Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Хочу подякувати за ласку і опіку над моєю сімєю Матері Божій і святій Філомені. Одного разу моїй дочці піднялась температура до 39,3. я помастила миром святої Філомени і сталося чудо.Температури не стало.Також допомогло миро святої Філомени від сильної болі

Люба (м. Бережани)

Назад
по Марія Колодій
Автор: rozpovidi.org.ua

Волонтерство починається не з місій, а з того часу, коли свідомо зробиш вибір в сторону добра

Дата публікації: 01-07-2011

  Буду доти, доки буду їм потрібний       

       Інколи хочеться зробити в житті щось таке, чим би міг пишатися чи виглядати відчайдухом в очах інших. Залишившись на самоті чи в товаристві “цікавих” людей, уявляєш себе героєм, який може приборкати світ і познайомитись з прекрасною особою, яка була б високого роду і була б тобою підкорена через унікальні якості, якими володієш. 

Та коли приходиш додому чи йдеш на роботу, чи на навчання, знову стаєш особистістю, яку навіть ніхто не зауважує! НІХТО! Але ж Господь – Він Єдиний, Хто бачить тебе постійно, і вважає тебе унікальним, таким, що може виконати завдання, на яке ніхто більше не здатний. 

       Він просить тебе стати волонтером, тим, через кого в майбутньому – далекому чи близькому – буде змінений хід історії. Він просить довіритись Йому. Господь не відкриває всього, що має на меті, але всі, хто довірились, ні разу не пошкодували і про них говорили та й говорять як про героїв. Ми можемо зробити таке, чим могли б пишатись. Хіба прожити, не образивши нікого не є тим, чим можна гордитись чи виглядати відчайдухом? 
       На двотижневі курси волонтерів нас прийшло четверо новобранців. Решту вісімнадцять були волонтерами, за плечима яких була не одна країна пройденого служіння. Наш навчальний день проходив, як звичайно, на курсах. На обід кожного з нас посадили за стіл до “старших”. Першого ж дня, по закінченню трапези, вони встали з-за столу сказавши, щоб молодь працювала, й пішли. Ми ж залишились і змушені були прибирати посуд та витирати столи. Це повторилось також після вечері. 
       Цього ж вечора ми зібрались в кімнаті. Хтось виявляв своє невдоволення вголос, в досить гострих висловах, хтось нарікав мовчки, однак, всі ми були злі на так званих “старців”. Та наступного дня повторилось все те саме, і наступного, і ще наступного; це було не навчання, а каторга, – вони не пропускали жодної можливості з нас посміятись. Закінчили курси всі, але поїхати за направленням погодилось лише двоє з “молодих”. Через півроку ми зустрілись на курсах, рахувались уже як свої – ще не старці, але привілейовані. Згадували наші перші курси, сміялись, жартували. Коли прийшов час поділитись враженнями, то мій товариш сказав, що витирати столи було легше і приємніше ніж інфекційні рани хворих в тій жаркій країні, де ми були. А кепкування старших – це як приємна розмова друзів в порівнянні з наріканнями хворих.
        Бо ж волонтерство починається не з місій, на які від’їжджаєш, а з того часу, коли вперше зробиш свідомий вибір в сторону добра: поступитись місцем в автобусі, посміхнутись чи не звернути увагу на образу. Це місія Божого волонтера – робити добро в будь-якому місці, де б ти не був.
       Перед від’їздом на місію нас просили попрацювати в місцевому дитячому будинку і ми погодились, бо це мало бути не більше місяця. Та все вийшло інакше: через затримку з візами та й ще з інших причин наш від’їзд перенесли на вісім місяців. Впродовж цього часу ми пережили різні відчуття: від легкого невдоволення до зневіри і навіть неконтрольованого гніву до тих, з ким працювали.
       Ми продовжували служити в дитячому будинку. Як не дивно діти нас прийняли дуже добре, за короткий час вони почали нам довіряти. Вони нас полюбили та ми мріяли про місію там, далеко за морем. Ми розповідали про ту далеку країну, про те, що ми зробимо, коли приїдемо на місце; розповідали про невдачі у нашій справі. І ось прийшов час, коли нам почало щастити. Ми раділи, але не зауважували зміни в очах тих маленьких людей, котрі нас вже встигли полюбити. Прощальний вечір був дуже веселий, МИ РАДІЛИ.
       Коли ж прибули на нове місце, нас направили до дитячого будинку. Там були діти, можливо, іншої шкіри чи розміру очей. Та в них було щось дуже знайоме, адже я вже бачив ці очі, мені були знайомими ці погляди. Так, дійсно інша країна, але діти ті самі, з одним бажанням – щоб їх любили, ними піклувались. Я ХОТІВ НАЗАД. До тих, яких зустрів першими, до тих, які перші полюбили….
       Я залишусь і буду бажати лише того, чого хочуть вони. Вони більше не відчують себе як тимчасові. Тепер тільки я буду тимчасовим. Буду доти, доки буду їм потрібний.

 

 Моє знайомство з Богом

       Насправді я не хотів допомагати людям. А відчував потяг до подорожей і пригод по всьому світі. Я жив у країнах Дефо, Кіплінга, а особливо Стівенсона. Це була основна причина, чому я став волонтером. Адже всі волонтерські банери завжди говорять про пригоди і відкриття світу по новому.
       Вже тиждень, як ми працювали в цій лікарні, пригод вистачало (можливо навіть більше ніж хотілось), але це були не ті пригоди, яких я сподівався. Це був просто жах: ми спали по три години через сім, вісім, а деколи й десять годин, бо нові волонтери мали приїхати от-от, але це вже тиждень, а поміч має приїхати от-от. Але це не було найважчим, а те що зі всіх присутніх нервував найбільше, як і втомлювався, тільки я. Хоча фізично я виглядав краще за інших, та й мав спеціальну підготовку лікаря, а не мед-брата. Це й дратувало мене. Але завтра буде неділя і я відісплюсь, роботи для мене буде менше бо приїдуть лікарі з регіональної лікарні. Хоча молодшого персоналу побільшає і я навіть міг би їм допомогти, але вони ні коли не нарікають, отже нехай працюють.
       Я йшов коридором до кімнати, щоб заслужено відпочити три години і радів, що завтра вже неділя, коли повз мене пройшов капелан. Це був священник років сорока, він працював тут уже рік. Також був зажди радісний, хоча вигляд мав не дуже. Я, як завжди, подумки пожалів його (якщо це так можна назвати).
       - Ви їх не любите - сказав він.
       - Перепрошую?!
       Він пішов, я ще декілька разів намагався його зупинити, та він навіть не обернувся. Прийшовши до кімнати, я не міг заснути, мені навіть здалось, що я не спав протягом трьох годин. Вставши я твердо вирішив, що піду завтра до каплиці, де він відправляв кожний день богослужби, і запитаю його, що він мав на увазі. Бо він спілкується з іншими волонтерами я сам бачив, що до нього ходить часто багато людей. Він скаже загальну думку про мене, а можливо навіть взнаю і хто як думає.
        Йти я вирішив після відправи, щоб мене бачили, тим більше, що я не розумію цих заходів. Так і зробив. Прийшов приблизно так, щоб все закінчилось, а так як отець завжди затримувався в каплиці, то розминутись я з ним не міг. Двері в каплицю були закриті, а отже, отця немає. Але він ніколи так рано не йшов, та й попередити ніхто не міг, що я прийду. «Та ну це вже занадто, - міркував я, - ну сказали тобі щось: хіба це важливо? Тим більше, при нашій роботі можуть такого наговорити та й ще на різних мовах. Все! Це ж моя довгоочікувана неділя - спати, спати». По правді сказати, ця перша неділя пройшла не так, як я очікував: приїхали нові волонтери і мені, як старшому групи, довелось їх розміщати і взагалі усяко допомагати. До кімнати прийшов близько першої ночі. Всі, хто сьогодні працювали, уже давно спали. Я ліг у ліжко, але лють в середині мене не давала заснути. Думки розбивали мене, я ненавидів усіх і всі були мені щось винні. Кулаки і скули зводило: «Вони всі проти мене, вони мені заздрять, я - професіонал, а хто вони такі?» «Може ви вийдете на роботу» - це була не пропозиція, а знущання - вони знали, що я не погоджусь і аж напевно знали, що приїде зміна. Вони мене ненавидять, адже ж якби я сьогодні працював, то й не прийшлось «возитись» з новенькими і тоді б……Раптом я відчув лагідний, теплий вигук: «Ви їх не любите», «Ви їх не любите», «Ви їх не любите». Ці слова лунали в мене в вухах - я вже не міг ні про що думати і в голові не могло більше ніщо поміститись, тільки ці слова. Вони почали стихати і я відчув, що мені добре, спокійно, я почав засинати. Вперше за весь час праці я так добре спав. Прокинувшись вранці, був бадьорим і веселим, навіть хотів працювати.
       Цієї ночі я відчув дотик Господа, але тоді ще цього не знав.


       Волонтер без Бога те саме, що людина без душі.

       Перед Різдвом наш капелан прийшов до приймальні і заохочував до сповіді. Адже рік закінчується і було б дуже добре прийняти Святе Причастя. Після нашої першої зустрічі ми бачились ще кілька разів; нашої першої теми про любов я ніколи не підіймав, бо було якось ніяково, та й він більше не говорив мені про якісь вади. Ми не стали друзями, але наші стосунки стали трохи тепліші.
       Поговорили про можливість відсвяткувати різдвяні свята. Настрій у всіх був хороший, до закінчення року залишилось декілька днів. Ми жартували, сміялись і вирішили, що підемо ввчері до каплиці на Літургію, а опісля підемо на новорічну вечірку.
       Настав довгоочікуваний день! Ми вже збирались до каплиці, як в лікарню привезли дівчинку років п’яти з травмою голови. Вона була непритомна і дуже бліда. Було зрозуміло, що втратила багато крові. Коли записали адрес, звідки її привезли, то виявилось, що це інший кінець містечка. На питання чому привезли до нас, бо ж по дорозі як мінімум було дві лікарні, виявилось, що в тих лікарнях її не прийняли, бо ліміт пацієнтів, таких, як ця дівчинка, було вичерпано. Наша лікарня була запланована для дорослих, тому я пропонував перев’язати і на нашій машині відвести в сусідню поліклініку, вона якраз мала спеціалізацію з дітьми. І нам би не відмовили, в цьому я був певний, бо ми часто працювали з ними. Та батько відмовлявся.              Часу сперечатись не було, тож я попробував ще раз і пообіцяв, що поїду з ним. Він був категоричний - НІ. Почали приготовлятись, тоді до мене підійшов священик і пообіцяв, що буде молитись, доки не закінчиться операція. Це я тоді проігнорував. 
       Запросили кров для переливання. У нас її не було. Операція для нас була складна тим, що навіть не було відповідного інструменту. Та все пройшло вдало, залишалась справа з кров’ю, однак її не було, тиск падав - вона не виживе! Що робити??? «Молитись, лікарю, молитись”. Хто це сказав я і досі не знаю, але чомусь зразу зрозумів, що - це єдине, що можна зробити! Ми не домовлялися, але я побачив, як всі ворушать губами. Ми стояли над дитиною і молились. Це не науково! Але тоді я навіть про це не думав, було зрозуміло, що врятувати її можна лише так. Ми молились, вона помирала. Раптом вона відкрила очі і посміхнулась, отже, буде жити!!!
      Через якийсь час привезли кров, але вже ніхто не сумнівався, що дівчинка виживе.
       Йдучи на вечірку повз каплицю, побачив, що там горить світло. Не знаю чому, але я зайшов в середину: горіли лише лампади і дуже приємно пахло ладаном. Священик сидів біля іконостасу і молився. Я хотів поговорити про сьогоднішній день. Він був не проти, але розмова була про інше: «Чому не хочу повірити в Бога і довіритись Йому…»
       Це була особлива зустріч з Богом, коли зрозумів, що я не вірив в Бога, хоча був хрещений. Однак тепер я став впевнений, що Він є і діє постійно. І ще: волонтер без Бога те саме, що людина без душі.

 http://rozpovidi.org.ua

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 1 і 8?

Дорога спасіння

ДЕПРЕСІЯ

10 РЕЧЕЙ, ЯКІ ВИ МАЄТЕ ДІЗНАТИСЯ ВІД СВЯЩЕНИКА ПРО ДЕПРЕСІЮ

У мережі почався новий флешмоб – #faceofdepression. Його мета – показати, що людська депресія – це доволі неочевидний для сторонніх факт. І навіть якщо ви, або хтось із ваших близьких, щиро посміхаєтеся ...

спеції

Приправи до… Великого Посту

Ну що ж, Великий Піст іде повним ходом. Ви вже взяли собі постанови? Ну то добре. А що якби ми підійшли до посту «від кухні», але не в ...

піст

ЩО МОЖНА І ЩО НЕ МОЖНА ЇСТИ В ПІСТ

Більшість християн знає, що у піст не можна їсти м’яса. Та це не зовсім точне визначеня. Виявляється, за деякими винятками більшу частину тижня під час Великого посту Українська Греко-Католицька Церква їсти м’ясо… дозволяє. То як тоді правильно постити? Розповідає о. Андрій Стадницький, голова Катехитичної комісії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ...

думки

20 думок святого Хосемарії Ескріви про духовність, молитву та життя

Є речі, які видаються нам очевидними. Однак, пропущені через особистий досвід, вони промовляють значно більше. Пропонуємо 20 тез отця Хосемарії Ескріви про речі, які стосуються кожного...

поради

Перемогти стрес: 5 практичних порад

Прокинувшись вранці, ви, можливо, вирішили, скільки разів натисните на кнопку будильника, у що одягнетесь чи скільки чашок кави вип’єте. Однак виникають проблеми, над якими ви не задумувались заздалегідь. Про що йдеться? Ви обирали ...

людина

10 ознак того, що ти приймаєш себе

Ми схильні прив’язуватися до речей і поглядів. Неохоче розстаємося з колись установленими уявленнями про самих себе. Проте cаме вміння полишати старі погляди є основою розвитку ...

молитва

Божі Дари є для того, щоб сховати в собі чи щоб послужити іншим?

Дорогі в Христі, браття і сестри, в Євангелії від Матея 25:14-30 Ісус оповідає нам притчу про Таланти та їх помноження. Зауважуємо, що ці дари не беруться з нічого, а є їх ...

любов

Крізь вушко голки побачити Іншого

Книжка "Крізь вушко голки" – це чотирнадцять історій людей, які мають розумову неповносправність, які живуть поряд із нами, які люблять, страждають, відчувають і радіють...

Архів новин