Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Я хочу подякувати Святій Філомені за ласку зцілення від дерматиту, а також хочу закликати всіх, у  кого є якісь проблеми, молитися до цієї Великої Святої.

п. Уляна (м. Львів)

Назад
по Марія Колодій
Автор: Юлія Комарніцька

Еміграція: погляд батька і сина

Дата публікації: 24-06-2010
еміграція

Батько Віктор:

Головною причиною мого виїзду за кордон стало надзвичайно складне економічне становище в Україні.

 

 

Молода сім’я, двоє дітей, бажання жити окремо від батьків, мати власний куточок і неможливість знайти роботу з оплатою праці, що дозволяла б належним чином забезпечити сім’ю. Все це і спонукало мене виїхати за межі України. Звичайно, планувалося побути рік, два, за той час добудувати хатину і повернутися додому, до родини. Але за ці перші роки мого перебування за кордоном в Україні майже нічого не змінилося. Звісно, в Іспанії, життя було не легше: мовний бар’єр, відсутність друзів, знайомих і, особливо, безмежний смуток за сім’єю. З часом, із мовою стало краще і знайомих стало більше, які намагалися мені допомагати в будь-яких складних ситуаціях, та сум за родиною не зникав ніколи.

Через півтора роки до мене приїхала дружина. Для неї це випробування стало ще важчим. Адже вона, мама, залишила двох синочків в Україні на опікунство бабусі та дідуся. Вони за дітками доглядали під час нашої відсутності, за що ми їм щиро вдячні.

Думалось, що ось ще трішки і повернемось додому. Та, знову ж таки, нестабільність економічної ситуації в Україні щоразу подовжувала час нашого перебування в Іспанії.

Коли, нарешті, нам вдалося отримати документи під час легалізації, ми вперше повернулись додому. Моєму меншому синочку було вже тоді 6 років, хоч я його залишав ще однорічним малюком. Чи це добре? Звичайно, що ні, що діти виростають без батьків. Батьківське серце і батьківські думки завжди линуть до своїх дітей. Діти мають знати батьківську любов і турботу. Відтоді всі наші зусилля були спрямованні лише на те, щоб забрати дітей в Іспанію. Та це нам вдалося лише через два роки. І вже наступного року мого старшого сина довелося знову повертати в Україну, щоб він закінчив школу і мав змогу продовжувати навчання в Україні. Бо я хочу, щоб мої діти навчались і працювали в Україні і я не хочу і не бажаю, щоб їх спіткала моя доля, доля заробітчанина. Це важка праця. І навіть люди з вищими освітами: вчителі, інженери, економісти, працюють будівельниками чи прибиральницями.

Та що нас усіх спонукає залишати Батьківщину, рідний дім і сім’ї? Звичайно, бажання покращити фінансовий стан.

Чому ми так довго перебуваємо за кордоном? Тому, що в Україні нічого не змінюється. Політичні чвари і безвладдя — все це відбивається на простому населенні. Ми не хочемо тут залишатися, ми прагнемо повернутися додому. Ми бажаємо усім серцем, щоб в Україні все налагодилось. А головне, щоб наші діти і не подумали шукати кращої долі в країні під назвою «ЗА КОРДОН»!

Син Михайло:

 

Мені не подобається вислів більшості людей, що «життя за кордоном – мед». Також говорять, що жити за кордоном легко та весело, що гроші заробітчанам «падають з неба» прямо в руки.

Насправді ж, це не так. Дозвольте мені вас ознайомити із їхнім життям. Отже, все починається з того, що у сім’ї елементарно не вистачає грошей, не вистачає на купівлю житла, ремонт квартири. Тоді батько або мати їдуть до Києва, щоб «відкрити» візу за кордон. В українському посольстві до нас ставляться як до «бидла». Люди там стоять у черзі по кілька днів і в різну погоду. І ще й не кожному вдається отримати цей «омріяний» паспорт.

Спочатку в чужій країні найважче – бо ти не знаєш мови і навіть багатьох елементарних речей. Друзі допомагають знайти роботу або штукатура, або помічника на будівництві. Гроші, в порівнянні із нашими, звичайно немалі, але якою ціною… батьки намагаються придбати все якнайкраще для своїх дітей: одяг, їжа, мобільні телефони та інше. Але більшість дітей цього не розуміє.

Я був в Іспанії із батьками і спробував попрацювати в тому темпі та ритмі життя. Це надзвичайно виснажливо та принизливо. Мій батько каже, що ми за кордоном як «білі раби». Тому я не бажаю працювати так, як вони і буду вчитися. Адже вони себе у всьому обмежують: у їжі, в одязі, в усьому економлять.

Але ця відстань нерідко призводить до непорозумінь між батьками і дітьми, утворюючи «стіну непорозуміння» між нами. Тому, здобуваючи щось одне — ми обов’язково втрачаємо щось інше. Я відчував себе самотньою дитиною, яка залишилася з дідусем і бабусею. Дуже часто діти в такому становищі починають курити та зловживати алкоголем, намагаючись придушити відчуття самотності. Тому, на мою думку, краще нікуди не їхати, а бути усією сім’єю разом. Бо краще жити скромніше разом, ніж бути багатим і самотнім.

http://www.credo-ua.org/2010/04/21941/

Список коментарів

Коментовано: Андрій | 2013-02-04

А тут на нашій "славній" Україні , скромно жити можуть люди , котрі в кращому випадку разом зароблять (чоловік та жінка)10-12 тис грн в місяць , але таких є сімей надзвичайно мало в процентному співідношенню , а коли заробляють по 3,5 а той і того менше, і немає допомоги нізвідки , тай як кажуть немає села , щоб передали молоко , сир... картоплю... , то таке життя важко назвати скромним , це є сама натуральна , сама що не є бІДА. Коли 2-3 відсотки жирують і хизуються тим , а 97 ледве виживають і це при умові ,що всі в родині є здоровими , то я особисто волію виїхати за кордом і там як ви пишете економити , але дати дітям можливість , хоч трохи кращого життя . І знаєте Ви . що 95 відсотків молоді віком до 33років , які знають іноземну мову при першій кращій нагоді , тікають з України , а ті що втікли і живуть там з якими я мав змогу спілкуватися навіть чути не хочуть про Україну і вертатися сюди НЕ ХОЧУТЬ ,і цеговорять діти , котрих батьки забрали до себе за кордон , або що виїхали самі.

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 3 і 1?

Історії з життя

ВРЯТОВАНІ ВІД АБОРТУ БЛИЗНЮКИ СТАЛИ СВЯЩЕНИКАМИ

Двоє чилійських католицьких священиків-близнюків вважають, що рішення їх матері відмовитись від аборту, рекомендованого лікарями, сприяло їх покликанню до священства. Священики Паоло та Феліпе Лізама народилися...

Зруйнований храм

Закінчувались весняні роботи на селі. Погідного вечора, коли ще не зайшло сонце, селом йшов завідувач клубу зі шкільним дзвінком, дзвонячи, зупиняючись біля кожної хати, викрикував...

Засновник спільноти молитовного служіння потребує коштів на операцію

Володимир Тимощук, батько 6-х дітей, майже 9 років бореться з раком крові. Незважаючи на хворобу, Володимир не здався, а навпаки – продовжує служити людям і Церкві...

Урок для усіх

Я приїхав за вказаною клієнтом адресою і натиснув клаксон. Почекавши кілька хвилин, знову засигналив. Був пізній вечір, і я подумав, що клієнт, певно, передумав, і я повернуся «на базу»… але...

Цінуймо найдорожче

Вона поспішала на роботу. Йшла як завжди поспіхом, не надто роздивляючись довкола. Та раптом зупинилась. О жах, ледве її нога не ступила...

Про «неформала» і непрофесіонала

Сталася ця пригода на другий день після Зелених свят. У вранішньому автобусі Бурштин – Львів повно студентів з клунками і містян середнього віку, які на вихідні їздили провідати батьків у рідних селах. У Рогатині підсів молодий «неформал»...

Крадені привітальні слова, або про меланхолічний настрій після свят

У святковий час крім дарунків, нам дарують ще й слова привітання. Написані чи сказані, прозою чи у віршовані формі – вони завжди бажані та очікувані, навіть, якщо із запізненням...

Бачити на молитві тільки Бога

Одного разу син запитав у матері: « Чому ти, коли хочеш молитися, запалюєш свічку?»...