Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Слава Ісусу Христу! Довгий час мала проблеми з ногами. Зробили операцію на вени. Пройшло паро років після операції і побачила в одному місці почервоніла нога, почула болі. Здавалось таке подібне до відкриття рани на нозі. До лікарів не зверталася. Молилася до багатьох святих. Я маю миро св. Філомени. Помастила ногу миром св. Філомени і почала відмовляти дев’ятницю. Скоро почула полегшення і в цьому місці гарно зажило. Складаю щиру подяку св.  Філомені, Матінці Божій, Ісусові Христові і всім святим.

Горак Надія (Львіська обл., м. Мостиська)

Назад
Автор: Іванна Рижан

Хочу бути вільною людиною

Дата публікації: 28-10-2010
3592

Тема заробітчанства та еміграції сьогодні дуже актуальна. Навколо цієї проблеми вирують цілі дискусії, суперечки. Її досліджують з усіх боків, часто різко і кардинально оцінюють, критикують, чи, навпаки, підтримують. Нею цікавляться, про українське заробітчанство стало «модно» говорити. Якою ж є правда, мабуть, найкраще можуть розповісти ті, хто це спробував на «власній шкірі».

Сім’я, котра 9 років жила за кордоном, мала можливість і час багато чого переосмислити глибинно.

Пані Світлана, мати 3 дітей, повернулася на батьківщину: «Ми працювали у м. Ференце (Італія), були там спочатку з чоловіком двоє. Потім народився Дмитрик і коли йому виповнилось 3 роки – відвезла додому до батьків. Сама ж повернулася в Італію. Через три роки ми забрали туди старшого і молодшого синів. Працювали, працювали і працювали…

В один момент я просто зрозуміла, що все, чим я тут займаюся, – безглуздя. Ми не хотіли залишатися тут, як інші, на все життя, можливо, тому, що батьки заклали таке виховання. Заробітки – це щось нескінченне. Щось трохи заробив – потім знову треба і знову… В певний час приходить прозріння, що ти не заробиш на все життя, а життя проходить: ти не бачиш дітей, не бачиш, як вони ростуть, їхніх потреб, твої батьки старіють, хворіють, переживаючи за тебе. Деякі знайомі дивувалися моїй «ненормальності»: «Як можна залишити це все: комфорт, чистоту, гроші – і вернутися в Україну, де стільки труднощів?». Я не могла так беззмістовно жити».

- Що спонукало Вас такого рішення?

- Я поїхала тоді, як усі, за рожевою мрією. Ті, котрі там були, захоплено розповідали, що там «…великі гроші, одразу будеш усе мати, допоможеш рідним» – просто рай. Але ніколи так не є. Приїжджаєш у невідоме – і у тому невідомому навіть близькі люди часто тобі не допоможуть.

- Щоб їхати, мабуть, треба знати куди. Чи були у вас родичі, знайомі, котрі готові були на початках Вам допомогти?

- Ні. Я особисто не мала знайомих і родичів також. Ми їхали від фірми, а в той час (90 роки) ці фірми були такими собі «шарашкіними конторами», які, фактично, торгували людьми. Тут обіцяли роботу, брали немалі гроші, а коли ти туди приїжджав – «запихали» на таку роботу, де або проганяли відразу, або ти сам, не витримуючи знущання, залишав це місце праці.

- Як Ви переживали період адаптації?

- Не вистачає слів, щоби це передати. Це неможливо описати словами. Ти приїжджаєш у чужу країну і про це, окрім Бога, ніхто не знає. Навколо люди, зайняті своїми справами, розмовляють чужою мовою. Ти у цьому натовпі почуваєшся «невидимим». Так може тривати довший час. Це жахливе відчуття. Мені вдалося знайти якусь стабільну роботу аж через 4 місяці. Ці 4 місяці ми жили то в одних знайомих, то в інших – перебивалися.

Ми їхали на позичені гроші. Перебуваючи у такому стані, хотілося якнайшвидше не їхати, а іти пішки додому, але ж борги… В Україні роботи вже нема - звільнилися, а гроші треба віддавати. У мене, правду кажучи, не було якоїсь великої біди. Я мала місце праці в Україні, хоч вона і була низькооплачуваною.

- Кому легше працевлаштуватися: жінкам чи чоловікам?

- Жінки швидше знаходили собі роботу, навіть без знання мови. Це, здебільшого, робота у сім’ях: (прибирання, доглядання за дітьми). Старші жінки доглядають за хворими, старими, немічними людьми. Це дуже важка праця, як фізична, так і психологічна. Чоловікам важче працевлаштуватись, ще й без документів. Були такі моменти, що боялись за своє життя, бо роботодавці могли зробити із тобою все, що завгодно. Два тижні, на які була відкрити віза, минали як один день – і ти – «ніхто».

- Чи можуть люди, котрі приїжджають в іншу країну, не маючи попередніх домовленостей, отримати якусь допомогу – інформаційну, матеріальну?

- В Італії дуже розвинена допомога «Карітасу: є можливість переночувати, харчуватися, однак це небезтермінова допомога. На сьогодні, наскільки мені відомо, таких послуг уже немає.

Щодо інформації, то, можливо, десь і були такі порадні, але ми про це на початках не знали. Єдиним місцем інформації була площа Гарібальді, де зустрічалися українці. Там можна було почути всі новини. На сьогодні при кожній комуні (міська, сільська чи районна рада) є офіс для емігрантів. Можливо, він і тоді був, але ми не мали змоги отримати про це інформацію. У цьому офісі працюють, в основному, волонтери, які на будь-які питання можуть дати компетентну відповідь, допомогти або порекомендувати, куди звернутися.

- Яку роботу Ви виконували?

- Я працювала в молодої сім’ї, де було двоє маленьких дітей віком 3 роки і 6 місяців. Моєю основною роботою був догляд за маленькою дитиною і деяка праця у домі. Але коли ти починаєш працювати, то у домі, практично, робити треба все (мити, прибирати…), причому щодня, звичайно ж, і доглядати за дитиною. Тому роботи завжди дуже багато.

- Жіноче заробітчанство часто висміюють. Що Ви можете сказати про це?

- У кожної людини є свої вартості, закладені ще у сім’ї. Деякі дівчата, жінки втішаються спочатку тим, що втекли з дому, поїхали в далекий світ і тепер можуть робити те, що хочуть. Однак реальність дуже швидко розставляє усе на свої місця. Щодо цього питання закликаю не судити усіх, базуючись на деклькох випадках. Велика більшість українських жінок, незважаючи на відстань, зберігає чесноту чистоти та вірності. Це не пафосні слова.

- Українців за кордоном багато. Де Ви зустрічалися, спілкувалися у вільний час?

- На початках не було так багато греко-католицьких церков, як це є на сьогодні. У Римі була церква, але щоб там відбувалися якісь організовані зустрічі – не можу сказати, можливо, тоді ще не була до цього готовою. У всякому випадку, не було так, як зараз. На сьогодні греко-католицькі громади мають своїх пастирів майже у всіх великих містах. У м. Ференце, де ми працювали, – ходили у греко-католицький храм Архистратига Михаїла, в якому служив о. Володимир Волошин. Важко назвати цю людину священиком у «нашому» розумінні цього слова. Він був для нас як батько, незважаючи на свій молодий вік. Окрім пастирського служіння, це була людина ерудована і обізнана у різних сферах життя. Ми збагачувались, дякуючи йому, у культурно-просвітницькому плані. Отець мав настільки заповнений і розписаний день своєї праці для людей, що ми завжди дивувалися: «А коли ж він відпочиває?». Прекрасні театралізовані свята, національний одяг, інсценізовані дійства (до днів Т. Шевченка, Дня Незалежності), які отець організовував з метою залучити, згуртувати людей у діяльність, щоб не втратили рідного і не загубили душу на чужині, – були для нас тим ковтком свіжої води, згадкою про Україну. На храмовий празник з’їжджалися священики з інших міст Італії, котрі також вели величезну духовно-просвітницьку працю у своїх громадах, зокрема о. Василь Поточняк, котрий опікувався у той час українцями у Болоньї. Мабуть, не тільки ми, у Ференце, чули про його діяльність. Приїжджали священики зі Львова.

Велика праця велася з дітьми. Для них о. Володимир розробив цілу катехитичну програму і провадив їх духовно, діти прислуговували і розвивались духовно. Але були, звичайно, українці, котрих не цікавило життя нашої Церкви.

- Чи були якісь умови або перешкоди з боку місцевого керівництва щодо організації таких свят, адже українці є чужими у цьому суспільстві?

- Не можу сказати, що були якісь особливі перешкоди чи заборони з боку влади, радше, треба було дозволу від сусідів, котрі проживали поблизу, позаяк по обіді є час відпочинку і їм, як вони висловлювалися, «не подобається, що якісь іноземці влаштовують тут свої свята».

- Часто люди на запитання: «Чому не повертаєтеся додому в Україну, заробивши вже гроші?» – відповідають мовчанкою…

- Коли ми приїжджали додому до батьків, то дуже різко відчувався брак того комфорту, до якого людина швидко звикає. Можливо, це прихований мотив залишитися. Однак не скажу, що можна бути щасливим і вповні вільним, живучи у приймах. А більшість там, де працює, там і живе. Ти можеш мати кімнату з усіма зручностями, ходити чистими, доглянутими вулицями міста, заходити в чудові магазини, але це – неволя. Думаю, що багато людей не повертається саме через цей комфорт, ну і, звичайно гроші. Якби наша держава була здатною це збагнути і зважити втрати, які принесла оця хвиля заробітчанства, це було б першим кроком відродження суспільства.

Завжди є той страх: зробити кардинальний крок – і повернутися. Постійні думки: «Ой, а що буде, а як я житиму?». Цього треба, радше, боятися тоді, коли ти від’їжджаєш з України, а коли повертаєшся – то тут тебе буде тримати рідна земля.

- Чи важко Вам, після 9 років праці за кордоном, знову звикати до нашого сьогодення?

- Особисто я дуже щаслива, що повернулась на рідну землю. Усі дивляться на мене зі співчуттям, із нерозумінням. Але сьогодні я щаслива, почуваю себе людиною, для багатьох – це незрозуміло і дивно: «…як можна залишити комфорт, гроші і їхати сюди, зустрічатися із серйозними труднощами безробіття, нестачею». Проте я ці труднощі уже переживала на початках і там, і це було нестерпно важко. А тут мої близькі, батьки, родичі. Це рідна земля. Хочу бути вільною людиною, нехай у мене в кишені зараз і порожньо. В Італії мала один вихідний день – виходила на вулицю і говорила сама до себе: «О, цей день мій, вільний!». А тепер я щодня ходжу рідною землею, бачу своїх дітей, почуваю себе людиною.

- Що побажаєте тим, хто вагається із прийняттям рішення: поїхати на заробітки чи залишитись в Україні?

- Я багато зустрічала таких людей, котрі поїхали або збираються їхати за кордон на заробітки. Бажаю їм добре подумати і все зважити, тому що «добре там, де нас нема». Оця адаптація і ізоляція, яку ти відчуваєш на новому місті, – гірше, ніж тюрма. Людина в тюрмі знає, що її посадили туди з такого терміну по такий. Вона мусить там бути, їй дають їсти і спати, вона лише повинна виконувати певні умови. А тут ти, як той лист, який впав із дерева: куди його вітер занесе і що з ним станеться – невідомо.

Задають питання: «А що нам Україна дала?». Кожен має починати із себе – і це є слабким місцем нашого суспільства. Якщо ти свою дитину з дому не навчиш, що не можна красти, обманювати, смітити, не розкажеш про Божий Закон – 10 Заповідей, – ніяке суспільство не буде спроможним щось виправити чи змінити у цьому. От і весь закон! Якщо кожна людина так буде жити, чи хоча б старатися виконувати чесно свою роботу на своєму місці, то ми, змінивши себе, змінимо і суспільство.

- Дякую за розмову!

Я дуже плакав і кричав у трубку: «Вже вертайтеся додому. Де ви є?»

Дмитрик, син пані Світлани, народився в Італії, упродовж 3 років жив із бабусею та дідусем в Україні. Потім знову поїхав в Італію. Сьогодні живе у м. Дрогобичі, в Україні.

- Дмитрику, розкажи, будь ласка, про своє життя в Італії. Що тобі запам’яталось?

- Я народився в Італії. Мені запам’ятались місця, де ми бували з мамою, там дуже красиво і чисто. Ходив в італійський садочок і школу, мав багато друзів. Від 3 до 6 років жив із бабусею в Україні. Я скучав за батьками і завжди було якось незрозуміло, чому батьки тебе залишили, чому вони там, а я тут. Бабусю називав мамою. Вона розповідала, що коли телефонували батьки, то я дуже плакав і кричав у трубку: «Вже вертайтеся додому. Де ви є?». Потім батьки забрали мене назад в Італію. Пам’ятаю, що прислуговував у церкві і добре пам’ятаю науки о Володимира. Я його дуже любив.

- А як відбувалося навчання у школі?

- Уроки проходили у формі гри. Максимально могло бути три чи чотири уроки на день. Урок триває близько 45 хвилин. Початкова школа організована так, що усі уроки подавалися грою, ми й не помічали, що перейшли із садочка у школу. Дуже багато малювали. Мені дуже подобалось таке навчання. Удома з мамою ми вивчали українську мову, вона казала, що це потрібно для того, щоб я не став італійцем.

- Як ти себе почуваєш зараз в Україні?

- Спочатку було трохи незвично, я запитував маму, чому тут усе так «подерто». В Італії чисті вулиці, красиві будинки, магазини і школа. Я б хотів, щоб і тут було так само чисто. Хотів би, щоб тут також був Мірабіланді (Діснейленд). Ми з татом і мамою були на екскурсії в Римі, Пізі, гуляли по Ференце. Там – як у музеї. В Україні мені подобається те, що тут можна самому гуляти на подвір’ї, ходити і повертатися зі школи. Натомість в Італії до 10 років не можна дітям ходити самим.

- Ти щасливий, що тепер можеш бути з мамою, братами, бабусею і дідусем?

- Так, я дуже радий, що ми усі разом, але сильно скучаю за татом.

http://www.credo-ua.org/2010/10/35648

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 8 і 2?

Наш співрозмовник

СЕСТРА

Боже благословення сильніше за людське прокляття, — с. Ліджі Пайяппіллі

Сестра Ліджі Пайяппіллі розповідає про своє служіння через заступницьку молитву, ділиться своїм досвідом, який отримала, зустрічаючись із різними людьми, і радить всім постійно перебувати в освячуючій благодаті, приймати Таїнства і якщо турбує здоров’я, то починати ...

допомога

Посттравматичний стресовий розлад у військових. Як із ним боротись?

Військові, які повертаються з фронту, здебільшого морально і розумово ще залишаються там. Буває, що спочатку спілкування з солдатом та його поведінка не викликає тривог, та все ж психологічні проблеми у бійця можуть з’явитись через півроку або рік. Тому ...

отець

Радість починається з чистого сумління, – о. Олег Федоренко

Що ж таке правдива радість? Радість і гумор – чи це одне й те саме? Про це поговоримо з о. Олегом Федоренком, якого знаємо як доброго реколектанта і радісного проповідника. Адже як казав св. Іван Боско: “Сумний святий – сумнівний святий”....

інтервю

«Нові» гріхи, в яких важливо покаятися під час сповіді

Світ змінюється. А з ним – змінюємося й ми. Те, що вчора вважали неможливим, нині — приймаємо як належне. Те, чого боялися, використовуємо у власних інтересах. Ту межу, яку ще вчора боялися переступити, нині залишили далеко ...

десятина

Десятина: множення через ділення

Про те, чи тремтить рука, коли даєш десятину, — розмова з Кшиштофом Демчуком, керівником Спільноти Метаноя. ...

політик

Євген Нищук: «У храмі знаходжу відчуття гармонії і відповіді на запитання»

Ми продовжуємо серію інтерв’ю з відомими греко-католиками. Євген Нищук – міністр культури України, «голос Майдану’2004», незмінний ведучий Революції гідності, талановитий актор – відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ...

єпископ

Владика Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою»

Напередодні своєї хіротонії владика Григорій (Комар), Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії дав інтерв’ю єпархіальному часопису «Жива вода»...

отець

«Життя – це найбільший дар», - о. д-р Ігор Бойко

Уже протягом п’яти років в Українському католицькому університеті, на базі філософсько-богословського факультету, діє Школа біоетики УКУ, яка запрошує на навчання на Сертифікатній програмі з біоетики «На службі охорони життя». Учасниками проекту є лікарі, медичні сестри та працівники паліативних відділень, юристи та біологи, душпастирі лікувальних установ та всі зацікавлені особи...

Архів новин