Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Хочу подякувати за ласку і опіку над моєю сімєю Матері Божій і святій Філомені. Одного разу моїй дочці піднялась температура до 39,3. я помастила миром святої Філомени і сталося чудо.Температури не стало.Також допомогло миро святої Філомени від сильної болі

Люба (м. Бережани)

Назад
Автор: Оксана

Смиренний поклін

Дата публікації: 11-12-2009
Я тримала мамину руку. Колись витончено зграбну, нині — худий, обтягнений шкірою кістяк, через що здавалась неприродною, деформованою. Але й зараз у ній відчувалась неабияка сила, і я знала, що тільки вона може витягнути мене з безодні відчаю. Друга рука була вільною, з неї щойно висковзнула рука мого первістка, якого понесли кудись за скляні двері кабінетів. Я тримала мамину руку, відчуваючи через неї єдність з усією своєю ріднею, не тільки сущою, а й із далекими незнаними пращурами, усіма тими, хто, зчепившись руками, не дасть відійти моєму синові, бо він — продовжувач їхнього роду. Кліщава рука моєї матері була їхньою рукою. Тому я затисла пальці на її зап'ястку й не давала собі забутися вві сні. Аби й мій хлопчик не провалився в яму того сну, я повинна була впильнуватись і во ім'я всіх поколінь тримати його життя в руці. Під мої повіки, немов під стріху, закрадалась темрява, але нею пробігали зелені вогники світлячків. І я знову розплющувала очі, чіпко тримаючи життя мого синочка на припоні.

Ще вчора він просто недомагав, хмикав, кривився, прицмокував, просячи пипки, а вночі нас забрала "швидка". Та допомогти було нікому. Це була ніч із суботи на неділю, і на п'ять відділів чергував один, вкрай стомлений, лікар. До вечора моєму хлопчикові стало зовсім погано, його поклали під крапельницю й довго не могли потрапити голкою у вену. Він вже не мав сил кричати, як кричав до того, жалібно, безпомічно, надривно, і лише дивився на мене своїми каштанчи-ками-оченятами... Ладна була повиколювати собі очі, аби лиш нічого не бачити.

За пів години його віднесли в реанімацію. Я вийшла на двір і побачила схвильовану, перелякану маму. Пригорнулась до неї і тихенько розплакалась.

Мама була глибоко невіруюча, усе своє життя присвятила науці, не вірила ні в Бога, ні в переселення душ, ані потойбічне життя. Враз протягнула руку й скрикнула:

- Ні, ні, Бог не допустить! Не смій і думати про таке!

Тут я й учепилась в її руку. Ми обоє сіли на широку лаву біля реанімаційного відділу. Я не відпускала маминої руки, боячись провалитись у сон...

Нараз ясний ранок запав мені у вічі. Мами поряд не було, я стискала свою закостенілу руку. Жахнулась так, ніби мене заживо поховали... Два вікна реанімації двома порожніми більмами подивились на мене, два білих заклеєних конверти... Тут я побачила маму біля дверей реанімації. Притискаючи до серця руки, вона поспішала донести мені радісну звістку. Дуже детально по декілька разів повторювала, як лікарка спозаранку відчинила їй двері.

- Чи живий Миколка?

- Так, — здивовано відповіла. — Чому ні? А ви, що тут робите? Їдьте спокійно додому, прийдете об одинадцятій. Та привезіть йому кілька пипок, бо він у вас смоктальник знатний, увесь час плямкає губками.

- Докторе, — не вгавала, — йому полегшало?

- Стан нормальний, загрози життю в дитини немає...

Йшли коридором, тримаючись одна за одну, похитуючись, немов це ми важко всю ніч відпрацювали в реанімації. Пішли за пипками. І я, немов про далеке минуле, розповідала мамі про те, якими оченятами дивився на мене син, ще раз і ще раз повторювали слова лікаря...

Уже коли Миколка одужав, і ми з ним доліковувались в цій лікарні, кожного дня рівно в одинадцятій якась незвідана сила тягнула мене до дверей реанімації. На той час там завжди збирались жінки. Голубими, сірими, чорними були їхні очі, але погляд струменів, мов оголений електричний дріт. І я кожного дня розповідала їм свою історію й показувала сина, який до всіх усміхався своїми каштанчиками. Вони збирались довкола мене, і я із сином на руках опинялась в тісному колі однаково страшних облич, які, поки я говорила, запалювались безумною вірою, як обличчя моєї матері, коли вона викрикнула: "Бог не допустить!" І кожного разу, докінчивши свою історію, я плакала з відчуттям відчаю, що все ще десь жив у мені, прошитий сонячним променем. Я помітила, що ми дивним чином прощались одна з одною. Коли розходились, кланялись одна одній, не просто кивали, як ото знайомим на вулиці, а віддавали смиренний поклін. Тепер я вже не зумію повторити цього руху.

Додати власний коментар

*
*
Будь ласка, порахуйте 7 + 6.

Історії з життя

ВРЯТОВАНІ ВІД АБОРТУ БЛИЗНЮКИ СТАЛИ СВЯЩЕНИКАМИ

Двоє чилійських католицьких священиків-близнюків вважають, що рішення їх матері відмовитись від аборту, рекомендованого лікарями, сприяло їх покликанню до священства. Священики Паоло та Феліпе Лізама народилися...

Зруйнований храм

Закінчувались весняні роботи на селі. Погідного вечора, коли ще не зайшло сонце, селом йшов завідувач клубу зі шкільним дзвінком, дзвонячи, зупиняючись біля кожної хати, викрикував...

Засновник спільноти молитовного служіння потребує коштів на операцію

Володимир Тимощук, батько 6-х дітей, майже 9 років бореться з раком крові. Незважаючи на хворобу, Володимир не здався, а навпаки – продовжує служити людям і Церкві...

Урок для усіх

Я приїхав за вказаною клієнтом адресою і натиснув клаксон. Почекавши кілька хвилин, знову засигналив. Був пізній вечір, і я подумав, що клієнт, певно, передумав, і я повернуся «на базу»… але...

Цінуймо найдорожче

Вона поспішала на роботу. Йшла як завжди поспіхом, не надто роздивляючись довкола. Та раптом зупинилась. О жах, ледве її нога не ступила...

Про «неформала» і непрофесіонала

Сталася ця пригода на другий день після Зелених свят. У вранішньому автобусі Бурштин – Львів повно студентів з клунками і містян середнього віку, які на вихідні їздили провідати батьків у рідних селах. У Рогатині підсів молодий «неформал»...

Крадені привітальні слова, або про меланхолічний настрій після свят

У святковий час крім дарунків, нам дарують ще й слова привітання. Написані чи сказані, прозою чи у віршовані формі – вони завжди бажані та очікувані, навіть, якщо із запізненням...

Бачити на молитві тільки Бога

Одного разу син запитав у матері: « Чому ти, коли хочеш молитися, запалюєш свічку?»...