Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Я хочу подякувати Святій Філомені за ласку зцілення від дерматиту, а також хочу закликати всіх, у  кого є якісь проблеми, молитися до цієї Великої Святої.

п. Уляна (м. Львів)

Назад
по Жива Вервиця
Автор: о. Мелетій Батіг, ЧСВВ

Зруйнований храм

Дата публікації: 22-06-2013

Закінчувались весняні роботи на селі. Погідного вечора, коли ще не зайшло сонце, селом йшов завідувач клубу зі шкільним дзвінком, дзвонячи, зупиняючись біля кожної хати, викрикував:

– Запрошуємо всіх на кіно за колгоспний рахунок.

Коли люди виходили на дорогу, він пояснював:

– Кіно дуже цікаве, повчальне і ще до цього воєнне. Перед кінофільмом лектор з району прочитає дуже інтересну лекцію. Явка для всіх обов’язкова.

Діти з радістю сприймали цю вістку, але старші люди непокоїлися – потрібно було залишати всяку роботу і йти до сільського клубу. Адже ж за відсутність можна попасти у немилість  колгоспного начальства.

Коли сонце стало заходити, із всіх кінців села тягнулись люди до сільського клубу. Недалеко на горбочку за парканом стояла старенька церковця, яка була закрита ще з передвоєнних часів. Подвір’я заросло кропивою, бур’янами, здавалося, що за святиню цю люди повністю забули.

Повибивані шибки вікон, через які влітали пташки в середину церкви, поржавіла бляха на куполі, а також обшарпані стіни придавали їй якусь убогість і жалюгідність. Навіть хрест, що на куполі, похилився від вітру, створював вид запущеної церкви, що завжди віддзеркалює відповідно культуру села. Сільський клуб також вимагав ремонту, хоч побілені стіни і помальовані червоною фарбою вікна і двері відтворювали враження, що тут є господар, який дбає про цей дім.

Цього вечора біля кубу зібралося багато людей. На двір винесли лавки, і хто прийшов раніше, сідали на них, хоч більшість людей стояли по боках. Діти сідали на траву і чекали одного – коли будуть показувати кіно.

Кіномеханік завів двигун, який крутив генератор, і засвітилась яскравим світлом електрична лампочка, так як електрики ще не було в селі.

З колгоспної контори прийшли всі працівники адміністрації, а серед них голова колгоспу і сільської ради. Вони були задоволені, що зібралися люди, а також дякували кіномеханіку за освітлення.

Голова колгоспу виступив з коротким словом:

– Хочу всіх вас привітати із закінченням весняних робіт. Хоч були несприятливі погодні умови, але ми справилися з посівною і тепер будемо готовитись вже до жнив. Соціалістичні наші зобов’язання ми виконали. Сьогодні до нас приїхав з області високодостойний професор з сільськогосподарського інституту, з кафедри наукового атеїзму, і прочитає зараз дуже цікаву і змістовну лекцію.

Люди завжди хочуть почути щось нового, тому було бажання в них почути якісь новини. Лектор поважно став перед трибуною і почав голосно говорити до жителів села, хвалячи їх за сумлінну працю у колгоспі, яка є добрим вкладом у побудову комунізму. Не забув сказати дещо з історії села, як знущалися поміщики з кріпаків, про боротьбу селян з багатіями, про революційні події і таке інше. Він продовжував говорити:

– Товариші, ви щасливі, що позбулися релігійного мракобісся. Раніше люди ходили в церкву, де попи їх обдурювали. Тепер замість церкви вам щотижня крутять кіно.

Та на жаль, ваш клуб не може помістити всіх людей. Тож потрібно побудувати новий, більший і світліший. Багато є пропозицій з вашого села. Ми маємо багато заяв ваших жителів, які просять знести вашу колишню церкву, яка закрита і не діє, а на цьому місці спорудити новий будинок культури. Частину коштів бере на себе держава, а частина коштів надійде з бюджету колгоспу.

Не годиться, щоб у наш час такого високого культурного і технічного розвитку на селі, де працюють такі трудівники, до цього часу стояла церква. Церкву можна акуратно розібрати і побудувати новий будинок культури, використавши для цього розібраний матеріал.

Аж тепер люди заметушились і почали між собою перешіптуватися, а в скорому часі піднявся шум, як у вулику. Та лектор тут же став вгамовувати їх.

– Я ще не все сказав. Я хочу вам пояснити про шкідливість релігії як опіуму для народу. Наш народ був нещасний тому, що його постійно обдурювали і страшили їх потойбічним світом, якого насправді немає і не може бути. Якщо Бога немає, то нащо вам храм, це не робить честі вашому селу. Адже ж будуємо з вами світле майбутнє комунізму і клуб стане осередком…

Лектор, не доказавши речення, на хвилинку замовк, бо ніхто не чув його через шум присутніх людей.

Люди ще більше стали щось говорити між собою і вже не слухали, що говорить лектор.

– Тихіше, прошу вас! Мене послано партійним керівництвом з області, тож слухайте уважно, що я говорю. Прошу підняти активно всім руки, хто за це, щоб побудувати новий клуб, де б ви могли так численно збиратись, але на новому місці…, самі знаєте…

Спереду дехто з людей підняли руки. В основному це були працівники колгоспної адміністрації і також, як тоді говорили, передовики сільського господарства.

І тут лектор поставив друге питання:

– Хто проти, щоб побудувати новий клуб, про що говорилось раніше.

Руки ніхто не піднімав всі очікували, що він знову скаже: – Хто утримався?

Знову тиша охопила всіх учасників зібрання.

Тоді він звернувся до секретаря, сказавши:

– Запиши: одноголосно. Оце справді по-більшовицькому.

Після чого став вихваляти мудрого керівника найбільшої держави у світі Микиту Сергійовича, як вірного ленінця:

– Завтра ми йому пошлемо телеграму про мудре рішення працівників вашого колективного господарства та всіх жителів вашого села. Голова колгоспу подякував лектору за проведені збори, сказавши своє заключне слово.

– Вже з початком нового місяця ми повинні виконати партійне рішення, яке ви всі підтримали, а зараз ще всі переглянемо епохальний фільм про народного героя громадянської війни Чапаєва.

Дехто зі старших людей, почувши це все, йшли додому, хоч голова показував нікому не розходитися. А на другий день по селу ходили різні чутки. Одні говорили, що будуть будувати новий клуб, інші, що будуть старий клуб розбирати, а ще інші, що будуть руйнувати церкву і будуть там щось будувати.

Шанований всіма жителями колгоспний коваль Олексій Ставницький, коли до нього прийшли сільські жінки, шукаючи поради, говорив:

– Що хочуть, те і зроблять. Ви були свідками, як вони хитро провели збори, так само розберуть нашу церкву, бо вже до мене підходили, щоб я перший розбирав нашу святиню. Я сказав «ні», то за це став для них ворогом.

На початку місяця червня одного дня біля церкви, зібралось усе сільське начальство, щоб вирішити, як розбирати церкву. Одні говорили, щоб розбирати храм зверху, починаючи з хреста, другі говорили, що потрібно розбирати церкву знизу.

– Ось тут зачепити трактором оцю підвалину і витягнути її, а потім ще одну, і церква завалиться, – говорив один урядовець.

– Але нам потрібний матеріал, щоб не пошкодити почнемо зверху, – говорив інший член правління колгоспу.

– Це затягнеться на довший час, а нам треба вже сповістити, що зроблено, – відповідав рішуче голова колгоспу, тож завтра задіяти трактори і за один день розтягнути її на всі сторони.

– Можна ще сьогодні після обіду, – хтось доповнював вказівку голови.

– Це ще краще!

Ще цього дня після обіду до церкви під’їхали трактори. Зійшлися люди, бо всім було цікаво, як буде зруйнована святиня. На жаль, ніхто не прийшов, щоб захистити храм і обійшлось тільки мовчанням і невдоволенням.

Дехто з трактористів відмовився, залишивши трактора біля церкви. Було питання, хто перший?

До праці приступили навіть члени правління, а голова колгоспу вказував, за що тягнути, свердлили отвори, щоб можна було пропхати канати і витягувати підвалини. І коли тягнули трактором за один кут, то вся церква захиталася, заскрипіла, а трактор забуксував, так що тракторист Ігор злякався, вийшов з трактора і на повний голос сказав, що всі почули:

– Я цього робити не буду.

– Ми ж тобі дали новий трактор і приймаємо тебе в партію, як це ти не будеш робити цього, що тобі говорять?

– Не буду… Мені страшно. Ви розумієте? У мене є діти!

Після Ігоря відмовились інші його друзі трактористи розтягувати церкву.

– Ми вас з роботи по виганяємо… Настрахалися Бога. Та під час війни таких боягузів знаєте що…

– Тут не війна. Це варварство і більше нічого! – Говорив тракторист, який також відмовився валити церкву.

Люди, що стояли і дивилися на це все, почали просити голову, щоб залишив церкву в спокої.

– Якщо хочете будувати новий клуб, то землі тут багато, а церква нехай стоїть собі.

– А рішення партії, як по-вашому? – відповідав парторг.

Голова колгоспу зрозумів, що нічого не вдіє, вирішив діяти по-іншому. Люди розійшлися, залишилися біля церкви тільки трактори. Ввечері він прийшов до коваля і просив, щоб він негайно зробив у кузні гаки.

– А це для чого? – запитав Олексій.

– Твоє завдання їх виготовити, і то ще сьогодні. Олексій здогадувався для чого потрібні гаки, тому не хотів йти до кузні, відмовляючись:

– Я сьогодні прихворів і себе погано почуваю.

Ось ключі від кузні, і там нехай, хто зможе, зробить ці гаки. Арматура там є.

Голова взяв ключі і двом хлопцям, які помагали у кузні Олексієві, передав ключі і сказав їм виготовити гаки. На другий день вже зранку біля церкви були солдати з військової частини, яких запросив голова. Вже з самого ранку вони завели трактори зачепили підвалини і одночасно рвонули.

Церква заскрипіла і похилилась повністю на один бік. Після чого таким же методом розвалювали другу стінку з іншої сторони. І тільки за третім разом на землі лежав брухт. Церква була розвалена. Піднявся високо стовп пилу над селом. Здавалось, що горить щось. Від гуркоту почали сходитися жителі, що недалеко проживали біля церкви. Саме в цей час виганяли корови на пасовище. На цій розвалині було видно баню з хрестом, яка виблискувала до сонця, немов би скривала цю всю руїну церкви під собою.

– Негайно повідомте в райком, – звертався голова до парторга, а до бригадира він говорив з наказом: – Весь з дерева матеріал перевезти на пилораму, а все що металічне; хрести, завіси, бляху перевезти до кузні. Все, що всередині окремо поскладати. Розбирати вам допоможуть солдати.

Цілий день кипіла робота. Спорохнявілі бруси відкидали в сторону на дрова, а кращі возили на пилораму. Престоли, ікони, хоругви, віконні рами також складали в одне призначене місце, як непотріб на дрова.

Перед обідом приїхав секретар райкому з району. Він потиснув руку голові колгоспу кажучи:

– От що значить порядність. Сказано, і тут же зроблено, якби ми мали всюди таких керівників, не було б у нас давно проблем. Ви показали добрий приклад для інших, про це я буду говорити на партійному активі району.

Голова колгоспу, як ніколи, був задоволений своєю роботою. Донедавна він переживав, що його знімуть з посади, а тепер забезпечив собі місце на довгі роки. Він увійшов у довір’я партії.

Як виявилося, доброго матеріалу для будівництва було зовсім мало. В основному це були дрова, які потім використали на свинофермі, де на кухні готовили корми.

Вечором ще багато дечого залишилось біля розвалини. Прийшли сільські жінки старшого і молодшого віку, хрестилися і молилися, а деякі витирали сльози, кажучи:

– Нас тут хрестили, ми тут вінчалися, ми тут паски святили, сходилися на богослужіння в неділю і в свята… Хто міг подумати, що одного дня церкву розберуть так швидко, і наше село осиротіє. Дві війни видержала ця наша святиня, а тепер усе згорить.

Найбільше було клопоту з Олексієм Ставницьким. Він ніяк не хотів перековувати хрестів і дуже був незадоволений владою, яка вирішила в такий спосіб ліквідувати духовне серце села. Одного разу він взяв хрест, що був на куполі церкви встановив на місці, де стояла церква. Це було вечором, а в ранці вже всі бачили цей хрест. Знову жінки розмовляли між собою:

– Це справді святе місце. Не дай, Боже, щоб тут побудували сільський клуб. Але це не від нас залежить. Дай, Боже, здоров’я тому, хто цей хрест тут поставив. Хоч він буде нагадувати і буде тою пам’яткою про нашу святиню.

Голова тут же почав сваритися з ковалем:

– Хто вам, Олексію, дав право встановлювати хрести. Чому ви його не перекували.

– Я не знаю, хто його встановив. Він був біля кузні, а хто його заніс туди, кажу вам, що не знаю, – відрікався Олексій, як колись апостол Петро від Христа, що це не його затія.

– Ось зараз його заберіть і більше не встановлюйте своїх порядків. Вам зрозуміло?

Тоді Олексій підійшов ближче до голови і тихо спокійно сказав йому:

– Аркадію Васильовичу, ми тут не вічні. Не знаємо, що навіть завтра буде з нами. Це все є витвором рук наших прабатьків. Хіба можна так глумитися над їхньою пам’яттю.

А що буде, коли дійсно все переміниться, а ми будемо чекати останнім подихом, на кого?.. Що далі? Той, що дав нам життя, а це Господь Бог, спитає нас за це життя, як ми його провели, що ми зробили доброго?.. Ви розібрали церкву, а що збудуєте, і чи взагалі щось збудуєте? Ви бачили, як жінки плакали. Сльози невинних жінок так даром не проходять.

Ці останні слова роздратували голову колгоспу і він сказав:

– Час покаже, Олексію, хто був правий!

Вони один на одного зо раз поглянули і розійшлися.

Через тиждень спочатку районна, а потім обласна газета схвально писали про активного голову в селі Якушенці Аркадія Васильовича, який перший в районні виконав «волю» селян, розібравши нікому непотрібну церкву. Його вихваляли, навіть фотографію помістили і ставили за приклад для інших керівників. Зате жителі села сприймали це по-своєму, розуміючи всю цю систему управління.

З часом весь матеріал з розібраної церкви був використаний як дрова на фермі. Навіть старі липи, що росли навколо церкви позрізали на дрова. Минув час і люди привикли до цього і стали забувати, що там, де пасли корови, колись стояла сільська церковця, і тільки згадували про неї ті, які добре пам’ятали про свою святиню.

Трохи згодом під час автомобільної аварії Аркадій Васильович чудом залишився живий, але дуже був травмований і за станом здоров’я його відправили на пенсію. Він ніяк не міг зрозуміти, як так швидко залишився без посади.

Так як минають швидко пори року, так і проходять швидко політичні зміни у суспільстві. Настав час перебудови. Україна здобула самостійність. Розпались колгоспи. Всі колгоспні будівлі стали руйнуватися. Голови і партійні керівники колгоспів продавали все, що можна і що не можна.

Аркадій лежав хворий з інсультом. Дружина не дуже дбала про нього, та діти роз’їхались по містах, а він тепер хворий найбільше страждав від самотності.

Як йому здавалось, він був тепер нікому не потрібний.

Аркадій одного разу покликав до себе Олексія Ставницького. Колишній колгоспний коваль ніяк не міг зрозуміти, що від нього вимагатиме колишній голова, бо часто були з ним суперечки і непорозуміння.

Зайшовши у хату, Олексій привітався, коли відкрив двері кімнати, де лежав Аркадій на постелі біля вікна. Аркадій відкрив очі, побачивши Олексія, просив його:

– Сідай ось тут біля мене. Колись ми були молодими, працювали, піднімали господарство, а тепер не можу навіть сам повернутись. Це вже у мене третій інсульт. Вибачай за мову, бо важко мені говорити, – говорив важко хворий. На кожне слово приходилось чекати. У свою чергу Олексій не знав, що йому сказати. Була якась мовчанка, та через декілька хвилин Аркадій знову почав говорити:

– Пам’ятаєш суперечки, які були між нами, коли валили церкву. Тож я хочу перед тобою вибачитися. Ти тоді був вище мене, бо краще розумів всю цю ситуацію, до чого це все йде, а я засліплений ідеологією партії старався якнайкраще виконати її вказівки.

За це мабуть мене Бог покарав, хоч я виконував не свою волю, а волю партії. Та з часом Микиту Хрущова зняли, Брежнєв помер і, на кінець, держава розпалася, колгоспи розтягнули, і ми один за одним помираємо. Все таки відчуваю, що Бог є і Він мене прокляв і люди мене прокляли. То я хочу хоч перед людьми отак, як перед тобою, перепросити за свій бездарний вчинок. Не мав я тоді розуму, бо думав, що завжди буду здоровий і при владі…

Тут Олексій став заспокоювати Аркадія:

– Ви і зараз гнівите Господа Бога. Бо Бог усіх людей любить великою любов’ю, навіть найбільших своїх ворогів. В особливий спосіб Він, Всемогутній, дає Вам терпіння, щоб Ви покаялися, перепросили Його, і Він, Милосердний, простить Вам все, що Ви зробили недоброго.

Першими словами, коли голосив Господь Добру Новину були слова: «Покайтесь, бо Царство Небесне близько!» (Мт. 4, 17). Тож найперше перепросіть Господа Бога, а люди вас знають і все вам простять. Бо багато чогось Ви робили також і доброго для людей. Я і тоді на Вас не сердився, бо розумів, чиї Ви вказівки виконуєте. Тепер люди знову хочуть збудувати на тому місці нову церковцю, тільки шукають кошти, щоб хтось допоміг.

– Ох, якби я мав здоров’я…

– Це вже інші постараються, Ви не переймайтеся тим. А для Вас, якщо бажаєте, то я можу попросити священика, щоб Вам висповідатися за все життя, і Вам відразу стане легше на душі. Сповідь – це зустріч з Милосердним Христом, Який прощає через священика всі наші провини. А для цього потрібно визнати свої гріхи і виявити глибокий жаль все, що ми недоброго вчинили, тільки не бійтесь сповіді.

– Я тебе завжди поважав, як мудрого чоловіка, тому вчини для мене те, що вважаєш за потрібне, – вимовляв з притиском кожне слово хворий, погоджуючись на сповідь. Дякую тобі за добру пораду, мені вже полегшало на душі.

Олексій майже кожного дня приходив до Аркадія, підготовляючи його до сповіді. Прийшов час і він сповідався перед священиком зі своїх гріхів за ціле своє життя.

Через декілька тижнів Аркадій помер. Хоронили його на сільському цвинтарі. Грав духовий оркестр. Та коли проходили біля зруйнованої церкви, процесія зупинилася. Стояли мовчки хвилину, щоб перепросити Господа за провину покійного у руйнуванні тут колись збудованого храму.

Що відчувала його душа на цей час, ніхто не знав. У кожного були свої думки. Та Божі думки – не людські думки. Така правда.

http://www.misionar.info/povchannya/4769/

Додати власний коментар

*
*
Будь ласка, порахуйте 3 + 5.

Історії з життя

ВРЯТОВАНІ ВІД АБОРТУ БЛИЗНЮКИ СТАЛИ СВЯЩЕНИКАМИ

Двоє чилійських католицьких священиків-близнюків вважають, що рішення їх матері відмовитись від аборту, рекомендованого лікарями, сприяло їх покликанню до священства. Священики Паоло та Феліпе Лізама народилися...

Зруйнований храм

Закінчувались весняні роботи на селі. Погідного вечора, коли ще не зайшло сонце, селом йшов завідувач клубу зі шкільним дзвінком, дзвонячи, зупиняючись біля кожної хати, викрикував...

Засновник спільноти молитовного служіння потребує коштів на операцію

Володимир Тимощук, батько 6-х дітей, майже 9 років бореться з раком крові. Незважаючи на хворобу, Володимир не здався, а навпаки – продовжує служити людям і Церкві...

Урок для усіх

Я приїхав за вказаною клієнтом адресою і натиснув клаксон. Почекавши кілька хвилин, знову засигналив. Був пізній вечір, і я подумав, що клієнт, певно, передумав, і я повернуся «на базу»… але...

Цінуймо найдорожче

Вона поспішала на роботу. Йшла як завжди поспіхом, не надто роздивляючись довкола. Та раптом зупинилась. О жах, ледве її нога не ступила...

Про «неформала» і непрофесіонала

Сталася ця пригода на другий день після Зелених свят. У вранішньому автобусі Бурштин – Львів повно студентів з клунками і містян середнього віку, які на вихідні їздили провідати батьків у рідних селах. У Рогатині підсів молодий «неформал»...

Крадені привітальні слова, або про меланхолічний настрій після свят

У святковий час крім дарунків, нам дарують ще й слова привітання. Написані чи сказані, прозою чи у віршовані формі – вони завжди бажані та очікувані, навіть, якщо із запізненням...

Бачити на молитві тільки Бога

Одного разу син запитав у матері: « Чому ти, коли хочеш молитися, запалюєш свічку?»...