Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Хочу подякувати за ласку і опіку над моєю сімєю Матері Божій і святій Філомені. Одного разу моїй дочці піднялась температура до 39,3. я помастила миром святої Філомени і сталося чудо.Температури не стало.Також допомогло миро святої Філомени від сильної болі

Люба (м. Бережани)

Назад
Автор: http://zaxid.net

Українські Церкви у світі

Дата публікації: 26-07-2011

14 липня у кав’ярні-галереї «Штука» учасники Клубу шанувальників Галичини мали нагоду поговорити про українську еміграцію, історію та сучасний стан українських Церков у світі із Тарасом Гринчишиним, релігієзнавцем та фахівцем з питань церковної географії і статистики.

Розпочав свою розповідь Тарас Гринчишин із опису минулого емігрантського руху: “На сьогодні історія української діаспори налічує уже понад 250 років. Її перший масовий вияв – ще у 1745 р., коли українці зі Закарпаття перебрались на північ нинішньої Сербії… Це було урядове переселення українців з малоземельного краю на неосвоєні землі, які треба було колонізувати. Дещо пізніше, коли частина запорожців утекла з-під влади Російської імперії, виникла Задунайська Січ у гирлі Дунаю (нині Румунія). Натомість відповідно до політики царської влади селян зі Східної та Центральної України розселяли на неосвоєні землі імперії – від теперішнього північного і східного Казахстану через південь Сибіру до Далекого Сходу“.

А далі були чотири відомі емігрантські «хвилі» на Захід. Окреслюючи ці хвилі, згадаймо їх час, мету та місця призначення:

- перша, економічна – наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. – переселення з австрійських країв Галичини, Буковини та Закарпаття людей, які бажали покращити свій матеріальний стан, у країни «Нового Світу» – США, Канаду, Бразилію, Аргентину;

- друга, переважно політична – після Першої світової та громадянської воєн – переселення тих українців, яким не було місця в окупованій Україні, до Польщі, Чехії, Німеччини, Франції, Бельгії та далі на захід;

- третя, політична – після Другої світової війни – еміграція втікачів від Червоної Армії спершу до Австрії та Німеччини, де вони кілька років перебували у таборах для «переміщених осіб», і звідки ті, кому вдалось уникнути примусового повернення до СРСР, роз’їхались по всьому світові – здебільшого до Великобританії, США, Канади, Австралії (близько 10 тис. осіб), а дехто навіть до Нової Зеландії та Аргентини;

- четверта, економічна – з початку 1990-х рр. – міграція (частково – заробітчанство, частково – на постійне місце проживання) у Грецію, Італію, Іспанію, Португалію, Чехію, Польщу, трохи менше – у Німеччину, Великобританію, Ірландію, інші країни Європи (навіть Ісландію) та за океан.

Поза цими хвилями слід сказати про внутрішню міграцію українців по території усього колишнього СРСР – як примусову, так і добровільну, яка сукупно сформувала так звану східну українську діаспору. Нині найпотужніші її осередки є у заможних містах багатих на нафту й газ просторів Західного Сибіру.

Щодо українських Церков у світі, то, цілком очікувано, зважаючи на належність переважної більшості довоєнних емігрантів із Західної України до греко-католиків, що нині найбільш поширеною та найкраще організованою є Українська Греко-Католицька Церква. УГКЦ поширилась на віддалені континенти, де має власні структури у Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Польщі, Західній і Північній Європі, а також Австралії й Новій Зеландії.

Початок організації церковного життя першими переселенцями зумовлений їх бажанням створити на чужині побутові умови, подібні до тих, що були на батьківщині: звести собі житло, а відтак – школу та церкву. Спорудивши храм, громади шукали священиків, але оскільки тих на початках було дуже мало, то українців пробувала взяти під свою опіку Римо-Католицька Церква, проте наштовхнулася на опір, зумовлений стійкою асоціацією латинського обряду з ворожими для українців поляками. Цією ситуацією скористалась Російська Православна Церква, агенти і священики якої заопікувались значною частиною невдоволених. Усвідомлюючи таку втрату вірних, митрополит Андрей Шептицький скерував за океан перших єпископів – Сотера Ортинського до США (1907 р.) та Никиту Будку до Канади (1912 р.). Впродовж десяти років важкою працею було створено екзархати, у 1950-60-х рр. вони виросли в єпархії, потім створились митрополії. Нині у складі митрополії у США є чотири єпархії, в Канаді – п’ять.

Варто зауважити, що з плином часу місця, куди прямували українці, сильно змінилися: якщо спочатку це були населені пункти, де можна було знайти роботу у сфері сільського господарства (прерії Канади, ліси Бразилії та Аргентини) чи на шахті або сталеливарні (північний схід США), то згодом багато з них перебралися у великі індустріальні центри, сучасні ж переселенці до Канади прямують переважно у Торонто, Едмонтон та Ванкувер, натомість у США українці вже присутні у кожному великому місті.

Цікавим є те, що зараз у церковних колах Канади та США точаться дискусії, чи Церква повинна залишатись передусім центром українськости, чи доцільнішим є впровадження англійської та інших місцевих мов, оскільки значна частина діаспори, все-ще бажаючи тримати зв’язок із своїми коріннями та Церквою, українською вже не володіє.

У Бразилії та Аргентині існує по одній єпархії, проте ситуація в цих країнах цілком різна: якщо у першій на 300 тис. українського населення є близько 100 священиків, багато церков і монастирів, тоді як в Аргентині на таку ж кількість діаспорян душпастирів є лише близько 20. Аби покращити стан справ в Аргентині туди було скеровано молодого єпископа Святослава Шевчука, який за два роки залучив до праці там роботи 4 молодих священиків з України, своїх колишніх семінаристів. Ще одна єпархія УГКЦ є в Австралії, Новій Зеландії та Океанії, число українців складає тут близько 30 тис.

Щодо Європи, то у суміжних з Україною територіях Польщі, Словаччини, Румунії, Білорусі українці проживають на власних етнічних землях. Проте, якщо у Польщі УГКЦ має власну Перемисько-Варшавську митрополію, то в інших зі згаданих країн (а також в Угорщині, Чехії, нових балканських державах) ними опікуються місцеві Східні Католицькі Церкви, здебільшого доволі тісно пов’язані з УГКЦ своїм походженням та етнічним складом вірних.

Окрім згаданих країн, у світі є багато інших, де українців, зокрема й греко-католиків є чимало, але власних структур та єпископів УГКЦ там ще нема. Передусім, це Російська Федерація, де мешкає 3-5 млн. осіб українського походження. Українські греко-католики розпорошені здебільшого у просторах Сибіру, де спершу опинялись внаслідок сталінських репресій, а згодом і виїзду на заробітки. Священиків тут лише близько 15 осіб. Подібна ситуація у Казахстані: переселенці – політично репресовані та ті, хто виїхав на освоєння цілини, священиків мало, знайти нових, а тим більше забезпечити їм умови перебування дуже важко.

Організовані греко-католицькі громади є нині також в Естонії, Литві, Молдові, Ізраїлі, Сінгапурі, Парагваї, поодинокі вірні – на Закавказзі, у країнах Близького Сходу, Ірані, Японії, Венесуелі, ПАР, Мозамбіку, Анголі, Лівії тощо.

“Стосовно українського Православ’я, то, як відомо, існують три основні його гілки – УПЦ Московського Патріархату, УПЦ Київського Патріархату і Українська Автокефальна Православна Церква. Ще можна виділити Харківсько-Полтавську єпархію останньої, яка, не визнаючи митрополита Мефодія Кудрякова, пустилась в «автономне плавання» і тримається ближче до американських єпископів, – розповідає Тарас Гринчишин. – Так от, кожна з цих гілок має свого відповідника за кордоном“.

Хоча УПЦ Московського Патріархату (МП) позбавлена права засновувати власні громади за кордоном, однак сам МП поширився по усьому світові, де, окрім власних єпархій, має низку споріднених Церков – як правило, у країнах, що були залежними від колишнього СРСР у минулі десятиліття. Навіть у США та Канаді, де російські парафії діяли протягом більшої частини ХХ століття ізольовано від материнської Церкви, аж доки не сформували у 1970 р. дружню МП Православну Церкву Америки, зосталися окремі громади, які не побажали увійти до її складу, залишившись у прямій підпорядкованості патріарху Московському. Так от, до цих своїх Патріарших приходів у Канаді (а знаходяться вони саме на землях, які освоювали перші українські переселенці) МП зазвичай посилає єпископа-українця. Так само діє в Аргентині і Бразилії, де також існує єпархія МП. Існують російські єпархії і в країнах Європи — Великобританії, Німеччині, Австрії, Угорщині, Франції з Іспанією та Італією тощо. Щодо власне українського елементу в МП, то окрім безлічі клиру українського походження в самій Росії та згаданих єпископів-українців за її кордоном, зараз з’являються україномовні громади, спеціально зорієнтовані на охоплення заробітчан, зокрема, в Італії, де перша така постала у Мілані.

“Другою великою юрисдикцією є Константинопольський Патріархат, який колись був наймогутнішим. Це цікава Церква, яка, фактично не маючи нині власної території (її глава перебуває на території Туреччини, займаючи квартал у Стамбулі; фактично, турки тримають його в облозі, опір якій вдається чинити завдяки підтримці США та Європи), має натомість велику чисельність вірних, оскільки багато православних єпархій і митрополій по всьому світові підлягають під його юрисдикцію. Серед них і дев’ять українських єпархій у США, Канаді, Західній Європі, Латинській Америці й Австралії”.

Тарас Гринчишин не оминув увагою й історію появи українських православних у США. Серед політичних емігрантів, які покинули Україну у 1920-х рр., був єпископ УАПЦ Іван Теодорович, що першим очолив Церкву, яка поступово розросталась і за рахунок колишніх греко-католиків, що відійшли від МП, і наступних хвиль переселенців. Згодом її очолювали інші відомі єрархи – Іларіон Огієнко, відомий інтелектуал, Мстислав Скрипник, племінник Симона Петлюри. УАПЦ в Діаспорі пережила чимало поділів, діяла у Канаді, Південній Америці, Австралії, Західній Європі – всюди, де були православні українці. Проіснувала у статусі автокефальної до 1990-х рр., а згодом, після невдалої спроби об'єднання із УПЦ КП в уже незалежній Україні, пішла на зближення з Константинопольським Патріархатом. Нині існують доволі потужні УПЦ США, УПЦ в Канаді та три окремі єпархії на інших континентах.

Саме до цих Церков має стосунок Харківсько-Полтавська єпархія владики Ігоря Ісіченка, який визнає своїм зверхником не митрополита УАПЦ в Україні Мефодія Кудрякова, а главу УПЦ США і УАПЦ в Діаспорі митрополита Костянтина Багана, який підпорядковується Константинопольському Патріархату.

Стосовно УАПЦ в Україні, то під її опіку кілька років тому попросилися структури так званої УАПЦ Соборноправної – одного з відгалужень українських православних за кордоном, які не подались «під руку» Константинопольського патріарха. Серед неї можна виділити таку собі Митрополію Північної та Південної Америки, а також єпархії у Колумбії, Франції та на Сицилії, серед клиру яких навряд чи зустрінеш українські прізвища. Парадоксально, але нещодавно уже сама УАПЦ в Україні, вочевидь шукаючи свого місця у світовому Православ’ї, задекларувала прагнення наблизитись до Константинопольського Патріархату.

Відмінна позиція в УПЦ Київського Патріархату, що теж має громади за кордоном, утворені здебільшого вірними із четвертої еміграційної хвилі, які не побажали належати до місцевих Церков, підпорядкованих Константинополю і «відірвали» від них кілька парафій. Таке траплялось у США (нині тут діє цілий вікаріат УПЦ КП) та Австралії (парафія в Аделаїді). Окрім того, декларується існування кількох єпархій у Росії, проте більш-менш відомо хіба-що про громаду у місті Ногінськ біля Москви. На загал, у Росії розвиток структур УПЦ КП не вітається, відомі факти утисків та загадкових смертей церковних активістів.

Щодо протестантів, то, як правило, емігранти з України вливаються у місцеві Церкви, однак відомо, що, наприклад львівські Церкви-громади християн віри євангельської (п’ятидесятників) мають власні «дочірні» Церкви у США.

http://zaxid.net/blogs/showBlog.do?ukrayinski_tserkvi_u_sviti&objectId=1231924

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 5 і 7?

Наш співрозмовник

СЕСТРА

Боже благословення сильніше за людське прокляття, — с. Ліджі Пайяппіллі

Сестра Ліджі Пайяппіллі розповідає про своє служіння через заступницьку молитву, ділиться своїм досвідом, який отримала, зустрічаючись із різними людьми, і радить всім постійно перебувати в освячуючій благодаті, приймати Таїнства і якщо турбує здоров’я, то починати ...

допомога

Посттравматичний стресовий розлад у військових. Як із ним боротись?

Військові, які повертаються з фронту, здебільшого морально і розумово ще залишаються там. Буває, що спочатку спілкування з солдатом та його поведінка не викликає тривог, та все ж психологічні проблеми у бійця можуть з’явитись через півроку або рік. Тому ...

отець

Радість починається з чистого сумління, – о. Олег Федоренко

Що ж таке правдива радість? Радість і гумор – чи це одне й те саме? Про це поговоримо з о. Олегом Федоренком, якого знаємо як доброго реколектанта і радісного проповідника. Адже як казав св. Іван Боско: “Сумний святий – сумнівний святий”....

інтервю

«Нові» гріхи, в яких важливо покаятися під час сповіді

Світ змінюється. А з ним – змінюємося й ми. Те, що вчора вважали неможливим, нині — приймаємо як належне. Те, чого боялися, використовуємо у власних інтересах. Ту межу, яку ще вчора боялися переступити, нині залишили далеко ...

десятина

Десятина: множення через ділення

Про те, чи тремтить рука, коли даєш десятину, — розмова з Кшиштофом Демчуком, керівником Спільноти Метаноя. ...

політик

Євген Нищук: «У храмі знаходжу відчуття гармонії і відповіді на запитання»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з відомими греко-католиками. Євген Нищук – міністр культури України, «голос Майдану’2004», незмінний ведучий Революції гідності, талановитий актор – відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ...

єпископ

Владика Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою»

Напередодні своєї хіротонії владика Григорій (Комар), Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії дав інтерв’ю єпархіальному часопису «Жива вода»...

отець

«Життя – це найбільший дар», - о. д-р Ігор Бойко

Уже протягом п’яти років в Українському католицькому університеті, на базі філософсько-богословського факультету, діє Школа біоетики УКУ, яка запрошує на навчання на Сертифікатній програмі з біоетики «На службі охорони життя». Учасниками проекту є лікарі, медичні сестри та працівники паліативних відділень, юристи та біологи, душпастирі лікувальних установ та всі зацікавлені особи...

Архів новин