заліщиках. Заліщики пам’ятали мене з похорону владики Тимчука, на котрому єпископа-василіянина несли на раменах ми, «василиківці», в ризах. Брати Сімкайли, я, о. Іван Сеньків, о. Володимир Війтишин.

А Владика Василик був у ризах?

Так, у повних ризах і в митрі. А вся влада втекла зі Заліщиків. Там був «славний» КПП, що охороняв міст на Чернівеччину, навіть там нікого не було. Церква тоді була зачинена, після цього її відкрили. Влада не знала, що мала робити, ховали єпископа...

В Чорткові мене штрафували щотижня. Одного разу було 4 штрафи по 50 рублів. Коли я приїхав із Москви, вони питали мене, що мені казав уповноважений у справах релігій. Я пожартував, що вони мають віддати мені всі штрафи, які я заплатив. Вони зменшили всі мої штрафи вдвічі... Тоді з ними можна було жартувати.

Між моїми парохіями відстань складала приблизно 180 км. Щодня я служив три, а в неділі і свята – чотири Літургії. Але я вийшов з цієї ситуації: коли почав служити в Чорткові у 1989 році, то оголосив набір до семінарії, бо знав, що вона обов’язково буде, хоча у Франківську про семінарію ще не йшлося. Тоді я відібрав чотирьох хлопців, які добре співали. Я мав зі собою в машині хор. Ми так гарно співали похорон, що люди замовляли нас наперед, ще коли не йшлося навіть про смерть. Ми були першими, хто зайшов у чернівецький храм Успіння. Але з приходом свободи я міг здійснити своє заповітне бажання вчитися. Була можливість поїхати за кордон. Я хотів поїхати.

Чи не було важко Вам, деканові, мітрату, сідати за студентську лаву?

З одного боку, було легко, бо я був позначений ореолом «підпілля, слави, мучеництва, подвигів», а з іншого, чеська церква – дуже непроста дійсність... їх фактично було дві – легальна і підпільна. Між ними існувало певне протистояння. Ректор семінарії, хоч був «легальним», симпатизував людям із підпілля, а віце-ректор був деканом за комуністів. В ректора я мав пошанування, а віце-ректор був дуже критичним до мене, хоч я не дуже цим переймався...

Перше, що ми зробили – це свою каплицю, де служили всі наші богослужіння. Ми берегли нашу східну духовність і літургічне життя. Потрапивши у латинське середовище, я вперше відчув відмінність між східним і західним християнством. Я зрозумів, що інакше думаю, інакше бачу. В Моравії є певна ностальгія за втраченою кирило-методіївською традицією. Вони побожні, римо-католики, але розуміють, що Кирило і Методій не були римо-католиками. Тому там була зацікавленість нашим обрядом, нас часто запрошували на парохії, тим більше, що була група хлопців, які справді гарно співали.

Навчання було успішним. Це було несподіванкою для багатьох, що я в 32 роки пішов вчитися, залишивши такі добрі парохії. Я вчився з 18-річними хлопцями. Програма в університеті навчання була розрахована на випускників чеських шкіл, котрі в школі вивчали філософію, латинь і греку. Я цього не вивчав, треба було це надолужувати, в чужій і досить нелегкій чеські мові.

Жартуючи, кажу, що як доказ свого «мучеництва», досі зберігаю свої конспекти з філософії. Пам’ятаю професора о. Айтріхтера, єзуїта. Коли я не почув букву, то не зрозумів слова, а не зрозумів слова – пропало речення. З лекції виходив із гарячкою 38. Я буду це пам’ятати до смерті... Понеділок, перші дві пари... Але справді він дав нам знання. Коли перед іспитом збиралися чехи, їм все було начебто зрозуміло. Приходили ми, казали, що те і те не розуміємо. В результаті обговорення виявлялося, що чехи абсолютно нічого не розуміли. Ми рятувалися, як могли. Писали конспекти, шпаргалки.

Ви ними користувалися?

Я скажу так, що коли напишеш шпаргалку сам, то тобі користуватися нею буде вже не потрібно. Тому я вам раджу – пишіть шпаргалки.

Ви здобули ступінь ліценціата, повернулися до Івано-Франківська, стали духівником Бого­словської академії. За два роки після цього ви приймаєте несподіване рішення – вирішуєте іти в монастир. Чому саме «Мінімі»?

Я завжди жартома кажу, що люди стріляють, а Бог кулі носить. Я «захищався» на катедрі пасторального богослов’я з теми «Про священичу формацію», і хотів працювати у цьому напрямку. Тому пропозиція владики Білика працювати в його єпархії видалася мені дуже доречною. Ті терени і духовенство я дуже добре знав. Я міг жити вдома. Коли я став вікарієм, мав певну програму, яку хотів реалізовувати, але там це було неможливо зробити. Там назрівав досить серйозний конфлікт, що і сталося.... Воювати з єпископом – це остання річ, яка мені ніколи навіть не приходила в голову.

Чому «Мінімі»... Я вирішив, що коли хочу працювати в сфері формації, мені потрібна команда, група однодумців. її можна було організувати двома шляхами: або заплатити, або це буде духовна спільнота – монастир. Я був знайомий з духовністю «Мінімі». Вона є досить строгою, керується «Регулами», які встановив сам св. Франциск Суттю її є покаяння і великопосний стиль життя. Цікавим є те. що монахи чину не їдять м’яса, а до 1975 року не їли молока і яєць.

Мені подобалося те, що Чин формує своє внутрішнє життя в монастирі, але водночаз веде місійну і харитативну діяльність. В січні 2002 вступив до монастиря у Римі, відбув там новіціят, а невдовзі повернувся в Україну і започаткував у Коломиї перший монаший осідок «Мінімі». Незадовго прийшли перші адепти... Зараз в Римі на навчанні вісім братів з дочасними обітами. Я вірю, що Чин через започатковану східну гілку має добре майбутнє в Україні.

Підходимо до ключової дати – 22 травня 2008 року (день проголошення Тараса Сеньківа єпископом-помічником Стрийської єпархії – прим. авт). Чи довго думали, перш ніж прийняти вибір Синоду?

Блаженніший казав мені, що є проблема церкви, треба єпископа-помічника до Стрийської єпархії. Що я міг сказати? Я Стрийської єпархії не знав, лише частково, бо одного разу робив тут реколекції для духовенства. Я сказав Блаженнішому що ніколи не кажу Богові «ні». Блаженніший сказав: «Я також». Ми порозумілися. Довго думати я не мав можливості...

Як згадуєте працю в уряді єпископа-помічника Стрийського?

Це було ще одне маленьке чистилище. Бог мене вчив витривалості і терпеливості. Я дякую Богові, що Його милістю і молитвами людей, котрі молилися за мене, я лишився сам собою. Водночаз я відкрив для себе дуже багато добрих людей, як між духовенством, так і між мирянами. Я взагалі дуже високо оціную духовенство Стрийської єпархії. Думаю, що це є добрий фундамент для подальшої праці, яку тепер починаю.

Ви єдиним візитом вирішили проблему Благовіщенської парохії у Стрию. Як Вам це вдалося?

Коли я йшов до Стрия, мені казали: «Ну ти і цвяха маєш там...» Я говорив, що якщо о. Каваців – цвях, то є проблема, але якщо він людина, то проблеми не буде. Передусім я ціную в людях людяність, порядність, а вже потім професіоналізм і все інше. Переконаний, що коли до людини звертатися по-людськи, то це принесе добрі плоди. Треба бути добрим і робити добро, навіть якщо завтра ти будеш за це дуже гірко шкодувати. Бо «гірко шкодувати» – то є людське, а «робити добро» – то є Боже.

Якими будуть Ваші перші кроки в управлінні єпархією?

Моя мета – встановити в єпархії атмосферу взаємної довіри і взаємної відповідальності. Тому, перш за все, я постараюся змінити філософію відносин між духо­венством, семінаристами, миря­нами. Я хочу, щоб стосунки у площині єпископ-пресвітер-вірні стали родинними стосунками. Єпископ і керівництво єпархії не є наглядачами, але координаторами ефективності дій духовенства і мирян. Всюди існують якісь проблеми як відгомін минулого. Я хочу представити керівництво єпархії із «людським» обличчям. Пріоритетом моєї праці є привнесення людяності у сто­сунки, а також у працю священиків. Людину потрібно виховувати, Церква має жити тим, що проповідує, щоб бути вірогідним і авторитетним свідком та вихователем. Я бачу, що підростає нова генерація свяще­ників – добрих і креативних, на них я покладаю велику надію.

Чи скоро єпархія отримає нового протосинкела?

Зараз я раджуся з каноністами, чи маю право його призначати. Якщо так, то кандидатура у мене вже є.

Щиро дякую Вам за бесіду і прошу архиєрейського благословення для всіх наших читачів.

Хай Бог благословить!

http://stryi.ugcc.org.ua/home/92-interview.html

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 6 і 9?

Наш співрозмовник

СЕСТРА

Боже благословення сильніше за людське прокляття, — с. Ліджі Пайяппіллі

Сестра Ліджі Пайяппіллі розповідає про своє служіння через заступницьку молитву, ділиться своїм досвідом, який отримала, зустрічаючись із різними людьми, і радить всім постійно перебувати в освячуючій благодаті, приймати Таїнства і якщо турбує здоров’я, то починати ...

допомога

Посттравматичний стресовий розлад у військових. Як із ним боротись?

Військові, які повертаються з фронту, здебільшого морально і розумово ще залишаються там. Буває, що спочатку спілкування з солдатом та його поведінка не викликає тривог, та все ж психологічні проблеми у бійця можуть з’явитись через півроку або рік. Тому ...

отець

Радість починається з чистого сумління, – о. Олег Федоренко

Що ж таке правдива радість? Радість і гумор – чи це одне й те саме? Про це поговоримо з о. Олегом Федоренком, якого знаємо як доброго реколектанта і радісного проповідника. Адже як казав св. Іван Боско: “Сумний святий – сумнівний святий”....

інтервю

«Нові» гріхи, в яких важливо покаятися під час сповіді

Світ змінюється. А з ним – змінюємося й ми. Те, що вчора вважали неможливим, нині — приймаємо як належне. Те, чого боялися, використовуємо у власних інтересах. Ту межу, яку ще вчора боялися переступити, нині залишили далеко ...

десятина

Десятина: множення через ділення

Про те, чи тремтить рука, коли даєш десятину, — розмова з Кшиштофом Демчуком, керівником Спільноти Метаноя. ...

політик

Євген Нищук: «У храмі знаходжу відчуття гармонії і відповіді на запитання»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з відомими греко-католиками. Євген Нищук – міністр культури України, «голос Майдану’2004», незмінний ведучий Революції гідності, талановитий актор – відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ...

єпископ

Владика Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою»

Напередодні своєї хіротонії владика Григорій (Комар), Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії дав інтерв’ю єпархіальному часопису «Жива вода»...

отець

«Життя – це найбільший дар», - о. д-р Ігор Бойко

Уже протягом п’яти років в Українському католицькому університеті, на базі філософсько-богословського факультету, діє Школа біоетики УКУ, яка запрошує на навчання на Сертифікатній програмі з біоетики «На службі охорони життя». Учасниками проекту є лікарі, медичні сестри та працівники паліативних відділень, юристи та біологи, душпастирі лікувальних установ та всі зацікавлені особи...

Архів новин