Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Слава Ісусу Христу! Довгий час мала проблеми з ногами. Зробили операцію на вени. Пройшло паро років після операції і побачила в одному місці почервоніла нога, почула болі. Здавалось таке подібне до відкриття рани на нозі. До лікарів не зверталася. Молилася до багатьох святих. Я маю миро св. Філомени. Помастила ногу миром св. Філомени і почала відмовляти дев’ятницю. Скоро почула полегшення і в цьому місці гарно зажило. Складаю щиру подяку св.  Філомені, Матінці Божій, Ісусові Христові і всім святим.

Горак Надія (Львіська обл., м. Мостиська)

Назад
по Жива Вервиця (adm)
Автор: credo-ua.org

Велике серце, відкрите Богові: інтерв’ю з Папою Франциском (ч. 2)

Дата публікації: 23-09-2013

Який досвід керівництва Церквою допоміг сформувати отця Берґольйо, що був провінціалом Товариства Ісуса? Стиль управління Товариства передбачає, що рішення ухвалює керівник, хоча й не без інтенсивних консультацій з радниками. Тож я питаю: «Чи вважаєте Ви, що Ваш досвід керівництва у минулому згодиться при керуванні Вселенською Церквою? Після короткого роздуму лунає відповідь:

«Коли я був керівником у Товаристві, чесно кажучи, я не завжди так поводився, маю на увазі, не завжди проводив необхідні консультації. І це не було добре. Мій стиль керівництва на початку містив багато помилок. Для Товариства то були важкі часи: зникло ціле покоління єзуїтів. В результаті я виявився провінціалом, коли був дуже молодий. Мені було лише 36 років. Це було божевілля. Мені доводилось розбиратися із складними ситуаціями, і рішення я приймав швидко і самостійно. Так, але мушу додати ще дещо: якщо я довіряю щось людині, я довіряю їй повністю. Він або вона мусять зробити величезну помилку, щоб примусити мене докоряти. Але, незважаючи на це, врешті-решт люди втомлюються від авторитаризму.

Ця авторитарна манера ухвалювати рішення призвела до того, що я мав серйозні проблеми, і мене звинуватили в ультраконсерватизмі. Коли я був у Кордові, то переживав сильну внутрішню кризу. Будьте певні, я ніколи не був Блаженною Імельдою (солоденько-добрим), але й до правого крила не належав. Мій авторитарний спосіб ухвалення рішень створював проблеми.

Це все я кажу з позиції життєвого досвіду, бо хочу прояснити небезпеки. З часом я багато дізнався. Господь дозволив мені зростати у розумінні керівництва, крізь всі мої помилки та гріхи. Отже, вже будучи архієпископом Буенос-Айреса, я що два тижнія зустрічався з шістьма єпископами-помічниками, і кілька разів на рік — із радою священиків. Вони ставили питання, і ми проводили дискусії. Це дуже допомогло мені у прийнятті найкращих рішень. Але зараз я чую, як мені кажуть: «Не радься ні з ким, вирішуй усе сам.» Натомість я вважаю консультацію дуже важливою.

Консисторії, синоди є, наприклад, важливими місцями, де консультації можуть бути живими й активними. Однак ми мусимо не заганяти їх у ригідні форми. Мені потрібні справжні, не символічні консультації. Консультативна група з вісьмох кардиналів, оця «зовнішня» група радників, — це не виключно моє рішення, а результат вираження волі кардиналів, вираженої під час зборів перед конклавом. І я хочу побачити, що це буде справжня консультація, не церемоніальна.

Думати з Церквою

Я питаю Папу Франциска, що для нього означає «думати разом із Церквою», як пише св. Ігнатій у «Духовних Вправах».  Його відповідь містить цілий образ.

«Мені подобається таке бачення Церкви: святий, вірний народ Божий. Я часто використовую це визначення, і ще є образ з Догматичної конституції про Церкву, прийнятий на ІІ Ватиканському Соборі. Приналежність до народу має сильну богословську цінність. В історії спасіння Бог урятував народ. Не існує повноти ідентичності без приналежності до народу. Ніхто не врятований один, як ізольований індивід; натомість Бог притягує нас, звертаючись до складної павутини відношень, що виникає у людському суспільстві. Бог входить у цю динаміку, цю участь у мережі людських стосунків.

Сам народ виступає суб’єктом. І Церква є народом Божим, що прямує крізь історію, в радощах та смуткові. Думати разом із Церквою, отже, — це мій спосіб бути частиною цього народу. І всі вірні, розглянуті як єдине ціле, є непомильні у питаннях віри, і народ проявляє цю infallibilitas in credendoчерез надприродне чуття віри всіх людей, що крокують разом. Це для мене означає «думати разом із Церквою», як подає св. Ігнатій. Коли діалог між людьми і єпископами та Папою прямує цим шляхом і є правдивим, тоді йому допомагає Святий Дух. Тож це мислення разом із Церквою стосується не лише богословів.

Так воно є у разі Марії: якщо хочеш зрозуміти, ким Вона є, спитай теологів; якщо хочеш знати, як любити Її, спитай людей. Своєю чергою, Марія любила Ісуса серцем народу, як читаємо у Magnificat. Ми не повинні навіть допускати думки, ніби «думати з Церквою» означає лише думати з ієрархією Церкви».

Після короткої паузи Папа Франциск наголошує на наступному, щоб запобігти непорозумінням: «І, звичайно, треба бути дуже обережними, щоб не подумати, ніби infallibilitas всіх вірних, про яку я говорю у світлі Ватикана-2, є видом популізму. Ні; це переживання «святої Матері — ієрархічної Церкви», як казав св. Ігнатій, Церкви як народу Божого, пастирів та людей. Церква — це повнота народу Божого.

Я бачу святість народу Божого, цю щоденну святість. Існує такий «святий середній клас», частиною якого може бути кожен, це святість, про яку писав Малег». Папа посилається на Жозефа Малега (1876–1940), французького письменника, зокрема на його незавершену трилогію «Чорні Камені: Середні Класи Спасіння».

«Я бачу святість, — веде далі Папа, — «у терпінні народу Божого: жінки, яка ростить дітей; чоловіка, що заробляє на хліб; хворих, старих священиків, у яких так багато ран, а на обличчі усмішка, бо вони служили Богові; сестри, які тяжко працюють і мають приховану святість. Це для мене звичайна святість. Я часто асоціюю святість із терпінням: не тільки як терпіння — hypomoné (грецьке слово з Нового Завіту), але як постійність на шляху вперед, день за днем. Це святість Церкви воюючої, про яку також писав св. Ігнатій. Це святість моїх батьків: батька, матері, бабусі Рози, яка так мене любила. У мене в бревіарії лежить її заповіт, і я часто його перечитую. Це як молитва для мене. Вона — свята, яка багато вистраждала, також духовно, і все ж ішла вперед із відвагою.

Ця Церква, про яку ми маємо думати, є домом для всіх, а не маленькою капличкою, що може вмістити лише маленьку групку обраних людей. Ми не повинні зводити лоно Вселенської Церкви до гнізда, що захищатиме нашу посередність. Церква ж є матір’ю, вона плідна. Повинна бути. Бачите, коли я помічаю негативну поведінку в служителях Церкви, в богопосвячених чоловіках або жінках, перше, що спадає мені на думку: «Ось неплідний холостяк» або «ось стара діва». Вони не є ані батьками ані матерями, в тому сенсі, що не змогли дати духовне життя. Натомість, наприклад, коли я читаю про життя салезіанських місіонерів у Патагонії, — читаю історію повноти життя, його плідності.

Ще один приклад із недавніх часів, який, я бачу, набув розголосу у газетах: дзвінок, який я зробив до молодого чоловіка, що написав мені листа. Я подзвонив йому, бо лист, який він мені написав, був такий прекрасний, такий простий. Для мене це був акт генеративності. Я усвідомив, що він є молодим чоловіком, який росте, який побачив у мені батька, і що лист розповідає батькові щось про його життя. Батько не може сказати: «мені байдуже». Оцей різновид плідності дуже мене тішить».

Молоді Церкви та стародавні Церкви

Продовжуючи тему Церкви, я ставлю Папі питання у світлі нещодавнього Всесвітнього дня молоді. Ця масштабна подія привернула увагу до молоді, але ще й до «духовних легень», заснованих католицькими церквами в історично недалекі дні. Питаю: «Які маєте сподівання для Вселенської Церкви, пов’язані з цими церквами?»

Папа відповідає: «Молоді Католицькі Церкви мірою зростання розробляють синтез віри, культури та життя, і цей синтез відрізняється від запропонованого стародавніми Церквами. На мою думку, відносини між стародавніми Церквами та молодими віддзеркалюють відносини між молоддю та людьми похилого віку. Вони будують майбутнє: молодь — своєю силою, а старі — своєю мудрістю. Звичайно, завжди існують певні ризики. Молоді Церкви схильні почуватися самодостатніми; стародавні, ймовірно, захочуть нав’язати молодим Церквам свої культурні моделі. Але ми будуємо майбутнє разом».

Церква як польовий шпиталь

Папа Бенедикт XVI, оголошуючи про свою відставку, сказав, що сучасний світ є суб’єктом різких змін, і заради життя віри бореться з питаннями надзвичайної важливості. Він сказав, що ця боротьба вимагає душевних та фізичних сил. Я питаю Папу Франциска: «Чого Церква найбільше потребує в цей історичний момент? Чи потребуємо реформ? Чого Ви бажаєте Церкві в найближчі роки? Про яку Церкву мрієте?»

Папа Франциск починає з висловлення любові та поваги до свого попередника: «Папа Бенедикт вчинив акт святості, величі, смирення. Він — Божа людина».

«Те, чого Церква потребує сьогодні, — це здатність залікувати рани та зігріти серця вірних; потребує близькості. Я бачу Церкву як польовий шпиталь після битви. Безглуздо питати серйозно поранену людину про холестерин та рівень цукру в її крові! Треба зцілити рани. Тоді можна розмовляти про все інше. Зцілити рани, зцілити рани… І починати треба з нуля.

Бувало, що Церква замикала себе в маленьких речах, у дріб’язкових правилах. Найважливіша річ — це перше проголошення: Ісус Христос спас тебе. А служителі Церкви мають перш за все бути служителями милосердя. Сповідник, наприклад, завжди перебуває в небезпеці: бути занадто ригористичним або занадто недбалим. Жодна з цих крайнощів не є милосердям, бо жодна не бере до уваги відповідальності за особу. Ригорист бажає вмити руки і перекласти все на Заповіді. Легковажний служитель вмиває руки зі словами «це не гріх» або чимсь таким. У пастирському служінні маємо супроводжувати людей, і маємо зцілювати їх рани.

Як ми ставимося до народу Божого? Я мрію про Церкву, яка є Матір’ю і пастирем. Служителі Церкви мають бути милосердні, брати на себе відповідальність за народ і супроводжувати їх, як добрий самарянин, який обмиває, очищає та підносить свого ближнього. Це — чисте Євангеліє. Бог більший від гріха. Структурні та організаційні реформи є другорядними  — тобто йдуть опісля. Першою реформою має бути ставлення. Служителями Євангелія мають бути люди, що зігріють серця людей, що крокуватимуть із ними через темну ніч, які знають як провадити діалог і спускатись у ніч власного народу, у темряву, але не заблукавши самим. Народ Божий хоче пастирів, а не кліру, який поводиться як бюрократи або державні чиновники. Єпископи, зокрема, повинні вміти з терпінням підтримувати рухи Бога серед їхнього народу, щоб ніхто не почувався покинутим. Так само вони мусять вміти супроводжувати стадо, яке має нюх на нові шляхи.

Замість того, щоб бути Церквою, яка лише вітає та приймає, тримаючи двері відчиненими, давайте спробуємо також бути Церквою, що шукає нових доріг, що здатна вийти за свої межі та піти до тих, хто не ходить на Месу, до тих, які покинули нас або стали байдужими. Ті, хто відходять, інколи мають на це причини, дослідивши та оцінивши які, можна їх повернути. Але це вимагає зухвалості та сміливості».

Я нагадую Папі, що існують християни, які живуть в іррегулярних обставинах, або складних обставинах, що є відкритою раною. Згадую про розлучених та одружених удруге, одностатеві пари та інші складні ситуації. Яку пастирську роботу можемо проводити в таких випадках? Які інструменти використовувати?

«Ми повинні проголошувати Євангеліє на кожному кроці, — каже Папа, — проповідуючи Добру Новину про Царство та зцілення, навіть самою проповіддю, кожної  хвороби та рани. В Буенос-Айресі я отримував листи від гомосексуалістів, які почувались «соціально зраненими», бо казали мені, що відчувають, наче Церква завжди їх засуджувала. Але Церква не хоче цього робити. Під час польоту з Ріо-де-Жанейро я сказав: якщо гомосексуальна особа має добру волю і шукає Господа, я не маю права судити. Сказавши це, я повторив те, що каже Катехізис. Релігія має право виражати свою думку на службі людям, але Бог, створивши світ, створив нас вільними: неможливо духовно втручатись у життя іншого.

" Ми не можемо зосереджуватися виключно на проблемах, пов’язаних з абортами, одностатевими шлюбами та контрацепцією. Це неможливо. Я не говорив про це багато, і мені дорікали за це. Але коли ми про це говоримо, то маємо робити це у контексті. Вчення Церкви у цих питаннях ясне, а я є сином Церкви; але ж не є необхідним весь час говорити тільки про це.

 

Мене одного разу провокативно спитали, чи підтримую я гомосексуальність. Я відповів питанням: «Скажи, коли Бог дивиться на таку людину, чи він підтримує її існування з любов’ю чи відкидає та засуджує? Ми завжди маємо брати до уваги особистість. Тут ми входимо у таємницю людської істоти. Бог супроводжує людей, і ми маємо супроводжувати людей, починаючи з ситуації, у якій вони перебувають. Необхідно супроводжувати їх із милосердям. Коли це стається, Святий Дух надихає священика сказати правильну річ.

Це також великий плюс сповіді як Таїнства: оцінювати випадок за випадком та розпізнавати, як найкраще чинити людині, яка шукає Бога та благодаті. Конфесіонал — не камера тортур; це місце, у якому Господнє милосердя мотивує нас чинити правильно. Подумаймо про ситуацію з жінкою, у якої за плечима невдалий шлюб та аборт. Потім вона виходить заміж удруге, і тепер вона щаслива, має п’ятьох дітей. Аборт з її минулого тягарем лежить на її совісті, й вона щиро шкодує. Вона хоче йти далі у християнському житті. Що робити сповідникові?

Ми не можемо зосереджуватися виключно на проблемах, пов’язаних з абортами, одностатевими шлюбами та контрацепцією. Це неможливо. Я не говорив про це багато, і мені дорікали за це. Але коли ми про це говоримо, то маємо робити це у контексті. Вчення Церкви у цих питаннях ясне, а я є сином Церкви; але ж не є необхідним весь час говорити тільки про це.

Догматичні та моральні вчення Церкви не всі еквівалентні між собою. Душпастирство не може бути одержиме переданням незв’язної множини наполегливо впроваджуваних доктрин. Проголошення у місіонерському стилі фокусується на основних питаннях, на конче необхідному: це захоплює та притягує багатьох, запалює серця, як з учнями в Емаусі. Нам треба віднайти новий баланс; інакше навіть моральна будова Церкви впаде, немов картковий будиночок, втративши свіжість та аромат Євангелія. Пропозиція Євангелія має бути простішою, глибшою, променистішою. І вже з цієї пропозиції потім витікають моральні наслідки.

Я кажу це все з думкою про проповідь та зміст нашої проповіді. Прекрасна гомілія, істинне слово мають розпочинатися з першого проголошення, з проголошення спасіння. Не існує нічого міцнішого, глибшого та більш впевненого, ніж це проголошення. Після цього йде катехеза. А тоді вже можна долучати моральні наслідки. Але проголошення спасительної любові Божої стоїть перед моральними та релігійними імперативами. Сьогодні ж, здається, переважає зворотній порядок. Гомілія — це лакмусовий папірець, який досліджує близькість пастиря та його здатність вийти назустріч людям, бо ті, хто проповідує, мають знати серце своєї спільноти, і мають бачити, де жага за Богом є живою та палкою. Послання Євангелія, отже, не в тому, щоб зводитися до кількох аспектів, які хоч і є важливі, але самі по собі не виявляють суті послання Ісуса Христа.

 

Продовження буде

 

 

За матеріалами: America

Додати власний коментар

*
*
Будь ласка, додайте 1 й 5.

Наш співрозмовник

СЕСТРА

Боже благословення сильніше за людське прокляття, — с. Ліджі Пайяппіллі

Сестра Ліджі Пайяппіллі розповідає про своє служіння через заступницьку молитву, ділиться своїм досвідом, який отримала, зустрічаючись із різними людьми, і радить всім постійно перебувати в освячуючій благодаті, приймати Таїнства і якщо турбує здоров’я, то починати ...

допомога

Посттравматичний стресовий розлад у військових. Як із ним боротись?

Військові, які повертаються з фронту, здебільшого морально і розумово ще залишаються там. Буває, що спочатку спілкування з солдатом та його поведінка не викликає тривог, та все ж психологічні проблеми у бійця можуть з’явитись через півроку або рік. Тому ...

отець

Радість починається з чистого сумління, – о. Олег Федоренко

Що ж таке правдива радість? Радість і гумор – чи це одне й те саме? Про це поговоримо з о. Олегом Федоренком, якого знаємо як доброго реколектанта і радісного проповідника. Адже як казав св. Іван Боско: “Сумний святий – сумнівний святий”....

інтервю

«Нові» гріхи, в яких важливо покаятися під час сповіді

Світ змінюється. А з ним – змінюємося й ми. Те, що вчора вважали неможливим, нині — приймаємо як належне. Те, чого боялися, використовуємо у власних інтересах. Ту межу, яку ще вчора боялися переступити, нині залишили далеко ...

десятина

Десятина: множення через ділення

Про те, чи тремтить рука, коли даєш десятину, — розмова з Кшиштофом Демчуком, керівником Спільноти Метаноя. ...

політик

Євген Нищук: «У храмі знаходжу відчуття гармонії і відповіді на запитання»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з відомими греко-католиками. Євген Нищук – міністр культури України, «голос Майдану’2004», незмінний ведучий Революції гідності, талановитий актор – відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ...

єпископ

Владика Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою»

Напередодні своєї хіротонії владика Григорій (Комар), Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії дав інтерв’ю єпархіальному часопису «Жива вода»...

отець

«Життя – це найбільший дар», - о. д-р Ігор Бойко

Уже протягом п’яти років в Українському католицькому університеті, на базі філософсько-богословського факультету, діє Школа біоетики УКУ, яка запрошує на навчання на Сертифікатній програмі з біоетики «На службі охорони життя». Учасниками проекту є лікарі, медичні сестри та працівники паліативних відділень, юристи та біологи, душпастирі лікувальних установ та всі зацікавлені особи...

Архів новин