Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Я хочу подякувати Святій Філомені за ласку зцілення від дерматиту, а також хочу закликати всіх, у  кого є якісь проблеми, молитися до цієї Великої Святої.

п. Уляна (м. Львів)

Назад
Автор: Зоряна Шмігепьська, 29 років м. Львів

Припадаю до Тебе, мій Христе...

Дата публікації: 03-02-2010
isus
Ідея цієї сповіді виникла в мене давно. Але як усі добрі починання, вона виявилася нелегкою для втілення. Є купа причин, щоб не писати про це все, і лише одна, щоб все-таки розповісти. Моя сестра (їй, а також своїй хресній матері я з вдячністю присвячую цю розповідь) попросила описати ці події, аби мій досвід, мої помилки стали застереженням для инших, а мій шлях до віри допоміг тим, хто ще не знайшов своєї стежини до Бога.

У 13 років я запідозрила, що не зможу мати дітей. Думала так тому, що місячні в мене відбувалися нерегулярно і періодично закінчувалися кровотечами. Коли мені було 15-16 років, мої побоювання підтвердили лікарі.

В цей час я почала читати духовну літературу і, перебуваючи під враженням від прочитаного, почала молитися. Але не тільки рано і ввечері, як звикла, а й щохвилі. Життя непомітно для мене стало иншим. Через свої молитви я, як ніколи близько, наблизилась до Бога. Але як виявилося, закінчити було легше, ніж почати. Згодом у моєму житті залишились лише ранішня та вечірня молитви.

В 17 років у мене почалась кровотеча, після котрої я ледве вижила. Лікарі сказали, що все-таки в мене є шанс завагітніти, і, можливо, після пологів кровотечі минуться. Я вважала, що готова стати жінкою і мамою при найменшій нагоді, хоч завжди мала мрію виходити заміж дівчиною. На жаль, ця моя мрія не збулася, про що я й досі шкодую. Кровотечі минулися після регулярних статевих стосунків, але докори сумління мучили мене.

За якийсь час місячні припинилися на цілих З місяці. Що я пережила за цей час - описати важко. Тести показували, що я не вагітна, але думки, що дитина все-таки є, думки про наслідки цієї (можливої) вагітности не давала мені їсти, спати, жити.

Якось, сидячи на парах, я зрозуміла, що від стресу втрачаю дар мови. Злякалася. Звернулася до «досвідченіших» колежанок за порадою. Виконала всі їхні вказівки (стрибала, парилась і т. п.), не усвідомлюючи, що роблю і які можуть бути наслідки. Нарешті, виснажена, сіла і почала молитися. Був жовтень чи листопад. У час молитви я промовила приблизно такі слова: «Господи! Якщо я вагітна - то зроблю аборт. Я не готова відкрито зізнатися в цьому батькам, не готова стати мамою, витримати осуд людей, кинути інститут. Господи! Не давай мені цієї дитини!».

Того дня в мене почалися місячні. Через якийсь час я заспокоїлася і знову забула про Бога. Вийшла заміж. Влаштувалася на роботу.

Дітей не було. З часу мого «усного» убивства пройшло 4 роки. Восени 2001 року сестра запросила мене на прошу. Я сприйняла цю пропозицію скептично, але поїхала. Радше не для молитви, а щоб розважитися. Ми пробули там день і цілу ніч. Молилися. На світанку священики почали причащати людей. Закрапав дрібний дощ. Тисячі людей стояли просто неба, загорнені в копи і дощовики, та молилися. Мій скептичний настрій поволі розсіювався. Ця спільна молитва розбудила в мені не бачений до цього жаль за скоєні гріхи, хоча свій «аборт» я не згадувала. Коли заспівали: 

«Припадаю до тебе, мій Христе , щоб позбутись пекельних оков, Чиста Кров і Тіло Пречисте В моїм серці замешкає знов ... », я впала просто в болото на коліна і розридалася. Прийнявши причастя, зрозуміла, що Бог простив мої гріхи вільні й невільні.

По приїзді до Львова я завагітніла. Лікарі днем зачаття поставили день мого перебування на прощі, що було неможливим, але знаковим для мене.

На жаль, я провадила попередній спосіб життя. Сварилася, злостилася, брехала, крала, робила кар'єру і носила під серцем дитину. Аж до 16 тижня. А потім я її втратила. Тілесний біль був страшним. Але це було ніщо порівняно з болем душевним, який з'явився трохи згодом. Одного вечора я пригадала все. Вирішила накласти на себе руки, але стримав чоловік. Час минав, а біль - ні. Минув рік, а я й далі не хотіла жити. Сповідалася. Вважала, що своїми руками, хоч і не навмисно, убила свою дитину. Але один священик сказав мені: «Не суди себе, не бери на себе функції Бога». А инший розповів мені притчу: «Був старець, який жив у печері. Провадив праведний спосіб життя. Весь час молився. Але одного дня напала на нього розбійники. Побили, а потім покинули напризволяще. Помираючи, він глянув на свою келію і побачив в кутку біля стіни Ісуса. «Де ж ти був? - запитав він. - Мене катували, а ти не рятував». А Ісус на це відповів: «Я увесь час був тут, але ти мене не кликав». Я зрозуміла, що ця притча про мене. Я не кликала Бога. Я його звинувачувала у своїх стражданнях. А сама провадила попередній спосіб життя.

Минуло ще 2 роки. І знову сестра запросила мене на прошу. Цього разу до Грушева. Я поїхала. Але молилася пасивно, не дуже сподіваючись на допомогу. Над ранок люди почали сідати в церкві на підлогу, щоб хоч трохи відпочити. Сіла і я. За стіною церкви, на вулиці, стояла трибуна, на яку священик запрошував всіх охочих виголошувати намірення для спільної молитви. Я, молячись з усіма, поволі почала дрімати. І тут почула голос сестри: «Я прошу Вас усіх помолитися за мою сестру, котра немає дітей». Сльози потекли фалом з мої очей, коли всі люди почали за мене - останню грішницю - молитись. І Бог почув цю молитву.

Вернулась з Грушева окриленою. Всім розказувала про прошу, заохочувала туди їхати. А тим часом сама знову стала на криву дорогу і згрішила.

В часі жовтня-листопада я завагітніла, і розплакалася від тривожних очікувань. Я боялася знову втратити дитину, і як ніколи, розуміла, що заслуговую цієї кари, бо з часу попередньої вагітности не винесла ніякого уроку. Питання: «Чому? За що?..» у мене не виникали. Я була свідома того, що заслуговую на покарання, і боялася за своє дитя. Я проплакала всю вагітність, яка проходила дуже важко. Була постійна загроза викидня. Молитва моя була коротка, віра слабка. Але мої батьки, родичі, рідні, не розуміючи причин моєї тривоги, молилися щиро і довго. Я почала публічно каятися за свої гріхи перед людьми. І так, завдячуючи молитвам і Божому милосердю, народила цілком здорову дитину (попри прогнози лікарів - вчасно, сама, велику, живу, неушкоджену). Дитина, щоправда, весь час плакала. Я знову почала молитися, визнаючи Божу Волю у всьому, що сталось.

Лікарі казали що наш синочок не буде ходити, але і ті прогнози не справдилися.

Минуло 3 роки, і я знову завагітніла. Носила легко і спокійно, хоч прогнози лікарів знову були невтішними. Я покладалася на Божу волю і Боже милосердя. Через 7 місяців мені сказали, що є загроза, що дитина помре в утробі. Зробили УЗД, фото в утробі... Я повторювала собі й иншим: «У Бога немає нічого неможливого»

і «Віра твоя спасе тебе». На наступний день УЗД повторили в иншому місці. Сказали, що загроза є, але ситуація не така критична, як описали вчора. Я глянула на монітор. Хотіла побачити ще раз своє дитя, але, здалося мені, що побачила збільшений лик Христа із Туринської плащаниці. Нічого иншого я не могла розгледіти, хоч дивилася з різних сторін. Зрозуміла, що Бог дав мені таким чином знак і бере моє дитя під свою опіку.

З різних причин пологи відкладали з дня на день. Упродовж наступного тижня зробили ще одне УЗД. Сказали, що ніякої патології немає. Скерували в заклад, де поставили найгірший ді-ягноз, на консультацію. Там здивувалися, побачивши мене вагітною, обурилися: чому, мовляв, не було, штучно викликаних пологів. Сказали, що обстежуватися вже немає сенсу, і робити щось, на їхню думку, пізно. Ледве вмовила. Була довга мовчанка. Тоді казали, що погіршень немає. Знову мовчанка. Попросили попередній висновок із фотографіями. Сказали, що якби не фото, то не повірили б у зміни, що відбулися, оскільки погіршення теоретично були незворотні. Я сказала, що в Бога немає нічого неможливого і пішла знову в лікарню.

Під час моєї госпіталізації вся моя родина, близькі, рідні та я молилися в один і той самий час годину зранку і годину ввечері - 24 дні поспіль.

Крім того, я вголос визнала Бога, чим викликала певне здивування у лікарів і жінок, з котрими спілкувалася. Молилася при кожній нагоді, Щодня пила свячену воду. Приймала проскурку. Мастила живіт свяченою водою і свяченою олійкою. Ходила на Служби Божі при кожній нагоді. Жертвувала на храм.

Від дня госпіталізації минуло 17 діб. Стимулювання нічого не давали. Перейми починалися і закінчувалися. На понеділок лікарі призначили кесарів розтин. Я ще раз віддала усе в Божі руки. В неділю відійшли води і я природним шляхом з Божою допомогою вдруге стала мамою. Дитина була недоношеною, анемічною і з жовтухою, але упродовж тижня все минулося, і нас виписали додому. За 3 тижні нам сказали, що дитина цілковито здорова.

З її народження я взяла за правило щодня промовляти акафіст, дев'ятницю (цілу за раз), вервицю чи читати хоча б кілька сторінок з духовної літератури, яку довго збирала, але не читала.

Ще не раз у своєму житті я переконувалася у силі віри й молитви. І сьогодні, ділячись з иншими історіями зі свого життя, я хочу ще раз ствердити: «У Бога немає нічого неможливого». Треба лише вірити, надіятися, покладатися в усьому на нашого Господа. І жити за Його Заповідями.

Додати власний коментар

*
*
Будь ласка, додайте 6 й 6.

Історії з життя

ВРЯТОВАНІ ВІД АБОРТУ БЛИЗНЮКИ СТАЛИ СВЯЩЕНИКАМИ

Двоє чилійських католицьких священиків-близнюків вважають, що рішення їх матері відмовитись від аборту, рекомендованого лікарями, сприяло їх покликанню до священства. Священики Паоло та Феліпе Лізама народилися...

Зруйнований храм

Закінчувались весняні роботи на селі. Погідного вечора, коли ще не зайшло сонце, селом йшов завідувач клубу зі шкільним дзвінком, дзвонячи, зупиняючись біля кожної хати, викрикував...

Засновник спільноти молитовного служіння потребує коштів на операцію

Володимир Тимощук, батько 6-х дітей, майже 9 років бореться з раком крові. Незважаючи на хворобу, Володимир не здався, а навпаки – продовжує служити людям і Церкві...

Урок для усіх

Я приїхав за вказаною клієнтом адресою і натиснув клаксон. Почекавши кілька хвилин, знову засигналив. Був пізній вечір, і я подумав, що клієнт, певно, передумав, і я повернуся «на базу»… але...

Цінуймо найдорожче

Вона поспішала на роботу. Йшла як завжди поспіхом, не надто роздивляючись довкола. Та раптом зупинилась. О жах, ледве її нога не ступила...

Про «неформала» і непрофесіонала

Сталася ця пригода на другий день після Зелених свят. У вранішньому автобусі Бурштин – Львів повно студентів з клунками і містян середнього віку, які на вихідні їздили провідати батьків у рідних селах. У Рогатині підсів молодий «неформал»...

Крадені привітальні слова, або про меланхолічний настрій після свят

У святковий час крім дарунків, нам дарують ще й слова привітання. Написані чи сказані, прозою чи у віршовані формі – вони завжди бажані та очікувані, навіть, якщо із запізненням...

Бачити на молитві тільки Бога

Одного разу син запитав у матері: « Чому ти, коли хочеш молитися, запалюєш свічку?»...