Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Я хочу подякувати Святій Філомені за ласку зцілення від дерматиту, а також хочу закликати всіх, у  кого є якісь проблеми, молитися до цієї Великої Святої.

п. Уляна (м. Львів)

Назад
по Жива Вервиця (adm)
Автор: credo-ua.org

Великий піст – час виходу з рабства

Дата публікації: 18-03-2014
християнство

Владика Венедикт Алексійчук, єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ, – про піст, молитву, покаяння та Божу присутність у нашому житті.
Що таке Великий піст? Що він нам дає? Як маємо його прожити? Про це та інше розпитуємо сьогодні єпископа-помічника Львівського УГКЦ владику Венедикта Алексійчука.

– Владико, вступаємо у Великий піст. Чи потрібен він сьогодні?

– Коли поглянемо на наше повсякденне життя, то як і десять, п’ятдесят, сто років тому, хочемо якнайкраще прийняти гостей. Готуємося до цього. І що краще приготуємося, то кращим буде прийом.

Якщо говорити про Бога, то наші стосунки з Ним не можуть бути лише спонтанними, до цих стосунків також треба приготуватися. Коли стаємо до молитви, то маємо зупинитися, побути в тиші, усвідомити, хто є Бог, перед ким стаємо. І так само, коли йдеться про подію Воскресіння Христового. Знаємо про неї, багато говоримо, можемо іншим розповісти, але до кінця не можемо цю велику правду усвідомити: Христос смертю смерть подолав і нам дарував життя вічне.

 Кожна пересічна людина хоче жити якнайдовше, з останніх сил чіпляється за життя. А тут Бог дарував життя вічне! Не десять-двадцять чи сто-двісті років, а вічне! Але ми такі заклопотані, що, хоч і називаємося християнами, говоримо про цю вічність, та якось мало свідомо живемо нею. І щоби це добре усвідомити, краще зрозуміти подію Воскресіння Христового, нам треба приготуватись.

Подія Воскресіння Христового сталася – віримо ми в те чи не віримо. Бог є – віримо ми в Нього чи не віримо. Це вибір кожного з нас. Так само й щодо святкування Воскресіння. Можемо в якийсь спосіб до цього свята доткнутися, навіть знати про нього. Постає лише питання, наскільки ми його свідомо й глибоко переживемо.

Звичайно, можемо прийняти гостей і без приготування, але це буде зовсім інакше, аніж як би ми до того готувалися. Так само і Пасху можемо відсвяткувати не готуючись. Але саме для того даний Великий піст, щоб людина приготувалася до усвідомлення цієї події – Воскресіння Христового, яка має дотичність до кожного з нас, бо кожному з нас це життя вічне дароване.

Як маємо постити

– А в чому полягає це приготування?

– Ми живемо у матеріальному світі. В народі кажуть: з ким поведешся, того й наберешся. Тож неминуче набираємося способу думання цього світу, тих переконань, які є у цьому світі, підходів, відношень. Ми дуже подібні, хоч зовні здаємося такими різними.

Ми “водимося” на щодень із цим матеріальним світом. Гляньте, як нам тяжко водитися з Богом! Як нам тяжко приділити час молитві, бо нас притягує цей матеріальний світ. І саме в тому полягає приготування: більше часу приділити Богові. Це перше. Ми називаємо це молитвою. Особиста молитва і молитва в Церкві – один із акцентів посту.

Друге – відмежуватися від того, що поглинає нас, чому ми приділяємо найбільше уваги, що нас віддаляє від Бога. Відме­жовуємося, аби стати свобідними. Кажемо, що хочемо бути з Богом, хочемо належати Богові, хочемо віддати себе Богові. Але щоб комусь щось дати, треба це посідати. Питання полягає в тому, чи ми себе посідаємо, чи володіємо собою? Дуже часто в життєвих ситуаціях ми собою не керуємо, не можемо дати собі ради, потім на сповіді дивуємося, як ми те могли зробити,  як могли так повестися, таке сказати…

Час Великого посту – це час визначитись, від чого ми залежні, що керує нами. В церковній традиції вживається вираз, що не є популярним для сучасної ментальності – “раб Божий”. Як це я – чийсь раб?! Однак ми є рабами  наших залежностей – рабами куріння, рабами алкоголю, рабами телевізора, рабами інтернету…

Сучасне рабство на Заході – це рабство покупок: людина ходить по супермаркетах і, треба чи не треба, щось купує. Кожен із нас є чиїмсь рабом. І Великий піст – це час виходу з того рабства, час, коли маємо ставати правдиво вільними людьми, час, коли мусимо визначитися, від чого ми залежні, та намагатися це обмежити. 

Церква вчить нас обмеженості, аби ми не були залежні від пошуку задоволення. Ми постійно щось шукаємо, чогось хочемо. І час посту – це час обме­жити себе в тому, що робить нас рабами, в тому, де ми є невільниками. Бо лиш тоді можемо бути з Богом, коли ми вільні.

– Які зобов’язання щодо посту сьогодні накладає Церква на вірян?

– Наша Церква нині накладає дуже мінімальні зобов’язання: відмова від м’ясного і молочного в перший день посту, від м’ясного в усі п’ятниці Великого посту і строгий піст у Велику П’ятницю. Церква сходить до того мінімуму, який людина може виконати. Дехто не їсть м’яса цілий піст – і це дуже добре. Дехто не споживає молочного цілий піст, дехто не їсть м’ясного по середах і п’ятницях. Дехто у п’ятницю споживає тільки хліб і воду… Кожен у міру своїх сил і бажання. Церква колись ставила більші вимоги, але зменшила їх, щоб зробити цю нижню межу можливою для виконання усім.

Піст не ставить завдання мучити своє тіло. Один із отців каже, що ми не тіловбивці, а страстовбивці. Маємо навчитися себе обмежувати. А як постити, кожен сам визначається через спробу, через пораду свого сповідника чи духівника, що для нього є можливим. Церква висуває лише мінімальні вимоги, а кожен мав би пізнати, від чого він залежний, і навчитися обмежувати себе в тому.

– Чи піст стосується тільки їжі?

– Піст може бути від багато чого, він не стосується тільки їжі, харчування. Піст може бути від телевізора, інтернету чи куріння. Може бути піст від поганих слів. Якщо ж зводити піст лише до дієти, до способу схуднути (бо я хочу виглядати по-людськи краще), то можна зайти в іншу крайність: людина зрікається того, що їй дано для функціонування, живлення, і цим виступає проти Господа, бо Він створив її тіло, а вона цим нищить своє тіло. І чуємо нерідко, що хтось голодував, і це позначилося на його здоров’ї,  могло призвести навіть до смерті.

– Що маємо робити ще, окрім як обмежувати себе?

– Час посту – це час молитви, власне посту і милостині. Маємо вчитися чинити добрі діла, вчитися бачити людей, котрі поруч нас і котрі мають якісь потреби. Приділити увагу сусідам по сходовому майданчику…

Правду кажучи, завжди маємо нагоду робити щось добре. Проте нам здається, що ми повинні робити щось особливо добре, щось надзвичайне… Щодня з ранку до вечора, щогодини можемо робити щось добре: комусь щось принести, до когось задзвонити, когось підтримати, в дверях пропустити, промовчати, коли хто насварив, замість відповідати тим самим.

Йдеться не тільки про милосердя фізичне – гроші, допомогу, але й про милостиню духовну, коли скажемо комусь добре слово, усміхнемось, пробачимо, провідаємо хворого  –  цей перелік можна продовжувати до безконечності.

Є багато добрих діл, які можемо зробити, бо все починається з малого. Добре, якщо раз на тиждень пі­демо до якогось сиротинця чи старечого будинку. Це прекрасно. Але потрібно зауважити багато людей, які живуть чи працюють поруч нас і так само потребують нашої уваги. Тому час Великого посту – це час милосердя, яке ми мали б виявляти до людей. 

Змінюватися через покаяння

– Ми не раз чули про покаяльний характер Великого посту. В чому сьогодні ми повинні каятися і чому?

– Каятися маємо в тому, що зробили поганого. А щоб це пізнати, ми повинні пізнати самих себе. Слово “покаяння” у грецькій мові – “метаноя”,  переміна. Тож маємо перемінитися. А для цього повинні знати свої недоліки, вади, слабкості.

Дуже велика для нас проблема – іспит сумління, чому я так чиню. Часто приходимо до сповіді й розказуємо про гріхи – цього вже не зміниш. Так, ми каємося в тому, що вчинили зло. Але дуже важливо придивлятися, що до цього призвело, застановитися, чому знов і знов я грублю, зриваюся або ж подаю той чи той недобрий приклад.

Час посту і покаяння – це час переміни, аби вже свідомо зустрітися зі святом Воскресіння Христового, яке нас всіх чекає. Це час праці над собою, коли ми зауважуємо щось зле і намагаємося виправити це тут і вже, бо часто відкладаємо на потім, виглядаємо з моря погоди.

Візьмемо, до прикладу, дев’ятиповерховий будинок. Чи можемо відразу вискочити на дев’ятий поверх? Важко навіть з майданчика на майданчик стрибати. Для того маємо сходи. Піднімаємося на одну сходинку – перемінюємо щось у собі, піднімаємося на другу – знову щось у собі перемінюємо і так далі… На кінець життя можемо змінитися, добратися до свого “дев’ятого поверху”.

Не треба ставити під час посту перед собою велику ціль – хочу змінитися. Це неправда, ми не змінимося одразу. Треба подивитися, на що кожен із нас справді спроможний, і змінити це в часі посту. Наступного року ще раз і ще раз. Бо ми доходимо до крайнощів: робимо великі постанови і хочемо дуже багато зробити, а тоді інша крайність – махаємо рукою, бо бачимо, що не можемо цього організувати. Неможливо одразу змінитися, як неможливо, наприклад, вивчити одразу всю шкільну програму.

Що треба зробити? Зменшити ціль – що нам під силу, що в наших можливостях. І це принесе задоволення. Коли я побачу, що можу щось у собі змінити, то матиму бажання змінюватися далі. Маленькі досягнення дуже важливі. Тож маємо починати переміну в собі з малих речей. Христос каже: хто був вір­ний в малому, той буде вірний у великому.

– Обов’язок сповідатися у великодньому часі переріс у традицію сповідатися раз на рік. Чи цього досить?

– Як є у нашому повсякденному житті? Щойно забруднили руки, як ідемо одразу їх мити. Ми не миємося раз на рік, а робимо це щодня. Так само має бути і щодо душі: коли “миємо” її раз на рік, вона залишаться  брудною цілий рік. І цілий рік ми з тою брудною душею всюди ходимо, з  усіма зустрічаємося. Тож така практика сповіді – раз на рік – не дуже змінює людину, так само, як і будь-що, чим займаємося раз на рік.

Маємо постійно працювати над собою. Церква колись сказала, що сповідатися раз на рік – це той мінімум, який ми повинні робити. Але люди сприйняли цей мінімум як норму. Християнин має часто ходити до сповіді. Щонайменше раз на кілька тижнів чи раз на місяць.

Коли людина приходить до сповіді раз на рік з обов’язку, ця сповідь не функціонує, бо людина не може усвідомити, що сталося за рік, не може пам’ятати всіх своїх недоліків, вад, гріхів. Така сповідь не торкає глибоко людину. Тому, якщо ми хочемо дійсно над собою працювати, то не повинні чекати. Навіть коли запізнились у часі Великого посту (бо це тяжко – великі черги), можемо прийти після Пасхи. Так само якщо прийшли в часі Великого посту, не варто чекати наступного Великого посту. Ми ж не будемо цілий рік чекати, щоб умитися чи одежу брудну змінити? Тому повинні частіше приходити до Господа, аби подивитися, як у дзеркало, на самих себе.

Зустріч із Богом

– Ще однією складовою посту є молитва. Якою вона має бути? Чи достатньо промовити певний завчений текст? Який найважливіший аспект молитви?

– Найважливіший аспект молитви – зустріч. Як ми з кимось зустрічаємося, нам приємно, аби ця людина була до нас уважна, щоб ми її слухали, а вона нас. Молитва – це зустріч із Богом. Якщо ця зустріч відбувається, то є молитва, якщо ж ні, то нема молитви. Як я прийду до когось, то не буду говорити щось завчене, бо мені скажуть: “Я тебе це не питаю, що ти мені тут городиш?”

Так і перед Богом. Ми маємо прийти такими, як є. Подякувати Йому за все, що сталося, попросити благословення на своє життя, покаятись у чомусь, перепросити за щось. Маємо зустрітись із Богом. А коли промовляємо завчений текст, то не зустрічаємось, а лише формально щось відбуваємо.

– І як тут бути? Адже нас змалку вчили певних молитов… Як потрібно молитися?

– Коли ми вчимося якоїсь мови, то заучуємо фрази і тільки згодом починаємо говорити своїми словами. Так і ці завчені молитви вчать нас молитися, допомагають будувати стосунки з Богом.

Маємо вживати ті чи ті молитви, якщо вони відповідають нашим почуттям, допомагають передати наш стан. Якщо важко висловити почуття покаяння, то допоможе нам у цьому п’ятдесятий псалом. Якщо важко висловити почуття віри – то Символ віри. Але ми повинні сказати Богу і щось своє. Господь питав апостола Петра, за кого мають Його люди, а тоді і його самого: “А що ти скажеш?” Так само й нам Він каже: добре, молишся тою молитвою, а що ти особисто хотів би мені сказати?

Тому ще раз кажу: найважливіше в молитві – це зустріч. Бог є особа, я є особа. У своєму повсякденному житті ми зустрічаємося з кимось або не зустрічаємося. До прикладу, я прийшов до когось, про щось говорю з ним,  а він мене не слухає, у телевізор дивиться, говорить з кимось, і мені від цього прикро, бо чи я пусте місце? Так само і з Господом: або ця зустріч відбувається, і ми змінюємося, або ні. Бо після кожної зустрічі ми взаємно змінюємося: хтось почув щось від мене, я щось від когось. Кожна зустріч нас змінює і кожна молитва, якщо вона була зустріччю, нас змінює.

– Згідно з нашою традицією маємо в часі посту молитву з поклонами. Що стоїть за цим?

– Що є поклони: я показую Богові, що Він – велич, мій сотворитель. Дивлячись на себе, на свої недоліки, вади, падіння, зради, ми хочемо впасти ниць перед Ним. Погляньте, в житті ми маємо друзів, і вони з нами є доти, допоки ми їх не підставимо або вони нас. А Бог завжди з нами дружить, скільки б дурниць ми не наробили, Він нас приймає, Він вірний своїй дружбі. Завжди!

Можемо вчинити багато гріхів, а наш приятель Господь нас приймає. Чому? Бо любить нас. А ми невірні. І коли ми усвідомлюємо свій стан невірності у стосунках з Богом, то бачимо, що ми грішні, лукаві, що ми ніщо перед Богом. Бачачи Божу велич і свою малість, хочемо впасти перед Богом – я порох, я ніщо… І якщо буде таке усвідомлення, тоді цей поклін буде функціонувати, допомагатиме нам змінюватися.

У Церкві ті чи ті речі не просто зовнішні, а мають своє походження, своє джерело, основу. І дуже важливо в часі посту застановитися, чому ми це робимо. Можу сам подумати, можу прочитати, в інтернеті пошукати, порадитися зі священиком… 

– А скажімо, молитва святого Єфрема Сирійського – чим є вона для нас у часі посту?

– Це есенція покаяння і есенція усвідомлення, хто є Бог і хто є я. “Господи і Владико життя мого…” – це фундамент. Хто є Бог? Той, який є життєдавець. І тоді маємо прохання, щоби Господь допоміг від гріхів звільнитися та чеснотами наповнитися. Це дуже велика тема, про цю молитву я мав торік науки в церкві Єлизавети і Ольги, їх можна знайти в інтернеті.

Не «знати», а «жити»

– Що маємо відповісти тим, хто каже: навіщо постити, молитися, додержувати якихось правил?

– Найкращий крок назустріч іншим людям, аби ми як християни були прикладом християнства. Як житимемо тим, що проповідуємо, воно з нас просто сяятиме. Не треба нікому нічого доводити. В народі кажуть: слово промовляє, приклад потягає.

Не потрібно нікого тягти за вуха до Церкви. Так само як Господь нікого не тягне на вірьовці до Царства Небесного. Маємо своїм прикладом показати, у що віримо. Вважаю це найпринциповішим. Ми як християни маємо обов’язок свідчити про Христа. Ісус каже: ідіть, будьте моїми свідками!

– Хтось каже: віру в собі маю, все знаю, то нащо мені ті традиції, нащо ходити до церкви?..

– Все в житті динамічне. Якщо прийдете до стоматолога, який закінчив інститут двадцять-тридцять років тому, і він скаже вам, що лікуватиме ваші зуби так, як його тоді вчили… Сядете до нього в крісло? Як хто хоче бути добрим стоматологом, то йде на якісь курси, намагається йти в ногу з часом і технологіями. У такого ціла стіна посвідками і сертифікатами завішана.

Так само і для християн: хтось здобув якийсь свій досвід Бога в певний момент життя. Тому є біда, що деколи люди ростуть фізіологічно, інтелектуально, а поговоривши з ними, бачиш (не осуджую таких!), що їх знання про Бога залишаються на рівні першого класу, на рівні приготування до першої сповіді. Людина залишається таким собі карликом. І якщо вона хоче залишатися такою, то, прошу дуже, ніхто не заперечує.

Погляньте, ким ми є у повсякденні: спілкуємося з людьми, збагачуємося. Щось нам передають, щось ми передаємо. І таке взаємне збагачення дуже важливе. Уявіть собі, що ви закрилися, ізолювалися від світу. Так само життя віри – треба жити у віруючій спільноті, ділитися вірою, зіставляти свою віру, випробовувати її, набиратися досвіду чиєїсь віри. Тільки тоді ми виростаємо. А коли закриваємося, то невідомо яка та наша віра – правильна, неправильна. Віра – це щось живе, що збагачується, доповнюється.

– В часі посту маємо багато особливих богослужінь, у яких із них повинні брати участь?

– Брати участь потрібно в будь-яких богослужіннях, які наближають нас до Бога. Бо важливим є не якесь богослужіння, а наша зустріч із Богом.

– Владико, що порадите читати в часі посту?

– Святе Писання, а найважливіше Євангеліє – Добру Новину, бо через читання Святого Письма Бог завжди по-новому відкривається нам. Господь має багато що сказати нам, лиш би ми готові були слухати Його. І тому маємо вслухатись у Слово Боже, а не просто читати чим­швидше – стільки-то часу чи стільки-то сторінок. Маємо читати без поспіху, в тиші, розважати над кожним словом. Бо Слово Боже, яке Господь промовив дві тисячі років тому, яке завжди говорив у історії, тепер промовляє до нас. Скільки б ми не читали Писання, воно знову нам щось скаже нового. Тому раджу у Великий піст знайти час для читання Святого Письма. А з інших книг – що кому до душі, що кого наближає до Бога.

Не так важливо багато знати, нове прочитати, почути, як пригадати собі те, що вже знаємо, і тим жити. Бо не в тому сила християнства, що ми знаємо. У часи Христа було багато значно освіченіших людей, які багато знали про Бога, які, як нині б сказали, були богословами. Це були книжники, фарисеї, садукеї. Люди, які знали дуже багато, могли тлумачити Закон. Але були й апостоли, учні Христові – ті, котрі почули Слово Боже і почали ним жити.

Це наша проблема, проблема сучасних людей: ми асоціюємо – от я те й те знаю. Добре, але чи ми тим живемо? І тому час Великого посту – це й час застанови для кожного, чи я живу тим, що знаю. Бо можна вчергове щось прочитати, те, що надихне. Але дуже важливо в малих речах почати бути вірним Богові.

Маємо десять Божих заповідей. Перегляньмо, де ми їх виконуємо, а де ні. Читаючи Святе Письмо, будемо відчувати, що нам близьке до серця, а чого не можемо прийняти. Чому я не можу прийняти Святого Письма? Чому я не годжуся з ним? Чому той чи той уривок не промовляє до мене? Чому я “мертвий”, бо не можу чути Слово Боже? На цьому потрібно зосередитися! З малих речей почати – і тоді великі прийдуть самі по собі.

– У випробуваннях останніх місяців ми навчилися молитися за свій народ. Чи не вперше молилися так палко, як молиться мама за хвору дитину. Наскільки важлива молитва за свою державу, свій народ?

– В народі кажуть: поки не загримить, чоловік не перехреститься. Таку маємо людську натуру. Нам здається, що ми самі даємо раду в житті, а коли нам стає тяжко, біжимо до Господа. Які б наші стосунки були з товаришами, приятелями, якби ми бігли до них лише тоді, коли маємо проблеми?

Якщо в нас є живі стосунки з нашим товаришем, то ми завжди ділимося з ним і добром, і бідою. Так і наша молитва – це наші стосунки з Богом. Ми ж за ті попередні роки ніколи не дякували Богові. Ми прибігаємо лише коли важко. Якщо наші стосунки з Богом будуть живі,  активні, то це проявиться в нашому житті – чи в скрутній ситуації, коли проситимемо у Бога помочі, а чи в милих, приємних обставинах, коли дякуватимемо Йому, складатимемо благодарення.

 

Розмовляла Ольга Хворостовська, Львівська Пошта
http://www.credo-ua.org/

 

 

 

 

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 3 і 7?

Наш співрозмовник

СЕСТРА

Боже благословення сильніше за людське прокляття, — с. Ліджі Пайяппіллі

Сестра Ліджі Пайяппіллі розповідає про своє служіння через заступницьку молитву, ділиться своїм досвідом, який отримала, зустрічаючись із різними людьми, і радить всім постійно перебувати в освячуючій благодаті, приймати Таїнства і якщо турбує здоров’я, то починати ...

допомога

Посттравматичний стресовий розлад у військових. Як із ним боротись?

Військові, які повертаються з фронту, здебільшого морально і розумово ще залишаються там. Буває, що спочатку спілкування з солдатом та його поведінка не викликає тривог, та все ж психологічні проблеми у бійця можуть з’явитись через півроку або рік. Тому ...

отець

Радість починається з чистого сумління, – о. Олег Федоренко

Що ж таке правдива радість? Радість і гумор – чи це одне й те саме? Про це поговоримо з о. Олегом Федоренком, якого знаємо як доброго реколектанта і радісного проповідника. Адже як казав св. Іван Боско: “Сумний святий – сумнівний святий”....

інтервю

«Нові» гріхи, в яких важливо покаятися під час сповіді

Світ змінюється. А з ним – змінюємося й ми. Те, що вчора вважали неможливим, нині — приймаємо як належне. Те, чого боялися, використовуємо у власних інтересах. Ту межу, яку ще вчора боялися переступити, нині залишили далеко ...

десятина

Десятина: множення через ділення

Про те, чи тремтить рука, коли даєш десятину, — розмова з Кшиштофом Демчуком, керівником Спільноти Метаноя. ...

політик

Євген Нищук: «У храмі знаходжу відчуття гармонії і відповіді на запитання»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з відомими греко-католиками. Євген Нищук – міністр культури України, «голос Майдану’2004», незмінний ведучий Революції гідності, талановитий актор – відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ...

єпископ

Владика Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою»

Напередодні своєї хіротонії владика Григорій (Комар), Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії дав інтерв’ю єпархіальному часопису «Жива вода»...

отець

«Життя – це найбільший дар», - о. д-р Ігор Бойко

Уже протягом п’яти років в Українському католицькому університеті, на базі філософсько-богословського факультету, діє Школа біоетики УКУ, яка запрошує на навчання на Сертифікатній програмі з біоетики «На службі охорони життя». Учасниками проекту є лікарі, медичні сестри та працівники паліативних відділень, юристи та біологи, душпастирі лікувальних установ та всі зацікавлені особи...

Архів новин