Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Хочу подякувати за ласку і опіку над моєю сімєю Матері Божій і святій Філомені. Одного разу моїй дочці піднялась температура до 39,3. я помастила миром святої Філомени і сталося чудо.Температури не стало.Також допомогло миро святої Філомени від сильної болі

Люба (м. Бережани)

Назад
Автор: Жива Вервиця

Я стояла біля воріт неба і пекла

Дата публікації: 19-03-2010
Глорія
Якщо хтось із вас сумнівається або думає, що Бог не існує, що потойбічний світ є лише матеріалом для художніх фільмів, що після смерті все закінчується, то прошу прочитати цю книжечку. Однак читайте її всю, від початку аж до кінця. Тоді ваша думка точно зміниться, якою б скептичною вона не була.
У книзі розповідається про подію, що сталася в 1995 році. Цей випадок задокументований. Пані Глорія Поло – родом із Колумбії, за фахом – зубний лікар. Вона померла від тяжкого поранення, пролежала кілька днів у комі, підключена до медичних пристроїв. Лікарі вже втратили надію і хотіли від’єднати жінку від апаратури. Тільки її сестра, також лікар, наполягала, щоб Глорію залишили під медичним наглядом.
Перебуваючи у комі, Глорія опинилася по той бік реальності, в іншому світі, а потім знову змогла повернутися, щоб дати свідчення тим, які не вірять. Отож принесла нам звідти важливу звістку. Прочитайте про це на сторінках книги, записаної з її уст.
Пані Глорія перебувала у містичному переживанні, яке дуже ясно описала, вона змогла заглянути до своєї „книги життя". Усе побачене і відчуте настільки глибоко вразило її, що за повелінням Господнім вона стала «голосом вопіющим у пустелі віри» сучасної модерної доби. Значення цього послання, її власні переживання – це не що інше, як погляд на безмірну Божу любов до нас, людей, і на Його велике Милосердя. Торкається також теми про теперішнього Папу Бенедикта XVI (його перша енцикліка Deus caritas est (Бог є любов).
Дуже часто Бог дає нам нові та нові докази свого існування, своєї величі, але ми постійно заперечуємо Його буття.

Свідчення пані Ґлорїі Поло

УДАР БЛИСКАВКИ


Я дякую Господу за те, що сьогодні можу перебувати разом з вами, а також щаслива, що володію даром, яким мене наділив Бог. Подія, про яку надалі розповідатиму, трапилася 5 травня 1995 року в Народному Університеті в Боготі, столиці Колумбії, десь половина п'ятої пополудні.
Була п’ятниця. Я зі своїм чоловіком йшла на кафедру стоматології, щоб взяти кілька книг, потрібних для дисертації, над якою працювала разом зі своїм 23-річним племінником, теж зубним лікарем, як і я.
Лив сильний дощ. Я та племінник увесь час ішли під малою парасолею, намагаючись оминати великі калюжі. А чоловік, одягнутий у дощовик, йшов попри стіну бібліотеки, намагаючись не змокнути. Перебиваючи розмовами гуркіт грому, перестрибуючи через великі калюжі, навіть не зауважили, як підійшли до алеї, де росли високі дерева. І тут сталося найстрашніше: у нас влучила блискавка. Вона була настільки сильна, що ми одразу обвугліли. Племінник помер на місці. Блискавиця влучила у його спину, спаливши все його нутро. А зовні він не змінився зовсім. Хлопець хоч і був молодий, але дуже вірив у Бога. Особливу набожність мав до Дитятка Ісуса. Носив на шиї медалик з Його зображенням на кремнієвому кристалі.
Спеціалісти медичної експертизи говорили, що саме цей кремінь притягнув блискавку. Вона вдарила одразу в серце. Згоріли всі внутрішні органи, і сильний струм вийшов через ноги. Спроби оживити хлопця були даремними. Але зовні він не мав жодних опіків.
Щодо мене, то блискавка проникла через мої рамена і спалила моє тіло у страшний способом як усередині, так і зовні. За своє оздоровлене тіло, яке тепер бачите, мушу дякувати лише Божому Милосердю. Це є виявом Милосердя нашого доброго і люблячого Бога. Я мала жахливий вигляд: уся обгоріла, грудей не було, а зліва, на місці груді, залишилася велика діра. М’язи стали однією величезною болючою раною, мої ребра, ноги, шлунок та печінка були попечені. Блискавка вийшла з мене через праву ногу. Пошкодженими були нирки, легені та один із яєчників.
Усередині я мала мідну спіраль – контрацептивний засіб. А мідь є добрим провідником струму, саме тому яєчники були сильно спалені. Вони стали такі маленькі, як дві виноградні ягідки. Серце зупинилося, я була без ознак життя. Тіло тряслося від електричного шоку, мокра земля ще була під напругою, тому спочатку ніхто не міг мені допомогти, бо довгий час було неможливо до мене доторкнутися.

ІНШИЙ БІК ПОДІЇ
А тепер добре слухайте! Я вам розповіла про тілесне, матеріальне, фізичне поранення. Але інший бік цієї події був набагато приємніший. Зі мною відбувалося щось неймовірне. Тоді, як моє тіло лежало обвуглене, я (моя душа) знаходилася в білому тунелі. Мене оточувало яскраве світло, дуже незвичайне, світло, що приносило такий мир, щастя, викликало такі почуття, яких просто неможливо описати. Мабуть, немає слів, щоб передати усі відчуття, щоб відтворити велич цієї хвилі. Перебуваючи у тунелі, я відчувала радість і щастя, ніщо мене не обтяжувало, бо на мене не діяли закони гравітації. Коли я глянула вгору, розуміючи, що наближаюся до виходу, побачила таке світло, як сонячне. Кажу „біле", щоб тільки якось означити колір, бо колір цього світла і його ясність були невимовними. Не можна його порівняти з нічим, що існує серед кольорової гами на цьому світі. Воно було прекрасним, було джерелом величезної любові, миру і спокою в мені і біля мене. Невимовна любов і мир, яких я в світі не знала...
Коли рухалася тунелем вперед, сказала собі: «Неймовірно! Адже ж я померла!» У цій хвилі думала про своїх дітей : «Мій Боже, мої діточки! Що на це скажуть мої діти?» Я була мамою дуже зайнятою. Ніколи не мала для них часу. Виходила з дому раненько, а поверталася пізно ввечері. При цьому не могла правильно подбати про свою родину. Нараз тут побачила убогість власного життя без прикрас, охопив мене великий смуток. У цей момент внутрішньої порожнечі, яку відчувала через відсутність своїх дітей, я побачила щось прекрасне: моє тіло вже не було частиною простору і часу. Знову глянула вгору і відчула щось дуже гарне. Я бачила всіх людей свого життя в одну мить, справді, за одну єдину хвильку - і живих, і померлих. Я обняла своїх прабатьків, прапрабатьків, своїх батьків, які померли, просто всіх! Це була мить повноти, це було чудесно. Зрозуміла, що мене задурили байками про реінкарнацію. Можна сказати, що я „влучила у власні ворота", тому що думку про реінкарнацію завжди фанатично обстоювала. Мені говорили, що моя бабця втілилася в когось іншого, але вже не сказали в кого. Оскільки віщування для мене дуже багато означало, то я не цікавилася, у кого ж втілилася її душа. Я зустрічала людей, про яких думала, що в них перевтілилися мій прадід і дід. А тепер я обняла свого діда і прадіда. Ми справді реально обнялися, і я зустрілася з усіма. Це відбулося в одну мить. Я побачила всіх, кого колись знала, з усіх країн, де колись була, побачила живих і померлих за один момент. Лише моя дочка, якій на той час було 9 років, зреагувала на мої обійми перелякано. Вона відчула їх у своєму реальному житті на цьому світі.
Це було в ті хвилини, коли вона і вся родина переживали за моє життя, бо моє тіло було в комі, у лікарні. Зрозуміло, що такі обійми з потойбічного світу не відчуваємо. Пербуваючи у цьому дивовижному стані, не відчуваючи часу, не будучи обтяженою тілом, я вже не дивилася на людей так, як раніше. Колись я розподіляла людей за певними мірками – на товстих і худих, високих і низьких, негарних і красивих, за відтінком шкіри, навіть за манерою одягатися. Я завжди цинічно критикувала інших. Тут було зовсім по-іншому. Тут все було без матеріального тіла. Тепер я бачила душі людей. Як чудово було бачити внутрішню суть людей, їх думки і відчуття, коли я до них торкалася. Обіймаючи усіх, поступово летіла вгору.
У такий спосіб я піднімалася далі, повна миру і щастя.. Чим вище я опинялася, тим більше усвідомлювала, що мала чудесне видіння. На кінці цієї дороги побачила надзвичайне озеро, оточене дуже гарними деревами, такими чудовими, що вже далі не існує інших слів, аби утворити від них найвищий ступінь порівняння. Ще я побачила надзвичайно барвисті квіти, довкола кружляв такий аромат, що викликав у людини блаженство. Усе тут відрізнялося від того, що я бачила у житті, тут був зовсім інший світ, це незвичайний сад. Мабуть, не доберу інших слів, аби це описати, тільки слово ЛЮБОВ.
Були тут два дерева, які щось затіняли. Здавалося, що це вхідна брама. Мене вразили кольори, що не були схожі на ті, до яких звикла . У цій хвилі я побачила племінника, як він увійшов до цього чудесного саду. А я знала, відчувала, що туди не смію ступити і ще не можу, - зайти туди...

ПЕРШЕ ПОВЕРНЕННЯ
У цю мить я почула голос свого чоловіка. Він кричав, плакав, заламував руки, його стогін виривався з глибини серця, із самої душі: «Глоріє! Глоріє! Що сталося? Прошу, не залишай мене одного! Дивися, твої діти тебе потребують! Глоріє! Повернися назад! Не будь боягузом і не залишай нас тут самих!»
У цю мить я побачила все, не тільки свого чоловіка, що так гірко плакав. Господь звелів мені повернутися, хоч я цього і не хотіла, бо побачила зовсім інший світ. Спокій, радість, краса, насолода – усе те, у що я занурилася в іншому вимірі, не давали мені того бажання повернутися назад.
Однак поступово і щораз швидше я почала линути вниз, прямуючи до свого тіла, яке було без ознак життя. Моє тіло лежало на ношах в одному з відділень університетської лікарні в Боготі. Довкола метушилися медики, змагаючись за моє життя, кілька разів за допомогою електрошоку намагалися відновити дію мого серця, але всі їхні зусилля були марними.
Після удару блискавки я та племінник близько двох годин пролежали на землі, перебуваючи під дією електричного розряду, тому ніхто не міг до нас підійти і якось допомогти.
Як бачите, пройшло доволі багато часу, ніж мене спробували оживити. А тепер погляньте сюди. Я (моя душа) підходжу до свого тіла і ногами душі доторкаюся своєї голови (пані Глорія при цьому вказує на місце на голові). Душа має форму людського тіла. У цей момент мене з великою силою вдарила іскра, і я почала входити до свого тіла. Здавалося, що воно мене всмоктує. Це єднання з тілом викликало нестерпний біль, бо я побачила, як воно з усіх сторін покривалось іскрами. Виникло таке відчуття, що мене помістили у щось дуже мале і тісне. Було таке враження, що я одягнулася в дитячий одяг, зроблений з дроту, а я, намагаючись поміститися в ньому, уся обдряпалася дротяними колючками. Це був жахливий біль. Обвуглене тіло так боліло, так страшно пекло, що звідусіль аж парувало та диміло.
Я почула, як закричали лікарі: «Вона прийшла до себе! Вона прийшла до себе!» Були безмежно раді. Та мої болі були невимовні. Мої ноги були цілком чорні і обвуглені, тіло - одна відкрита рана, якщо взагалі на ньому ще були якісь м'язи.

МАРНОСЛАВСТВО
Цей найбільший і найнестерпніший біль спричинило моє марнославство. Це був зовсім інший вид болю в мені - це марнославство світської жінки, емансипованої, самостійної, самовпевненого спеціаліста, професіонала, академіка, інтелектуалки, яка хотіла відіграти важливу роль у суспільстві.
Попри все це я однаково залишалася рабою свого тіла, рабою краси, моди. Щодня чотири години витрачала на аеробіку, масажі, дієти – на все, що в цьому випадку можна уявити. Найголовнішим ідолом була краса мого тіла. І для цього я приносила багато жертв. Таким було моє життя – насамперед дбати про зовнішній вигляд..
Я говорила, що гарні груди є для того, щоб їх показувати. Чому мала б їх закривати? Також і свої ноги вихваляла, бо знала, що мала чудові ноги, дуже витончену поставу, – хоч на конкурс.. А тепер в одну мить, оглянувши свій потворний вигляд, зрозуміла, що все життя дбала тільки про своє тіло. Воно було центром мого життя, і весь мій інтерес полягав у любові до власного зовнішності. А тепер я все це втратила. Там, де колись були груди, залишилися тільки діри, особливо зліва нічого не було. Мої ноги виглядали жахливо, як відкриті рани без м'язів, обвуглені, цілком чорні, як згорілі котлети. Усі частини мого тіла, які я найбільше пестила, були обвуглені і знищені. На мене було просто моторошно дивитися.

У ЛІКАРНІ
Згодом мене перевезли в лікарню соціального забезпечення. Там мене почали швидко оперувати і зішкрябувати спалені місця. Під час наркозу я залишила тіло вдруге і спостерігала, що зі мною роблять лікарі. Я дуже переживала за своє життя, передусім боялася за свої ноги. Та враз сталося щось страшне...
Хочу вам признатися, милі брати і сестри, що в справах релігійних, зрештою, і все життя, я була "на дієті". Щодо Господа Бога, я була однією з католичок, які „у житті віри є на дієті". Я була поганою католичкою. Усе моє ставлення до Бога полягало в тому, що в неділю я ходила до церкви на Літургію, яка тривала тільки 25 хвилин. Яким випробуванням були для мене священики, які проголошували довгі проповіді! Саме тому я вишукувала такі Св. Літургії, де священик говорить якнайменше, бо інакше я просто нудилася. Ось таким було моє спілкування з Богом - дуже убогим. Зате величезний вплив на мене мали усі світські течії та модні новинки. Направду, я була вітряною хоругвою. Що вважалося найновішим, наймодернішим у раціоналізмі чи у вільнодумстві, за тим я вдавалася одразу. Не вистачало мені молитовної охорони, бракувало мені віри в силу ласки, в силу жертви Св. Літургії. Чим більше удосконалювалася, досягала вершин у різних сферах життя, тим гірші плоди потім збирала. Одного разу, перебуваючи в університеті, я почула, як католицький священик говорив, що „не існує ні диявола, ні пекла".
Це було якраз те, що я хотіла чути! Відразу собі подумала: Якщо не існує диявол і пекло, то значить усі дістанемося до неба. Тоді чого ще маю боятися?
Мені дуже соромно і сумно, але мушу визнати, пекло та диявол – це те, що мене ще прив’язувало та тримало у Церкві. Цей екзистенційний страх перед дияволом, перед злом ще навертав мене до церковної спільноти. Коли ж я почула, що того, чого я найбільше боялася, - не існує, то одразу сказала: „Чому я маю прикладати зусилля і боротися, щоб жити так, як вчить „стара Церква"? Однаково потім усі прийдемо до неба, тому нема різниці, хто ми є і що робимо".
Саме такі думки згодом зовсім віддалили мене від Господа. Я почала на Церкву наговорювати. Називала її глупою та застарілою. Геть перестала боятися гріха і почала нищити своє ставлення до Бога. Гріх залишався не тільки в мені, але через мене почав поширюватися довкола і заражав інших. Я стала активною в негативному сенсі. Так, я навіть почала всім розказувати, що диявол зовсім не існує, що це вигадки духовенства. Деколи колегам в університеті доводила, що Бог не існує, що ми є продуктом еволюції і т.д. У такий спосіб мені вдавалося збаламутити багатьох людей. Це вам розповідаю, щоб ви краще могли зрозуміти наступне.

ДИЯВОЛ ДІЙСНО ІСНУЄ


Тепер послухайте, що сталося, коли перебувала в тій ситуації. Це було просто страхіття! Я зрозуміла, що демони дійсно існують, а тепер прийшли, щоб мене забрати. Я бачила їх перед собою. Нічого жахливішого навіть не можна уявити, так страшно виглядають ці дияволи насправді. Враз побачила, як із стін операційного залу виступає багато темних постатей. Виглядають цілком нормальними і звичайними людьми, але потім їхні обличчя перемінилися на страшні і повні ненависті, що аж просочувалася з їхніх очей. Починаю розуміти, що я їм щось винна. Прийшли, щоб порахуватися зі мною, бо прийняла їхню позицію, а тепер за це мала заплатити, а ціною була я сама. Мої гріхи мали наслідки. Гріхи належать сатані, він їх не пропонує задарма, треба за них віддячити. Тою ціною є наша душа. Коли, так би мовити, купуємо в його крамниці, будемо змушені за той товар розрахуватися. Це мали б знати. За кожен гріх згодом обов’язково буде розплата. Ми будемо жертвувати спокоєм сумління, внутрішнім умиротворенням, здоров'ям, а якщо належимо до дуже вірних і постійних замовників у супермаркеті сатани, купуємо тільки у нього, то, коли прийде час, він за все з нас спитає!
Найбільшим наклепом і найгіршою брехнею, великим трюком диявола є те, що поширюється казка, що він зовсім не існує.
Темні постаті кружляли довкола, я зрозуміла, що прийшли тільки з однією метою, - щоб взяти мене з собою. Переконана, що ви навіть не уявляєте, який переляк опанував мене. Куди ділися мій інтелект, дотепність, академічні титули, закінчена спеціалізована освіта!? Були цілком безвартісні. Ці гріхи нас, людей, тягнуть додолу, у глибінь, до «батька брехні»! Якщо, однак, свої жалюгідні зради і гріхи (за які мусимо розрахуватися) принесемо Богу в Тайні Покаяння, то Бог заплатить ту ціну. Він заплатив за них власною Кров'ю і смертю на хресті. І Він платить щоразу, коли грішимо знову. Він за нас витерпів пекельні муки. За гріхи ми самі мали відбути кару, бо вони нас зробили боржниками власника гріха (сатани). Ми були відкуплені Ісусом Христом. Тепер маємо право на Його царство, на Його життя, бо Він нас вчинив "дітьми Божими".
А тепер прийшли вони, ці темні «товариші», щоб забрати мене у свою власність.
Зі стін операційної зали виходили все нові й нові демони. Їх було дуже багато. Вони обступили мене. Зовні спочатку виглядали звичайними людьми, а згодом почали змінюватися: сповнювалися диявольською ненавистю, а деякі були такі бездухі, немов вигоріли всередині.
Моя душа опиралася і тряслася, я моментально зрозуміла, що це була чорна сила, що вони тут задля мене, тому що я їм щось заборгувала, бо гріх не є задарма. Направду, найбільша підлість диявола і його брехні полягає в тому, щоб люди вірили, що він зовсім не існує. Це його стратегія, бо тоді він зможе робити з нами все, що захоче. Аж тепер я усвідомила – о, так, вони існують! І вже почали навколо мене кружляти, хотіли мене забрати. Можете собі уявити мій переляк? Мій страх, ці жахіття?!
Уся моя наука, хитрість і становище в суспільстві тепер були ні до чого. Я почала качатися по землі, кидатися до свого тіла, щоб у нього увійти, але воно не прийняло мене. Я дуже злякалася. Почала втікати. Не знаю як, але пройшла крізь стіну операційного залу. Не хотіла нічого, тільки втекти, але коли пройшла крізь стіну, - то стрибнула у ніщо. Потрапила в один з тунелів, що вели вниз. Спочатку тут ще було трохи світла! Складалося враження, що воно пробивається через бджолині соти. Тут усе кишіло, бо було стільки людей, як у вулику. Дорослі, старі, чоловіки і жінки виглядали просто дико - голосно кричали, скреготали зубами, були наїжачені, з дикими гривами. Мене затягувало глибоко під землю, я рухалася безперервно додолу, хоча весь час намагалася вибратися звідти назовні. Світла ставало щораз менше, усе довкола тонуло у пітьмі. А я летіла тим тунелем далі, аж поки не настала непроглядна темрява. Цю темінь неможливо порівняти з нічим, що є на землі. Найтемніша ніч, до якої ми звикли, тут виглядає ясним полуднем. Цей морок спричиняє страшні болі, породжує жах і ганьбу, а ще усе тоне у такому смороді, що аж забиває дух. Це жива пітьма, нічого тут нема мертвого чи нерухомого.
Коли я так безпомічно ковзала цими тунелями, несподівано опинилася на якомусь рівному місці. Я була просто в розпачі, але одержима залізною волею вирватися звідси. Як мізерно тепер виглядала. Увесь час вважала, що у житті можу добитися всього, бо , власне, маю залізну волю, а тепер моя наполегливість, упевненість кудись щезли, - я не могла нічого вдіяти, зрозуміла, що стала нікчемною та безпорадною.
Я несподівано побачила, як розкрилася земля. Виглядало так, немов вона мала величезні уста, що стали потворною пащею, як гортань без дна. Та земля жила, вона рухалася!!! Я почувалася спустошеною. Піді мною розверзлася бездонна прірва, яку людськими словами просто неможливо описати. Найстрашніше було те, що там, у цій відкритій гортані, не було Божої любові, не було й краплі надії. Ця діра мала в собі щось, що мене засмоктувало додолу швидше, ніж могла цьому якось опертися. Я кричала, як божевільна. Перелякалася аж на смерть, коли побачила, що цьому падінню не можу перешкодити, що мене безперервно затягує вниз. Знала, що якщо остаточно впаду туди, у прірву, то вже ніколи не повернуся назад, але без кінця буду падати все глибше і глибше. Це була б смерть для моєї душі, бо вона залишилася б назавжди пропащою.
Моє тіло почало занурюватися до цієї діри, та нараз відчула, як Архангел Михаїл міцно вхопив мене за ноги. Коли так висіла над прірвою, демонів дратувала ця дрібка світла, яку я ще мала в душі, тому всі ці потвори накинулися на мене. Їх можна порівняти з личинками, з упирями, що впилися в мене, аби знищити отой маленький промінчик надії, що ще жеврів у мені. Ви навіть не уявляєте, наскільки огидно відчувати, як тебе їсть всяка нечисть! Я верещала так, як ніколи у житті. Ці істоти почали горіти.
Мої сестри і брати, я бачила живу темряву – це є ненависть. Вона дуже пекуча, всепоглинаюча, дуже швидко нас використовує і висмоктує до тла. Мені просто бракує слів, аби передати все те, що я відчула там.
Я продовжувала кричати, бо мене наповнив нестерпний біль. Мабуть, у такий спосіб я мала зрозуміти, що відчувають і переносять сотні тисяч людських істот, що перебувають там. Усе довкола тонуло у шаленому плачі та стогоні.
Найбільше мене вразило те, що тут було дуже багато молоді, особливо неповнолітніх. Усі вони билися в нестерпних муках. Я зрозуміла, що це були душі самогубців, що позбавили себе життя у хвилі розпачу, а тепер тонули у цій біді, борсалися у фекаліях, терпіли катування, оточені демонами, що їх мучили. Усе заполонив скрегіт зубів, гірке квиління, крики від нестерпного болю. Побачене настільки мене вразило, настільки глибоко потрясло, що я, мабуть, ніколи цього не забуду. Коли людина чинить самогубство, вона втрачає Божу опіку, тому демони мають до неї прямий доступ. Якби ці люди знали, що на них чекає після самовільно вчиненої смерті, то вони точно погодилися б на термін у в’язниці, аніж на перебування тут. Та найстрашнішим було навіть не терпіння, якого зазнавали люди, а цілковита відсутність Бога. У цій прірві людина не відчуває Бога. Це дуже складно пояснити. Коли віддаляємося від Господа, то чинимо великий гріх, а перебування тут - це наслідки гріха. Думаю, що тепер ви розумієте, що таке гріх. Гріхопадіння має страшні плоди. А ми у своєму житті все зводимо до жарту, до примітивного жарту про пекло, про демонів. На жаль, не усвідомлюємо, що робимо найбільшу дурницю у своєму житті.
Усе побачене справило на мене гнітюче враження. Я потребувала роки, щоб оговтатися, бо як тільки згадувала той морок, уся тремтіла і плакала над терпіннями тих багатьох-багатьох людей.

БІЛЬ ДУШІ
Якщо вже аналізувати своє життя, то варто розповісти все. Потрібно, щоб ви знали, що я була безбожниця, можна сказати, - атеїстка. Спочатку повірила, що диявола немає, а згодом перестала вірити в існування Бога. Та мій атеїзм мене покинув, як тільки побачила всі ці муки. Я почала кричати: «Агов! Бідні душі в Чистилищі, прошу вас, заберіть мене звідси! Прошу, допоможіть мені!»
Коли я так кричала, то знову побачила дуже багато терплячих, особливо молодих людей, вони невимовно плакали. Однак у Чистилищі „бідні душі" захищені від злого впливу, бо вже є Божими святими, а з демонами не мають нічого спільного.
Душі, що перебувають у Чистилищі, насамперед потребують, щоб члени сім'ї померлого розпочали краще життя, щоб змінили свій спосіб існування, почали виконувати діла любові, щоб відвідували хворих. Дуже вагомою є пожертва на Службу Божу за померлих, у якій потрібно брати участь. Бідні душі з того дуже багато скористали б, зазнали б добра і потіхи. Душі, що у Чистилищі, вже не можуть для себе зробити нічого, зовсім нічого. Але Бог може чинити безмірні ласки за жертви на Св.Літургії. Тому ми мали б помагати померлим у такий спосіб.
Я, повна страху, зрозуміла, що ці душі не можуть мені допомогти, а тому, запанікувавши, почала знову несамовито кричати: «Це якась помилка, безглузда помилка! Гляньте на мене! Я майже свята! Мене завжди всі називали святою! Я ніколи не крала, не вбивала. Нікому не спричинила терпіння. Перед тим, як фінансово збанкрутувати, я лікувала зуби безкоштовно, часто не вимагала грошей, коли не могли заплатити. Купувала речі для бідних... Що я тут роблю?"
Домагалася свого „права"! Я, котра, розуміється, була така добра і мала б просто ногами йти до неба. Що тут роблю? Кожної неділі ходила на Св.Літургію, хоч і видавала себе за атеїстку, але зовсім не зважала на те, що говорив священик”. Моє «Я» продовжувало голосити: „Ніколи не пропускала Св.Літургію. Якщо за ціле життя й пропустила, то разів зо п'ять, не більше. Так що ж я тоді тут роблю? Випустіть мене звідси! Заберіть мене звідси!»
Я верещала і просто ревіла, вкрита тими огидними істотами, які мене обліпили. «Я римо-католичка, я практикуюча католичка, прошу, визволіть мене!»

Я БАЧИЛА БАТЬКА І МАМУ
Коли моє тіло перебувало у глибокій комі тут, на землі, то там, у потойбіччі, я кричала, що є католичкою. Враз я побачила бліде світло. Ви навіть не уявляєте, що означає маленький промінчик у тій непроглядній темряві! У тому мороці він одразу став чимось найвагомішим. У тому страшному місці це світло було найкращим, на що тільки можна було сподіватися, це немов найбільший дар, на який людина не те що не надіється, а навіть не мріє, що коли–небудь його отримає. Я підняла голову вгору і зауважила над цією бездонною прірвою кілька сходинок, що вели догори. Там, над сходинками, був мій батько. Він помер п'ять років тому. Стояв майже на краю цієї діри. Мав трошки більше світла, ніж я тут, внизу, а на чотири сходинки вище була мама. Довкола неї було набагато більше світла. Вона стояла зі схиленою головою, немов була занурена у молитву. Коли я побачила своїх батьків, мене охопила така велика радість, що від несподіванки я почала кричати: „Тату! Мамо! Яка це втіха, що вас бачу! Прошу, заберіть мене звідси! Прошу вас від усього серця, заберіть з цієї мерзоти! Заберіть мене геть!"
Коли батьки глянули вниз, то побачили мене в такій жалюгідній ситуації, що біль та переживання за моє становище відбився на їхніх обличчях . Я зрозуміла, що людина усе це бачить якось автоматично, пізнає кожного аж до найдальших і найглибших закамарків людського єства. Глянувши на них, я миттєво відчула безмірний смуток і біль, що огорнув моїх батьків, коли вони побачили мене. Мій тато почав гірко плакати, закривав своє обличчя руками і промовив тремтячим голосом: „О моя доню! Моя донечко!" А мама продовжувала молитися. І я усвідомила, що мої рідні не можуть мене звідти забрати. Для мене це було ще одним випробуванням, адже я своїм становищем спричинилася до того, що і вони, там де були, мусили зносити ще і мій біль, і мої терпіння.

ЕВТАНАЗІЯ. ДОПОМОГА ВМИРАЮЧОМУ
Знову з усіх сил я почала кричати: „Заберіть мене звідси! Це якесь безглузде непорозуміння! Хто відповідатиме за цю помилку? Заберіть мене звідси!" У цю мить моє тіло на землі було в глибокій комі. До мене було підключено багато пристроїв. Я була в агонії. Помирала. Повітря вже не наповнювало мої легені, нирки вже не працювали, „жила" тільки тому, що перебувала під дією апаратури, бо моя сестра, теж лікар, наполягала, щоб мене не від’єднували від техніки. Вона просто сказала лікарям та медсестрам, що вони не є Богом, а тому не можуть просто позбавити мене останньої надії на життя.
Лікарі, власне, вважали, що не варто продовжувати інтенсивну терапію. Вони вже підготували моїх рідних до того, що я, найвірогідніше, помру, говорили, що мали б мені дати спокійно померти, бо маю жахливий стан і перебуваю у смертельній агонії. Однак моя сестра не дозволила. А тепер зауважте, який контраст! Я у своєму житті була прихильником евтаназії – так званого права «гідно померти».
Сестра перебувала біля мене лише тому, що була лікарем. Увесь час вона стояла біля мене. І уявіть собі: у той момент, коли моя душа була на другому березі, коли я бачила своїх батьків і всіма силами їх благала, щоб вони мене забрали, сестра на цьому світі цілком виразно чула моє прохання, сповнене радості від того, що рідні зможуть мене визволити. Однак вона не зовсім зрозуміла, про що я прошу, подумала, що я благаю відійти в інший світ. Усвідомивши, що хочу попрощатися з життям, вона в розпачі прокричала: „Моя сестра померла і програла цю боротьбу !"

ЕКЗАМЕН
Я знову почала кричати: „Хіба не розумієте! Заберіть мене звідси, бо я католичка! Це все просто якесь непорозуміння, помилка! Хто тут помилився? Прошу, витягніть мене звідси!" Скільки разів я розпачливо і безнадійно верещала! Та ось, вже навіть ні на що не сподіваючись, я почула дуже лагідний, приємний, спокійний, милий і солодкий, ну просто небесний голос! Моя душа аж затремтіла від зворушення, вона наповнилася глибоким миром і незбагненним відчуттям любові. Усі ці темні постаті, гидка нечисть, усе, що було біля мене, поспішно і перелякано втекло, бо не могло противитися цій любові, не могло відчувати цей мир. Я немов окунулася у невимовний спокій, він заполонив усе довкола. Аж тут приємний голос промовляє до мене: «Ну добре, якщо ти справді католичка, то чи можеш мені назвати 10 Божих заповідей!»
Як мені стало незручно!!! Отепер я справді осоромлюся!!! Втрапила у свою ж пастку! Увесь світ тепер міг почути, якими віроломними були мої слова, наскільки я фальшива. Ви можете собі уявити, як мені стало страшно, незручно. Я заледве знала, що є 10 заповідей. Це були, можна сказати, всі мої знання. А далі – «абсолютний нуль»! мене охопила паніка, але тільки не здаватися, тільки не здаватися! Якось воно буде!

Будеш свого Бога любити понад усе...
Моя мама завжди говорила про першу заповідь любові. Нарешті її слова мають для мене практичне значення. Постійні мамині заохочування і повчання не були даремними. Тепер прийшла ця година, щоб довести, що я є доброю і послушною донечкою. Думаю, мама радітиме з цього. Подивимося, чи пройду з такими мінімальними знаннями, щоб ніхто не зауважив, яка я далека. Думала, що якось вже проб’юся , як звикла робити це дотепер. Я завжди вміла викрутитися, могла виправдатися та захиститися, так що ніхто навіть не зауважував, скільки всього я не знаю і не вмію. Сподіваючись на цей свій талант, я промовила: „Перша заповідь звучить: Любитимеш Господа Бога свого понад усе, а ближнього, як себе самого...!" І вже чую відповідь: „Дуже добре!" Але відразу цей милий голос каже: „А ти? Чи любила ти своїх ближніх?" Зразу на це відповідаю:„Так, так, любила; справді любила, так, любила їх!" А з другого боку чую: „Ні!" Коротке, прозоре і ясне „ні!" А тепер прошу, уважно мене слухайте. Коли я почула це „ні", то ніби блискавка мене пронизала. Щойно тепер я по-справжньому відчула удар блискавки. Я була немов під дією шоку, як паралізована.
А голос продовжував: «Ні, ти не любила свого Господа Бога понад усе! А ще набагато менше, ніж себе, любила свого ближнього! Ти створила собі свого Господа Бога, застосовувала його так, як тобі підходило. Давала Господу Богу місце тільки в тих хвилях свого життя, коли перебувала в найбільшій нужді. Він був, так би мовити, запасним для тебе! Припадала перед Ним на землю, коли ще була бідною, коли твоя родина жила в простих умовах, а ти за будь-яку ціну хотіла мати добру вищу освіту і місце в суспільстві. Так, тоді ти молилася щодня і багато часу. Багато годин ти благально зверталася до Господа, просила Його і припадала перед Ним на коліна. Безнастанно посилала свої благання вгору, щоб зволив визволити тебе з біди, щоб уможливив тобі закінчити навчання, дозволив стати однією з шанованих персон у суспільстві. Коли ти була в нужді, то просто хотіла грошей: ось, Господи, вже відмолюю вервицю, але прошу, не забудь також негайно послати мені гроші! Аналогічних молитов було в тебе багато. І таким було твоє ставлення до Бога! Такі зустрічі були в тебе з твоїм Богом, Господом. А тому і місце для Нього у своєму житті ти відводила за власним розсудом!"
І це була правда, дійсно, я так чинила з Богом у житті. Це сумна істина, яку не можу ні прикрасити, ні заперечити. До цього можу доповнити, що Бог був для мене „своєрідним банкоматом". Вкинула „одну вервицю", а той мусів видати банкноти. Ось так виглядало моє розуміння Бога.
Я отримала змогу ще раз спочатку побачити і проаналізувати своє життя, вчинки, ставлення до Христа. Як тільки Господь прислухався до моїх прохань, дав мені вищу освіту, добру роботу, становище у суспільстві, коли я мала багато грошей і могла дозволити собі багато чого, отоді Бог став для мене чимось другорядним, відійшов далеко на задній план.
Почала про себе високо думати, а зарозумілість є дуже небезпечною на дорозі життя! Моє «его» росло до гігантських розмірів! Я вже не була здатна ані на найменший акт любові, взагалі - на вдячність Господеві. За що я маю дякувати, адже усього досягла сама! Ніколи! А навіщо! Це я виліпила себе, своїми руками і своїм розумом. Я отримала все, про що мріяла. З часом просто осліпла, навіть не пам’ятала отих благань, вже не могла сказати: „Господи, дякую Тобі за цей новий день, який мені даєш. Дякую Тобі за своє здоров'я! Дякую Тобі за життя і здоров'я моїх дітей; дякую Тобі, що маємо дах над головою, поможи також і бідним, які не мають притулку і не знають, що сьогодні будуть їсти! Дай їм хоч що-небудь їсти. Не залишай їх самих, будь при них!" Нічого з цього всього я не могла сказати, не була здатна на це. Навіть не думала про це. Повністю була занурена у своє «Я», і цього «Я» мені цілком вистачало. Згодом я стала найневдячнішим створінням, яке можна собі тільки уявити. Ну а найгірше, до чого я вдалася, так це те, що я почала гордувати Господом, часто висміювала Його.
Набагато більше, ніж в Бога, я вірила в Меркурія та Венеру, у найрізноманітніші гороскопи. Талісмани для мене були важливішими, ніж Бог. Захоплювалася астрологією і всім довкола розповідала, як зірки впливають на моє життя і позитивно його формують. Астрологія є однією з малих прогалин у житті нашої душі, яким не надаємо жодного значення. Однак , потрапляючи у ці тенета, що доволі сильно затягують, забуваємо, що вони теж мають демонічне походження, та зазвичай опам’ятовуємося запізно, щоб визволитися.
Наступним захопленням стали модні течії, що, на мою думку, оживлювали дух доби, немов вливалися новою кров’ю у тіло. Хоч я десь і розуміла, що всі ці думки були певною мірою ілюзорними, вигаданими, ба, навіть хворобливими, все ж таки я перебувала у їхньому полоні, стали для мене цікавішими, ніж Радісна Новина Господня. Усе „інше" було святіше, ніж Святе Письмо і довголітня наука святої Католицької Церкви. Новітні віяння переконали мене в тому, що людина просто помирає, а після смерті отримує інше життя. Отож реінкарнація стала для мене бажаною наукою, бо зуміла заповнити мою зневіру та бездуховне життя.
Вдячність Творцю була мені чужою. Про це я просто ніколи не думала. Лагідність – це слово зовсім викреслила зі свого мовленнєвого запасу. Я обрала іншу життєву позицію, яка була вищою, активнішою, ніж ця сентиментальність. Вже зовсім не усвідомлювала того, що Господь і за мене заплатив високу ціну, що і я була Ним відкуплена ціною Його Найдорожчої Крові.
Про всі ці життєві правди, за якими я існувала, мала змогу пригадати тут, на своєрідному іспиті, обдумуючи 10 заповідей Божих. Увесь той блуд, усі помилки, всю фальш я розпізнала одразу, як тільки справа дійшла до ПРАВДИ, про яку, власне, запитував небесний голос. Мою сліпоту наче водою змило. Мене перевіряють і хочуть знати, що я знаю про 10 Божих заповідей. Говорять, що я просто вдавала, вигадувала, що Бога почитаю, що люблю Господа. Били мене моїми ж словами. І що це тепер мало все означати, що мала бути відправлена просто до диявола, до пекла?
Одного разу до мого стоматологічного кабінету прийшла мила жіночка. Вона запропонувала окропити приміщення еліксирами щастя та обкурити травами, аби подолати негативну енергетику, прогнати негаразди та привернути удачу. Я спочатку відповіла, що зовсім не вірю в ці вигадки, але коли вона так наполягає, так рекомендує, то чому б і ні, якщо це не зашкодить, то , можливо, це справді добре. Жінка провела потрібний ритуал, завершила всі церемонії, окропила еліксирами, наповнила кімнати різноманітними пахощами, що мало, за її словами, притягувати щастя. Таким чином, я, можна сказати, вперше допустила, щоб, усупереч науковим знанням, у моєму житті якісь повір’я та ритуали, примітивне чаклунство посіли важливіше місце, мали більше значення і вплив, ніж Господь і Його Радісна Новина.
У кабінеті я мала приховане м’ясисте стебло «алое вера», а ще підкову – саме вони мали виганяти негативну енергію з приміщення. А тепер подумайте, якими блудними дорогами я ходила! Бачите, яка нікчемність замість правдивої науки наповнювала моє життя. Як добре я зрозуміла це опісля, коли відбула екзамен, дуже соромно мені за той спосіб існування, але саме таким воно і було.
Розмова про моє життя, про ставлення до Бога та до ближнього тривала довго. Дуже строго було сказано про сприйняття ближнього. Але як добре хоч те, що ще до того, як відійшла від Господа, ніж почала блукати дорогами атеїзму, ніж пішла шляхами лженаук, як часто все-таки взивала до Бога, молилася, говорила, що дійсно Його люблю.

Я І МІЙ БЛИЖНІЙ


Однак тими устами, якими я Господа так прославляла і хвалила, тими ж устами всьому людству кидала палиці в колеса і називала його проклятим. Усе і кожного піддавала нищівній критиці. Ніщо мені не підходило. На цілий світ я показувала пальцем, звинувачуючи у всіх бідах, але себе до винуватців не зачисляла! Адже я була „свята Глорія", „добра", „мила", „гарна". А як я вихвалялася, що люблю Бога, хоча при цьому була заздрісна, нестерпна і зовсім невдячна!
Здобувши вищу освіту, починаючи будувати кар’єру, зайнявши вагоме місце у суспільстві, я майже забула про тих людей, що допомагали здолати всі ці перепони, підтримували у важку хвилину, вболівали за мої перемоги та сумували через негаразди. Я не була вдячна своїм батькам, родині за всі зусилля, жертви і любов, витрачені ними, щоб уможливити мені перспективне життя. Я докотилася до того, що всі ці люди стали для мене неважливими, інколи навіть зайвими, не вартими уваги. Моя гординя зайшла так далеко, що я їх соромилася, а найгірше те, що встидалася своєї мами, бо вона походила з простої сім’ї, жила в жалюгідних умовах, не мала того, до чого досягла я.

Я І МОЯ СІМ’Я


Проаналізувавши ставлення до ближнього, я визнала, що була справжньою егоїсткою. Ще один важливий момент, на який я не звертала уваги, - це обов’язки дружини. Я поводилася далеко не так, як має поводитися жінка у сім’ї, не робила того, чого очікував Бог , бо християнський партнер у подружжі має певну роль.
Якою дружиною я була? Тепер виглядає, що сварливою і постійно не задоволеною. Зранку, як тільки прокидалася, вже була накручена. На чоловікові слова: «Доброго ранку, люба!» - одразу бурмотіла: «Який це добрий ранок, коли за вікном знову дощ!» Завжди вміла сказати щось уїдливе, часто мала поганий настрій, дорікала усім довкола, ніхто мені не міг догодити. У всьому я щось знаходила погане і злостилася не тільки на чоловіка, але і на дітей. Поводилася з ними нестерпно і несправедливо.
На цьому іспиті, там, на другому боці, мені вказали, що я ніколи, жодного разу, не мала щирого почуття любові чи правдивого співчуття до інших людей, до своїх братів і сестер поза сім'єю. Господь мені сказав. «Ти просто ніколи про них не думала». І я побачила безліч хворих і самотніх та й почала лементувати:
«Господи, які ж вони бідні, які опущені ці хворі люди. Ніхто про них не дбає! Дай мені ласку, щоб я могла відвідати, потішити , розвіяти їх самотність тим, що з ними залишуся. А як багато є дітей, які не мають батьків; бідні маленькі сироти, які терпіння вони змушені переносити у такому віці!»
Чим більше дивилася на людський біль, тим виразніше бачила своє закам'яніле серце. Воно було для мене наче чудовисько, яке несподівано виявила в своєму попередньому способі життя. Настільки посвітліло у моїй голові, що я зрозуміла, жодним способом, як я до того звикла, з цієї афери не виберуся. Нарешті я зрозуміла, що моє минуле не залишає мені жодного шансу вистояти в цьому екзамені, я ганебно провалила його!
Як неприємно усвідомлювати той факт, що минуле – це величезний хаос. Життя не підпорядковувалося жодним законам сотворення світу. Тому не міг мене врятувати навіть той факт, що я нікого не замордувала і не вбила.
Наведу ще один приклад:
Дуже часто траплялося, що я дарувала багатьом людям одяг, продукти та інші речі, але ніколи не робила цього з безкорисливої любові. Насамперед намагалася показати, яка ж я все-таки добра, великодушна, щедра. Я тішилася тим, що у цьому лицемірно-вишуканому суспільстві можу постати у такому чудовому світлі, створити такий собі міф про мою неперевершеність. На мою велич мали дивитися з відкритим ротом. Імпонувало вже те, що мені заздритимуть. Будучи багатою, хотіла маніпулювати бідними, убогими та нужденними людьми. Вони мали відчути, що я їм потрібна. Я роздала безліч речей, але кожен дарунок передбачав певну угоду чи вимогу. Наприклад, віддавала якусь зайву річ, наголошуючи, що це вагома допомога з мого боку, а натомість вимагала зробити для мене певну справу: піти на батьківські збори, де завжди відмічали присутніх, а я ніколи не мала часу. У такий спосіб я в цілій околиці маніпулювала людьми, водила їх просто на повідку, вони перейшли у мою залежність. Була на сьомому небі від щастя, коли за своєю спиною чула розповіді про те, яка я щедра, добра, великодушна, ну просто свята! Так створювала про себе між людьми гарну опінію. Ніхто не знав, що це фальш, який не відповідає дійсності. Тепер це стало явним.
Під час екзамену все з’ясувалося. Уся моя показовість облетіла, як торішнє листя. Мені було сказано: „Єдиним Богом, якого ти почитала, були гроші! Цей ідол тебе згубив! Ти потонула у прірві слави, віддалилася від Господа!» Справді, певний час я була багата, але згодом збанкрутувала. Борги були величезними! Гроші закінчилися, і моя сім’я залишилася з нічим. Коли мені робили закиди про всі справи, пов’язані з грішми, я спочатку намагалася протистояти: «Які гроші! Там, на землі, я залишила купу проблем і боргів…» Та вже більше нічого не могла сказати.

НЕ ВЗИВАЙ ІМЕНІ ГОСПОДА БОГА НАМАРНО


Коли мене запитували про другу Божу заповідь, то ясно бачила, будучи ще дитиною, що неправда є чудовим засобом, аби уникнути покарання, щоб виглядати строго і твердо. Так, я розпочала свою дорогу в товаристві отця брехні, сатани. Таким чином, він став моїм спільником, допоміг перетворитися на велику брехуху. У цьому «мистецтві брехні» я дуже швидко вдосконалювалася, ставала майстернішою. Чим більшими були гріхи, тим огиднішою та безсоромнішою ставала моя брехня. Мабуть, хотіла переконатися, яких висот у цій «галузі» можу досягти. Неправда просто поглинула мене з головою і стала такою ж великою, як і борги.
Вершини гріха брехні я досягла тоді, коли йшлося про Найсвятіше – про Господа. Я бачила, що моя мама мала великий страх перед Господом Богом, Ім'я Господнє було для неї святим, викликало пошану та покору. Я зрозуміла, що це саме той козир, який допоможе її тримати в кулаці. Тому кожну наступну неправду я завершувала присягою до Бога, просто клялася. Господнє ім’я вимовляла легковажно і без вагомої на то причини. Я любила повторювати: «Мамо, присягаю тобі ім’ям Христа! В ім’я Бога запевняю тебе!» Брехня ставала правдоподібною, а це допомагало уникнути маминих докорів.
Тільки уявіть собі, до чого я вдавалася задля неправди і неподобств, задля тої багнюки, де частенько почувалася добре. Я зловживала іменем Господа, я втягувала Його у те болото, бо сама по горло сиділа у тій трясовині гріха.
А тепер подивіться, мої любі брати і сестри, моє приречення і це досвідчення смерті, про яке вам розповідаю, навчили мене, допомогли на власному тілі відчути , що слова та вчинки, заподіяні нами, так просто не розчиняються у повітрі, не щезають у нікуди, не розвіюються вітром. Ні, вони залишаються, вони існують, а точніше, впливають на нас зворотньо. А зараз скажу таке, що мені і вам, можливо, теж дух перехопить. Коли мама залишалася непоступливою, наполягала на своєму, не хотіла мені вірити, я любила повторювати: « Мамо, ну як ти цього не хочеш зрозуміти, хай мене блискавка вдарить, кажу істинну правду!»
Як бачите, я навіть не задумувалася над тим, що говорю, мої фрази падали у забуття, про них ніхто не згадував.
Однак тепер, як бачите, стою перед вами з чистого Милосердя Божого, бо мене справді вдарила блискавка, можна сказати, пронизала, розтяла на дві частини і спалила вщент.
Отож під час екзамену мені дали зрозуміти, що та, яка велично видавала себе за католичку, ніколи не дотримувала слова, завжди була віроломна і зловживала найсвятішим Іменем нашого Господа Бога, прикриваючи свої безчестя.
Вразило мене, як Господь зносив усі ці огидні і бридкі діла, тоді як усі створіння на знак зворушливого поклоніння і пошани мали б падати перед Ним обличчям до землі. Бачила я Преблагословенну Діву Марію, Матір Божу, біля ніг Господа у великій пошані і адорації. Вона молилася за мене і сильно Його просила. А я, велика і ганебна грішниця, зі свого багна до Господа тикала! Я, що була, розуміється, така добра і мала таку чудову репутацію, хоч і придбану за допомогою маніпуляцій. Побачила, як часто бунтувалася проти Господа, як на Нього злостилася, як обзивала і проклинала Його. Це було для мене не тільки великою ганьбою, але нестерпно боляче, коли усвідомила усі помилки минулого.

ПАМ’ЯТАЙ ДЕНЬ СВЯТИЙ СВЯТКУВАТИ


Коли на іспиті дійшли до заповіді про святкування неділі і свят, це була страшна мить. Мене огорнув нестерпний біль. Цей голос цілком ясно і сухо мені сказав, що я чотири і п'ять годин щодня тряслася над своїм тілом, над своєю зовнішністю, своєю надуманою красою, а при цьому ані десяти хвилин не виділила на те, щоб виявити Господу Богу глибоку прихильність і вдячність, щоб з Ним поговорити під час молитви. Це, правда, часто було навіть і так, що коли обіцяла Йому вервицю, «відтарабанювала» її або поспішно, або в стресах. При цьому також бувало, шо я говорила: «Але це буде добре. Можу спокійно відмолювати вервичку під час рекламної паузи в улюбленому серіалі».
Ось яка я була невдячна. Мені і на гадку не спадало, щоб Йому, моєму Сотворителеві, моєму Відкупителеві подякувати.
Згадали мені і за Святу Літургію. Часто не ходила, бо лінувалася.
„Мамо, але якщо Бог є і всюди присутній, то чому я обов’язково мушу вишукувати Його в костелі?"
Зрозуміло, що мені було дуже просто і вигідно вимовляти такі фрази, так думати. А цей голос знову докоряв, що я змушувала Бога чекати на мене кожного дня 24 години і за весь цей час про Нього не згадала. Не молилася Йому, навіть у неділю до Нього не йшла, щоб подякувати, щоб проявити свою любов хоча б у святковий день. Того мені було вже забагато, я була надто гордою, а до того ж зарозумілою.
Однак найгіршим було те, що перебування у костелі були вагомими для моєї душі, можна порівняти з виходом у ресторан. Без Св. Літургії моя душа голодувала, була зовсім квола, не отримувала жодної поживи, бо я займалася тільки тлінним тілом, віддавала йому весь вільний час. Стала справжньою рабою свого тіла, забуваючи про маленьку, але важливу деталь - про душу.
Я забула, що мала ще душу, про яку зовсім не дбала. Вона просто осиротіла. Ніколи не годувала її Словом Божим. Бо і на це я мала в своєму репертуарі відмовку, говорячи, що той, хто регулярно читає Біблію, рано чи пізно зійде з глузду.
А Святі Тайни я зовсім не любила. Якби я могла визнавати гріхи одному з тих «старих закостенілих бідаків», які були гірші і мали значно більше гріхів, ніж я сама! Мене та мої паскудства влаштовував той факт, аби не ходити до сповіді та до причастя, а великому брехуну і руйнівнику (це є дослівне значення слова «диявол»), тобто сатані, це було просто на руку, він робив все, аби віддалити мене від Св.Тайн. Отож диявол довів мене до такого стану, щоб перешкодити оздоровленню і очищенню моєї душі. Це траплялося тому, що кожного разу, коли я допускалася гріха, нечистий ставив на білий одяг моєї душі свою печатку, чорний знак свого темного царства.
Як бачите, мої гріхи не були без наслідків. Не були безкоштовними та дармовими, вони негативно вплинули на здоров’я моєї душі. Ніколи - за винятком першого Святого Причастя - не виконала добру святу сповідь, з того часу вже ніколи до сповіді не ходила. Зустріла священика, пристосованого до часу. Він навіть погоджувався з моєю позицією щодо індивідуальної сповіді, вважав, що Св. Тайни вже застарілі для нашої модерної доби, говорив, що для сучасної людини сповідь не є обов’язковою. Часто доходило до того, що, кожного разу, йдучи до причастя, я приймала Господа Ісуса Христа у Найсвятішій Тайні негідно.
Моє богохульство дійшло так далеко, що я всюди всезнаюче говорила: „Що це таке, ця Найсвятіша Тайна? Як можливо, щоб Всемогутній живий Бог був присутній у кусочку хліба, у цій гостії? Ці священики краще мали б додати до гостії трохи карамельної приправи, щоб хоч була солодша, а не така, зовсім без смаку".
Я повністю втратила контроль над життям, опустивши даний Богом порядок настільки, що вже була здатна вимовляти такі блюзнірства. Ось так я і досягла найглибшої точки повної ліквідації свого ставлення до Бога, до свого Сотворителя.

ШАНУЙ ОТЦЯ СВОГО І МАТІР СВОЮ
Тепер ми дійшли до четвертої заповіді: Шануй отця свого і матір свою...
Господь дав мені можливість побачити, якою я була невдячною донькою. Як часто сварила і проклинала батьків. Закидала їм, що не могли мені дати все те, що вже мали мої приятельки. Тепер усвідомлюю, що нічого не вміла оцінити, а родичі робили неможливе, йшли на великі жертви, прикладали максимум зусиль, аби здійснилися мої мрії. Але для мене усі їхні старання були безвартісними.
У своєму гніві на батьків я зайшла так далеко, що навіть твердила, що та пані зовсім не може бути моєю мамою, бо виглядала надто примітивно. Я вважала її замізерною, щоб бути моєю мамою.
Побачена картина мене дуже вразила. Я постала жінкою, що не визнавала жодної моралі, не визнавала Бога, яка нищила і негативно впливала на все, що тільки до неї наближалося, що її оточувало. А найгіршим у цьому випадку було те, що, незважаючи на всю ту руйнацію, яку спричиняла довкола, я попри все вважала себе доброю і святою, залишаючись гордою і неприступною.
Господь Бог мені пояснив, чому я була переконана, що четвертої заповіді точно не маю чого боятися. Я була така впевнена, що цей бар'єр переможу одною рукою, бо справді, коли батьки в останні роки свого життя хворіли, я оплачувала їхнє лікування. Саме це і дозволяло мені твердо вірити в те, що до батьків я ставилася з пошаною і не забувала про них. Такий спосіб поведінки вписувався в мою життєву філософію, що давало можливість оцінювати і класифікувати свої вчинки лише за принципом - гроші і фінанси. Саме так було і з моїми батьками. Я мала гроші, а тому могла ними маніпулювати, скільки завгодно, вони стали просто підлеглими, використовувала їх у своїх інтересах.
Багатство зробило свою справу дуже просто: воно підняло мене до небес навіть в очах батьків. Вони, засліплені моїми грішми, славою, дивилися на мене, як на якесь божество. Перебуваючи у полоні мамона, я свавільно брала під ноги своїх батьків. Не можете собі уявити, який біль спричинили всі ці пояснення, критика мого способу життя, по всьому тілу пройшов сильний щем. З ласки Божої я мусіла дивитися на те, як мій батько, сповнений великого смутку, плакав і ридав наді мною, над моєю поведінкою, як шкодував мене, бо все ж був моїм батьком. Він завжди вчив, щоб я була працьовита, старанна, вела чесний спосіб життя, бо тільки той, хто добре працює, хто вміє реалізуватися у вибраній професії, матиме поступ і чогось досягне. На жаль, усі його старання мене виховати, можна сказати, не мали успіху. Він не звернув уваги на одну малу деталь, яка була дуже важливою, а саме: я мала також і душу, що майже гинула з голоду. Батько, будучи прикладом для своєї дочки, мав завдання своїм життям приблизити Радісну Новину і віру. Але в тому плані він повністю провалив свою місію: не зауважив, як моє життя потопало у багні, як я гинула, забуваючи про душу.
Великий біль спричиняло те, що мій батько був добрячий ловелас. Він почувався щасливим, коли розповідав про всі свої походеньки, про те, як вдало стрибав у гречку, хвалився перед мамою та іншими людьми, скільки жінок зумів задовільнити. Окрім цього, батько любив добре випити, багато курив. Усіма цими вадами він дуже гордився, вважав, що це зовсім не гріхи, а скоріш – чесноти, що дозволяли йому бути особливим, вивищували його над іншими.
Дуже добре пам’ятаю, ще як була дитиною, часто бачила, як мама сиділа вдома і плакала після того, як батько вкотре вихвалявся своїми пригодами. Дорослішаючи, розуміючи суть проблеми, я все більше і більше переживала за маму. Мою душу заполонили лють, гнів, спротив, ненависть. Тільки тепер я розумію, як ці почуття можуть призвести до духовного зубожіння, до духовної смерті. Мене охоплював сильний гнів, коли бачила, як мій тато принижував маму перед очима всього світу. Я починала боронитися, бунтувати, доводити матері, що так далі не можна. Намагаючись вплинути на неї, говорила: « Ніколи не буду такою, як ти. Не дозволю, щоб жоден чоловік зі мною поводився так! Ми, жінки, часто не маємо у суспільному житті тої вартості, що чоловіки, але це не дає їм найменшого права поводитися з нами, як з найостаннішим гноєм! Чому ти терпиш, саме з цього він і користає! Ти повністю підкоряєшся йому, стаєш безпорадною, зламаною особою, а він спокійно бере тебе під ноги і з цього тішиться!»
Згодом, коли стала трохи старшою, вирішила порозмовляти з батьком і сказати йому все, що думаю про його поведінку: «Ніколи, повір мені і запиши це собі на чолі, тату, ніколи не допущу, щоб якийсь мужчина поводився так зі мною і упокоряв мене так, як це ти постійно робиш з моєю мамою. Якщо зайде так далеко, що чоловік буде зраджувати та обманювати, відімщу йому і затопчу його в болоті. Зі мною так не буде, мій милий тату!"
За це батько побив мене і прокричав: „Що ти собі дозволяєш? На що ти наважуєшся? За кого себе маєш, щоб так говорити зі мною?" Зовсім не можете собі уявити, скільки зла таїлося у цьому гульвісі. А я не змогла закрити рот і відповіла: „І хоч мене поб'єш, а навіть і вб'єш, присягаю тобі, що чогось подібного не стерплю. Якщо колись зайде так далеко, що вийду заміж, а потім довідаюся, що мій чоловік гуляє за моєю спиною, то відімщу йому страшним способом, щоб ви, мужчини, остаточно зрозуміли, що відчуває жінка, коли чоловік поводиться з нею, як з найгіршим послідом, принижує її і витирає об неї ноги, немов це брудна ганчірка".
З того часу я всіх картала за таку поведінку, була озлоблена на всіх чоловіків, з мене сипало гнівом і люттю на всі боки. Я власними руками отруювала свою душу та думки, свій характер. Коли вже стала дорослою, самостійною, коли мала багато грошей, почала намовляти маму: «Для чого тобі такий чоловік? Це просто нестерпно. Подай на розлучення. Будь свідомою! Покажи йому, що ти маєш якусь честь, що не дозволиш стільки собою потурати! Доведи собі і йому, що чогось вартуєш!»
Таку розмову я розпочинала кожного разу, як тільки бачилася з мамою. Прикладала неймовірні зусилля, щоб вони розлучилися. Та переважно мати мені відповідала: «Ні, моя мила доню, я не подам на розлучення. Я розумію, що батькова поведінка мене справді принижує, але я приношу цю жертву заради вас – моїх сімох дітей. Вас є семеро, а я одна. Хай краще мучиться одна людина, аніж мали б усі семеро. До того ж батько все-таки добрий. Він не покинув вас, не покинув мене. А що б ви робили, якби я втекла? Як би виростали без батька? Ще одне хочу сказати тобі, доню. Якщо я розведуся з батьком, хто буде молитися про спасіння його душі? Я намагаюся порівняти своє терпіння, яке спричиняє чоловік своєю поведінкою, з терпінням Ісуса Христа, яке він зносив на хресті. Розумію, що мій уділ – мізерний. Тому щодня я мушу терпіти і зносити той біль, бо це далеко не ті муки, яких зазнав Христос. Я постійно прошу, щоб мої малі терпіння з’єдналися з болем Ісуса, щоб випросити таким чином ласку про навернення, щоб чоловік був огороджений від вічної погибелі».
Я не розуміла маминих слів, вони здавалися повною «глупотою» нерозумної жінки.
Постійні сварки та суперечки змінили все моє життя. Я бунтувала, почала обстоювати права жінок. Я стала не просто прихильником емансипації, у боротьбі за жіночі привілеї вела першу лінію. Я обстоювала право жінки на аборт, адже вона власниця свого живота, тому їй вирішувати: народжувати чи ні. Пропагувала життя у вільному партнерстві, що не зобов’язувало до шлюбу. Була прихильницею розлучень, адже це єдине правильне вирішення подружніх проблем. Також особливо захищала „закон відплати" - „око за око, зуб за зуб". Завжди давала жінкам добру пораду, щоб відплачували тим самим кожному чоловікові, який є зрадником. Звісно, що найкраще відплатити тою ж монетою. А просто супер, якщо переспиш з його приятелем. Хоч у своєму житті я ніколи не зраджувала, та й чоловік не був бабієм, але своїми згубними порадами багатьом людям завдала великої шкоди. На превеликий жаль!

НЕ ВБИЙ! АБОРТ


Коли в моїй „книзі життя" дійшли до п'ятої Божої заповіді: « Не вбий», - я подумала: нарешті моє сумління чисте, бо я нікого не вбила і жодної людини не загнала в могилу. Але на мій великий переляк Господь Бог повчив мене про щось цілком протилежне. Показав мені дуже чітко, що я – страшний убивця! Злочини, у яких мене звинувачували, належали до найстрахітливіших, наймерзенніших, саме такими їх вважає Господь. Це аборти - свідоме знищення ненароджених дітей.
Тепер будьте дуже уважні! Влада і вплив, яких я досягла за допомогою грошей, довели до того, що я фінансувала не один, а багато абортів. Саме мої гроші уможливили ці аборти. Бо я постійно так говорила: „Жінка має право вибрати: чи хоче залишитися вагітною, чи ні. Живіт належить тільки їй!"
А тепер подивіться! У моїй «книзі життя» все було записано чорним по білому - і це спричинило мені великий біль, бо я зрозуміла, на які тяжкі злочини мене підштовхнули гроші. Одного разу я переконала чотирнадцятилітню дівчинку зробити аборт. Я була її вчителькою. Якщо хтось має в собі отруту, то довкола не залишиться нічого здорового. Кожен, хто наблизиться до такої людини, перебуватиме під негативним впливом, а згодом і самі стануть отруйними. Ще я профінансувала цю процедуру своїм племінницям, а також нареченій племінника. Їм порадили звернутися до мене, бо я в цих справах була дуже знаюча, а також вважалася добросердечною тетою з великим гаманцем. Я любила керувати молодшими, розповідати новинки зі світу моди, демонструвати придбані моделі. Була такою сердечною, що підказувала, як бути привабливою, вступити у світ блиску, як навчитися зваблювати, пригадувала молоді літа.
І уявіть собі! Моя сестра повністю довірила мені своїх дітей. А я їх зіпсувала і зробила проститутками! Так, цих молодих дівчат, ще напівдітей, я привела до проституції. І це був ще один злочин, взиваючий до неба, страшний гріх, який серед тих найгидкіших злочинів перед Господом займає перше місце після абортів. Сталося так тому, що я вчила цих дівчат: „Мої любі, не будьте такі дурні! Хоч вам вдома і розказують, як потрібно берегти цнотливість, чистоту, яким має бути дівоцтво, але погодьтеся, що ваші батьки живуть минулим, їхній світ не є поглядом сьогодення, вони в полоні вчорашнього, запізнілі до вільного і модерного життя. Мусите це зрозуміти. Ви самі мали б долучитися до стильного життя, яке переживає свободу, виборену нами, жінками, і повністю реалізуватись як жінки, - отож слухайте їх, майте до них розуміння, тому що вони інакше не можуть, але не псуйте собі через них свої молоді роки. Ваші матері говорять з вами про Біблію, яка існує вже 2000 років. Вони також вже не є сучасними.
А священики теж не приймають нові ідеї, не хочуть іти в ногу з часом. Проповідують лиш те, що їм подає Папа. Але це вчення не актуальне сьогодні. Усякі папи виходять з моди. А кожна сучасна людина, яка ще прислухається до всіх цих слів, є немудрою, у тому винувата сама, бо не хоче нормально прожити молодий вік".
Тепер бачите цю отруту, яку я сипала у молоді, невинні дівочі серця. Це просто жахливо!
Навчала також цих юних дівчат, як поводитися у сексуальному житті. Одразу їх попередила, що обов’язково потрібно застерігатися від вагітності. Розповіла їм про всі відомі методи. Маючи великий досвід, намагалася якнайточніше інформувати їх про всі небезпеки, як вберегтися від найрізноманітніших неприємностей під час статевих стосунків.
Одного дня до мене в кабінет прийшла наречена мого племінника, а було їй всього лиш 14 років( те, що вам тут розповідаю, я бачила у „книзі мого життя"), ридаючи, каже мені: „Глоріє, я ще така молода, ще дитина, а вже вагітна". На це я відповіла: «Ти дурна гуска! Хіба я вас не вчила, як треба оберігатися?». На це вона відповіла: „Так, звичайно, але цього разу, мабуть, не спрацювало". Дивлячись у «книгу життя», я зрозуміла, що Господь послав мені це молоде створіння для того, щоб врятувати від дурниць. Він хотів, щоб я її застерегла від падіння до прірви гріха, щоб відмовила її від аборту, адже вона вб’є дитину.
Аборт лягає нам на шию, як тяжкий ланцюг, що притискає нас до землі, заледве можемо його за собою волочити. Він спричиняє біль, який ніколи в нашому житті не втихне. Ось якою постає болюча реальність, коли людина вчинила вбивство, а отже, є вбивцею.
Найскладнішим у цій ситуації є те, що людина не просто скоює злочин, а вбиває власне тіло і кров, знищує своє дитя.
Бідолашна дівчинка, коли прийшла до мене, то сподівалася на суттєву допомогу, а я вибрала найлегший спосіб – дала їй жменю грошей, щоб вона зробила аборт. Аби заспокоїти своє сумління, та чи було воно у мене взагалі, я відправила цю дитину до найкращої клініки, де були хороші фахівці, які зроблять всю справу швидко, без найменших ускладнень. Аналогічним чином я фінансувала багатьох молодих дівчат, «допомагала» їм жити.
Це так страшно, коли сьогодні про це згадую. Кожного разу, коли так проливається кров дитятка, це велике всепалення для сатани, це торжественна гостина для диявола. Він потирає руки і танцює з радості. А нашому Господу Ісусу Христу це спричиняє біль, як під час Його смерті на хресті, і в тих муках Він здригається, терпить щоразу, коли позбавляють життя ненароджене, невинне дитя.
У „книзі життя" побачила, як виникає життя. Спостерігала, як створюється душа в ту мить, коли зустрічається сперматозоїд з яйцеклітиною. У той момент спалахує чудова іскра, що випромінює світло, бо бере свій початок у сонячному світлі Бога Отця. А лоно приготовленої матері освітлюється промінням цієї нової душі в тій хвилині, коли була запліднена яйцеклітина. Потім, коли здійснюється аборт, ця душа кричить і стогне прозорим болем, хоча ще не утворилися очі чи якісь інші органи. Увесь небесний двір святих, цілий потойбічний світ чує ці крики і стогони, коли вбивають нову, Богом створену душу. Цілий небозвід стрясається від цього лементу, який чути від одного кінця до другого, голосно і виразно, як ехо в горах. У пеклі також чути голосні зойки, але там це є крики радості, які видають усі демони, святкуючи в цей день, танцюючи танець радості.
Відразу після цього в пеклі відкривається декілька печаток, виходять огидні, страхітливі духи, які летять на землю, щоб знову спокушати людство і зводити на бездоріжжя. Наслідком цього є те, що люди щораз більше потрапляють у рабство до сатани, щораз більше піддаються жадобі та користі, смакують нові заборонені пристрасті.
Ви навіть не уявляєте, скільки діточок щодня вбивають у світі! Неможливо навіть осягнути розміри цього величезного злочину. Бродимо в крові цих невинних і вже зовсім цього не зауважуємо. Це стало для нас нормальним, належить до повсякденного життя. Коли хтось виступає проти абортів, вважається фанатиком і консерватором, старомодним і трохи помішаним. Саме це є одним з найбільших тріумфів для пекельного князя сатани. Як зможе спастися людство, коли ціною невинної крові кожного ненародженого є те, що на землю випущений новий демон? Скоро наш світ буде затемнений самими демонами, які були випущені.
Потім я побачила, як була занурена і обмивалася кров'ю цих невинних дітей. Зрозуміло, що це вмивання не таке, до якого ми звикли, воно зовсім інше. Біла душа через цю криваву купіль ставала щораз темнішою та злиденнішою, поки не стала цілком чорною.
Після цих подій з абортами я вже зовсім не мала чуття на гріх. Він просто не існував. Все було дозволено, а моя поведінка виглядала добре, адже я допомагала людям. Не усвідомлювала, що власноруч допомагаю людям на дорозі до пекла.
Коли я побачила себе у списках диявола, з’ясувався ще один момент, про який я і гадки не мала. Мені було показано усіх діточок, яких умертвила я сама, яких я сама абортувала точно так, як і ви тепер. Спочатку я не знала, як, коли і де! Однак це мені відразу було показано, ця картина довго залишалася перед очима. Ще на початку оповіді я розповідала, що мала запобіжний метод подружнього планування сім'ї – спіраль. Тепер спостерігала, скільки моїх яйцеклітин було запліднено, які чудові діти мали з них вирости. Бачила, як багато було тих світлих іскор, які загорялися при утворенні нової душі. Чула також і їх крики, коли були вирвані з рук Бога Отця.
Тепер зрозуміла, чому я постійно мала поганий настрій, перебувала в гіркоті і незадоволенні. Траплялося, що я не хотіла розмовляти, не могла себе опанувати, постійно мала претензії до ближніх, до своєї сім'ї. Цілий день була пригноблена, ніщо не могло мене заспокоїти. Часто впадала у затяжні депресії, а тепер мені ніби луска впала з очей: „Тепер це бачила виразно і чітко - так, я перетворилася на пристрій для вбивства немовлят!"
Усі ці події затягували мене щораз глибше в трясовину гріха. Як я могла думати і гордо заявляти, що нікого не вбила? Як я могла кожного другого, хто мені видавався занадто товстим, несимпатичним, не зауважувати, погорджувати, ставитися до нього ненависно, просто нехтувати ним, як могла так задирати носа, коли сама була звичайною вбивцею?
Мені було показано, що людину можна вбити не тільки пострілом з пістолета. Для цього достатньо просто ненавидіти, заподіяти зло, заздрити. Вже цим ми вбиваємо одне одного. Вбивство в сім'ї чи в суспільстві дуже часто починається зі злої поведінки, у якій ми самі часто не бачимо ніякої небезпеки.

НЕ ЧУЖОЛОЖ


Коли почула цю заповідь, то подумала: „Ну, нарешті, хоч у цій заповіді не маю жодних переступів. Не мала жодного коханця, бо все життя інтимно була тільки з одним – зі своїм чоловіком’’.
І тут же мені було показано, що кожного разу, коли виставляла оголені груди, стегна, ходила в бікіні, щоб інші милувалися мною, зводила чужих мужчин, які на мене дивилися, а при цьому в них зароджувалися нечисті бажання, а це приводило до гріха. Таким цілком простим способом - тут і там - я також допустилася подружньої зради. Також я мала звичку постійно дораджувати іншим жінкам, щоб були невірними у подружньому житті. Казала їм: „Не будьте дурні, відплатіть їм за це, не прощайте їм цього, розійдіться, негайно подайте на розлучення!"
Саме таким базіканням, злими порадами я брала участь в одному гідному кари чужоложстві.
Аналізуючи своє життя, зрозуміла, якими огидними є гріхи пожадливості тіла. Вони ведуть одразу до погибелі, тому їх необхідно категорично відкинути, хоча сьогодні вже багато людей вважають це нормальним явищем. Деякі зовсім не гидують аргументувати свої дії навіть поведінкою тварин: „Нехай це нас несе так дико, як диких тварин!"
Намагаючись виправдати гомосексуалізм, часто аргументують, що це цілком природньо, дозволено Богом, оскільки вже доведено, що в тваринному світі існує гомосексуальне парування. Так, але ми не зауважуємо, що таким чином беремо собі за зразок тварин? Це те саме, що заперечувати існування душі, існування того, чим уподібнюємося до Божого образу, - тобто створену Ним безсмертну душу в кожній людині ми кидаємо псам.
На жаль, я в своєму житті вирвалася з рук Божих. Зі смутком мусила побачити, що гріх є не тільки реальним вчинком, але що можу тяжко грішити в найпотаємніших думках . Це зазначено, коли потрібно визнати гріхи, - «думками, словами і ділами».
Дуже боляче усвідомлювати, що скоєний гріх тягне за собою жахливі наслідки, продовжує діяти.
Гріхи чужоложства мого батька спричинили велику шкоду його дітям, вбили їх душі. Я почала погорджувати всіма чоловіками, а мої брати стали точними копіями батька. Вони усюди вихвалялися, що стали ще кращими бабіями, ніж тато, що п’ють набагато більше, ніж він. Цими подвигами брати дуже пишалися. Гордо про це «трубили» на цілий світ. Вони абсолютно не беруть до голови, що цим сильно шкодять своїм дітям. Тому у потойбічному світі я бачила, як гірко плакав мій батько. Тільки там зрозумів і побачив, яким великим «спадкоємством» через свої гріхи обтяжив синів і доньок. Зрозумів, якої шкоди завдав Божому порядку і ділу сотворіння Бога Отця.

НЕ КРАДИ


Отепер я можу бути спокійна, я ніколи нічого не крала, завжди була чесна.
Але Господь Бог строго мені показав, як у мене вдома гнили і пліснявіли лишні продукти, бо, купуючи, люблю брати більше, а усього не з’їдаємо. У той час, коли в мене псувалися харчі, у світі панував голод. Господь сказав: „Я був голодний, а поглянь, що ти зробила з тим, що я тобі дав, - ти цього не цінила і дозволила, щоб зіпсувалося. Мені було холодно, а поглянь, як ти потрапила в полон до модних течій, як ти бажаєш усім подобатися. Скільки ти заплатила за уколи, щоб бути стрункішою. Ти стала бранкою свого тіла. Ти зробила з нього ідола, поклоняєшся, як божеству. ’’
Цим Господь мені показав, що я стала співвинною за великі злидні на нашій землі. У цій Божій заповіді теж обтяжила себе провиною.
Потім вказав мені на те, що кожного разу, коли я говорила про когось зле, крала його честь. Виправити такі моменти, повернутися до попереднього стану – майже неможливо. Було б набагато простіше, якби я комусь вкрала гроші, бо тоді могла б їх просто повернути, щоб виправитися. Тому вкрасти комусь „добру славу" є набагато серйознішою провиною, ніж звичайна крадіж речей чи грошей.
І своїх дітей я обікрала, коли не була доброю господинею в сім'ї і мамою, ніжною мамою, яка піклується про дітей, яка в кожній хвилі є біля них, є добрим прикладом безкорисної і жертовної любові, я була мамою, яка сама лише вештається по вулиці, а дітей лишає вдома самих, під опікою телевізора, який заміняє тата, а комп'ютер - замість мами, відеоігри – це старші брати і сестри.
Щоб заспокоїти своє сумління, купувала їм завжди лише найкращий, дорогий, фірмовий одяг, щоб хоч у школі на своїх приятелів справляли враження і викликали заздрість. Ще більше я перелякалася, коли побачила, як моя мама картала себе, чи взагалі була доброю мамою, незважаючи на те, що була дуже побожною і доброю жінкою, чудовою господинею і прекрасною мамою в сім'ї, яка нас завжди наставляла, любила і дуже переживала за те, як складеться наше життя.
Так само і мій батько у свій спосіб постійно показував, як нас любить і що ми є найважливішими в його житті. Коли я обдумала це все, то сказала собі:
«Що зі мною буде, коли я своїм дітям зовсім нічого не дала? Мабуть, зовсім не зауважать, що тепер вже з ними не буду; справді, їм мене зовсім не бракуватиме!»
При цих словах аж мороз пішов по плечах, викликаючи біль, який пронизав мене, як меч, в саме серце.
Мені було соромно за всі провали на всій життєвій дорозі. Треба, щоб ви знали, що людина в „книзі життя" може бачити все, як у фільмі. Тому я звернула увагу на один момент, коли мої діти, розмовляючи між собою, говорили: „Будемо надіятися, що мамі знадобиться більше часу, щоб прийти додому; хай би застрягла в пробці; вона така нудна, увесь час лише нарікає і критикує".
Яким приголомшуючим це було для мене, коли я чула, шо таке говорить трирічне дитя і трохи старша дочка про свою безсердечну маму!
Знову я собі усвідомила, що їх обікрала, не була для них доброю мамою. Не створила для них справжнього сімейного затишку. Не дала їм того, щоб ще в дитинстві могли - через мій приклад—пізнати Бога; не навчила їх, як треба любити ближніх. Адже це так просто: якщо не люблю свого ближнього, то не маю нічого спільного з Нашим Господом; а якщо сама не маю найменшого співчуття і милосердя, не реалізовую цього практично, то тоді не можу бути з Богом, таким чином , нікого не можу привести ближче до Бога чи навчати віри.
Бо Бог є любов...

НЕ СВІДЧИ ЛОЖНО…
Не свідчи ложно на ближнього і не обманюй. О, у цьому я справді досягла майстерності. Чи ви мене добре почули?!? Хочу сказати, що моїм батьком став диявол. Кожен з нас має свого отця: або Бога Отця, або ним, власне, є сатана, який краде у Нього батьківство.
Оскільки Бог є любов, а я повна гніву, то хто тоді є моїм отцем? На це, як бачите, не складно відповісти. Дуже легко зрозуміти, бо Бог постійно нагадує про примирення і прощення, закликає любити своїх ворогів і тих, які мене кривдять. Та я в голові маю лиш помсту і пам'ятаю гасло: „Зуб за зуб". А саме такими були тоді мої уявлення і мій світ. Добре, хто ж тоді був моїм батьком? Він, наш Господь Бог, є сама Правда, а сатана є князем брехні. Хто, отже, був моїм батьком? Вже бачите. Можу це обертати і перекручувати, як завгодно, але результат є один: я сама в своєму житті вибрала батьком диявола.
Кажу вам, не існує жодного поділу брехні на категорії. Немає неправди ані рожевої, ані темно-жовтої чи трав'янисто-зеленої. Кожна брехня сама по собі є брехнею. Оскільки не існує різнокольорової неправди, тому немає „брехні з необхідності", „люб'язної", „милосердної чи співчутливої" , якихось інших видів, вигаданих підступними людьми за демонськими інструкціями, аби вчасно знаходити оправдання.
Кожна брехня, навіть найменша, є і буде брехнею. А диявол є батьком кожної брехні, він брехун від початку. Брехня, якої я допустилася своїм язиком, була настільки, настільки страшенна, що просто жах. Могла побачити, що так я кидала самі шістки при кожній нагоді, наприклад, обмовляючи, коли глузувала з інших, легковажно видумувала злі прізвиська, а потім їх розказувала цілому світу, щоразу злорадісно втішаючись. Скільки людей я тим зранила, образила, виставила на посміх і обмовила! І це все я чинила своїм ближнім.
Не можете собі уявити, як звичайне насмішливе слово може поранити людське серце. З’являється комплекс меншовартості, який триматиме життя у тісних рамках, щоразу спричиняючи новий біль.
Наприклад, одну подругу, яка була трохи кругленька, я просто називала „та жирна", „кулька сала". Вона вже ніколи цієї клички не позбулася і назавжди залишилася „кулькою сала". Це її дуже зранило. Ця насмішка призвела до того, що вона справді почала значно більше їсти, що, зрозуміло, відбилося на її формах . Вона почала залишатися вдома, бо її просто перестали запрошувати на вечірки.
Як бачите, наслідками таких слів можуть бути негативні вчинки, які принесуть цілу гору зла. І все це є отруйні плоди тільки одного - легковажно сказаного слова.

НЕ ПОЖАДАЙ НІЯКОГО ДОБРА,
ЩО Є ВЛАСНІСТЮ БЛИЖНЬОГО ТВОГО…

Коли випробували моє життя на основі Десяти Божих заповідей, то стало зрозумілим, що все моє зло, гріхи і злоба вели свій початок від захланності. Ці безглузді бажання, жадоба мати все і все вирішувати просто полонили мене.
Завжди собі думала, що буду щасливою, коли буду мати все, коли стану дуже багата. Ця ідея швидко запанувала мною. Це була не просто біда, а велика трагедія. Коли настав час, що я справді досягла великого багатства, могла дозволити собі багато чого, то з’ясувалося, що цей період став далеко не найщасливішим та не найкращим у моєму житті.
Моя душа опинилася на дні, так що я навіть хотіла закінчити життя самогубством. Маючи величезні статки, внутрішньо почувалася спустошеною та самотньою.
Сама пережила і зрозуміла, що любов, приязнь і прихильність неможливо купити за гроші.
Коли намагаєшся за всі гроші світу купити любов, то зазвичай отримуєш тільки лицемірство, фальш, підлабузництво і вдавану покірність. Так сталося і зі мною. Тоді я, глибоко розчарована, озлоблена, зайшла в тупик, який сама собі вибрала. Дійшла до повної фрустрації, а там віяв морозний вітер, який у мої думки лише вносив питання: «Як взагалі ти до цього докотилася?» Загребущість - це різновид пожадливості, жадоба до грошей і до багатства; це звичайна чорна заздрість : я це мушу мати! Марення збагатитися привело мене на бездоріжжя, захланність вела прямо до пекла, геть від мого Сотворителя, Бога, бо тим своїм „хочу мати" я вирвалася з Його рук.

КНИГА ЖИТТЯ
Проаналізувавши своє життя з точки зору Десяти Божих заповідей, я отримала можливість заглянути у свою «книгу життя». Навіть не знаю, з чим можу порівняти те, що бачила, те, що відчула, просто бракує слів.
Книга починалася від мого зачаття. Як тільки з'єдналися клітини моїх батьків, спалахнула іскра. Малий, прекрасний світловий вибух, з якого утворилася душа, моя власна душа, яка опинилася в безпечних долонях Бога Отця, а в Господі я побачила люблячого і ніжного Татуся.
Він був зі мною щоденно, упродовж 24 годин, вів мене за руку, оберігав, постійно мною опікувався, був завжди поруч. Ніколи не зводив з мене очей і не лишав саму. Усе те, що в перші моменти я сприймала за кару чи нещастя, було не чим іншим, як тільки проявом Його любові і опіки наді мною. Він дивився не на мою зовнішність, не на моє добре сформоване тіло, але споглядав моє нутро. Він досліджував мою душу, а тому бачив, як я помалу, але впевнено сходила з Його дороги , як відкидала Його рятунок і спасіння.
Я переглянула багато моментів зі свого життя, але тепер мала можливість оцінити всі вчинки зовсім з іншого боку, побачити в іншому світлі, усвідомила жахливі наслідки своєї поведінки та рішень, що видавалися правильними, прийнятих моєю свобідною волею.
Наведу один приклад, що дає можливість зрозуміти, наскільки чудовою є «книга життя».
У своєму житті я була дуже фальшивою і лицемірною. Часто знайомим, а навіть приятелькам, підспівувала, кажучи: «О! Як це тобі сьогодні личить! Це твоє плаття просто надзвичайне! Як воно тобі пасує!»
Однак у „книзі життя" людина бачить навіть те, що насправді думає, що відбувається в її нутрі. Як неприємно було мені дивитися на справжні думки: «От корова! Думає, що це справді їй личить, що може одразу йти на конкурс краси!»
Бачите, ось такими були мої думки у серці. Людина має змогу переглянути всі події, немов зняті на стрічку. Я все бачила і чула, як у житті, але один момент, що відрізняв від реальності, то це те, що тепер постала можливість не тільки бачити, а ще й розуміти думки, яких у житті, звісно, ніхто не озвучує.
Це був двоканальний звуковий фільм, на різних мовах, або як фільм з письмовим текстом. Один звуковий канал передавав точно те, що з себе лицемірно видавала своїм язиком, а другий канал дозволяв мені чути і читати думки, які при цьому виникали. Також могла бачити стан своєї душі, своє нутро. Ви вважали б це чудом техніки, якби щось подібне пережили. Це щось надзвичайне!
Завдяки цьому я реально побачила своє внутрішнє життя. Усі мої обмани лежали цілком оголені, кипіли, як в кастрюлі без покришки, були такими, що кожний міг їх бачити. Цілий світ міг їх бачити. Вони були живі і розкривали мої безсоромні вчинки, наприклад, як я водила за ніс свою маму і так паскудно обманювала. Часто вона справедливо не дозволяла мені іти на вулицю і зустрічатися з моїми «поганими друзями». Однак я випрошувалася: „Мамо, маю тепер ще працю в групі у шкільній бібліотеці", - і за секунду мене вже не було. Моя мама повелася на цю підступну брехню.
Як часто такі вигадки допомагали вбивати час, щоб вештатися з друзями по барах, пити пиво, переглядати порнографічні фільми.
А тепер усе це бачила мама в моїй „книзі життя", яка тут була відкрита для всіх. Ніщо від неї не сховалося.
Ще один приклад з того, що я бачила . Мої батьки завжди давали мені до школи замість канапки банани. Тоді ми жили справді дуже скромно, тому я не виїдала канапок, а задовольнялася фруктами, а інколи мала булку з молоком. Часто ці банани я їла, йдучи до школи, а шкірки кидала будь-де, не задумуючись.. Ніколи і на гадку мені не спало, ніколи не ламала голови над тим, що може трапитися через таку слизьку, непомітно викинуту бананову шкірку, якої шкоди може наробити іншій людині. І шкірки з бананів тоді так собі лежали.
Несподіваним вражаючим був той момент, коли Господь Бог показав мені, до чого привели моя неуважність, халатність. Я побачила, як, послизнувшись на шкірці, люди травмувалися, інколи доволі серйозно травмували своє життя. Якби чиєсь життя згасло внаслідок того, що я , не подумавши, викидала бананові шкірки просто на вулиці, то у тій смерті була б і моя велика провина. Здавалося б, яка дурниця - бананова шкірка, але бездумність, брак почуття відповідальності, нестача милосердя можуть бути початком великої біди.
Пам’ятаю ще один випадок, коли продавець у супермаркеті дала мені решту на 4500 песо більше. Тоді я чи не єдиний раз пішла до церкви та щиро висповідалася, маючи великий жаль за скоєне.
Мій батько, якщо не брати до уваги всіх його мінусів, завжди вчив нас, дітей, що людина у своєму житті має бути чесною за будь-яких обставин, має поважати не тільки себе, а й інших, не дивлячись, хто це – бідний чи багатий. Він говорив, що всі ці чесноти є великим добром.
Ми ніколи не сміли простягнути руку до чужих грошей, навіть коли йшлося про кілька центів. Коли, отже, стався цей випадок з грішми, то я виявила помилку вже в автомобілі, коли поверталася до свого стоматологічного кабінету. Тоді сказала собі: „Ах, ця дурноголова стара корова, це глупе теля, хіба вона не передала мені на 4500 песо більше, а тепер мушу їхати назад, щоб повернути їй ці гроші!"
Була вже знову на дорозі до супермаркету, коли втрапила до величезного дорожнього корка, слухаючи радіо, зрозуміла, що не проїду, бо якраз говорили , що всі дороги перекриті. Я знову вголос сказала: „Ну, це вже фінал! Тепер ще мушу витрачати години свого дорогоцінного часу тільки тому, що та дурна корова була така недолуга, щоб правильно рахувати. Хто її змушував бути такою глупою, як гуска, щоб помилитися!? Тепер їду просто додому і за таких обставин ці гроші їй вже зовсім не поверну! Ні, в жодному разі не поверну, адже вона сама собі це завинила".
Виправдовуючись отак уголос, докори сумління таки мене мучили. А все через те, що тато часто нагадував про людську гідність, честь і совість. Ці повчання так зміцнили мій характер, що наступної неділі я пішла до Святої Сповіді і сказала священику, який сидів у сповідальниці: „Отче, я згрішила, бо привласнила собі 4500 песо, коли не повернула цю суму одній жінці, якій ці гроші належали". Потім, однак, була цілком неуважна до того, що мені на це говорив сповідник, яку науку давав.
Коли ж цю сцену потім побачила в „книзі життя", то хочу, щоб ви знали, що диявол дійсно не міг вже мені приписувати цей гріх, не міг назвати мене злодійкою, бо правдиво висповідалася в церкві. Але хочу повідомити, що на це сказав мені Господь: „Цей брак любові до ближнього, який ти проявила, коли не виконала жодного надолуження за свій гріх, також не є в порядку.
Ті 4500 песо хоч і були для тебе дрібничкою, бо такі суми ти щоденно викидала на дурнички, які за будь-яку ціну хотіла мати, однак для тої убогої жінки, що мала мінімальну зарплату, ці гроші були великими. Вона змушена була працювати ще півдня, залишила дітей самих, бо для неї тих грошей могло вистачити на три дні».
І знаєте, що мене найгірше і найприкріше вразило? Господь Бог показав мені таку сцену: я бачила на власні очі, як ця жінка зі своїми дітьми дійсно мусіла терпіти, як ця сім'я кілька днів голодувала. Усе це було тільки через мене. Це були наслідки мого гріха. Ця жінка зі своїми малими діточками це все мусіла переносити, а ще боялася, щоб її не вигнали з роботи.
Ось так виявляє Господь Бог у „книзі життя" нашу поведінку. Показує нам, що коли ми щось зле зробили, то хтось від того нашого вчинку мусів терпіти, відчував наслідки, або це підштовхнуло ближнього до поганих вчинків. Бог показує і те, як поводилися і чи щось робили, коли перейнялися співчуттям до ближнього.

ЗАКЛЮЧНЕ ПИТАННЯ


Завершуючи нашу розмову, Господь Бог спитав: „Які духовні скарби ти мені приносиш?"
Я подумала: „Що Він розуміє під духовними скарбами?" Адже я стояла перед Ним з порожніми руками, мої руки не мали нічого, просто так висіли додолу, нічого не тримали, нічого не робили, і в цю мить чую, як до мене говорить: „Що тепер тобі з того, що мала дві квартири, що мала кілька будинків, кілька стоматологічних кабінетів? Що тобі тепер з того, що вважала себе високоосвіченою, висококваліфікованою, успішним стоматологом? Чи могла ти принести сюди хоч цеглину з твоїх будинків, навіть порошинку? Може маєш зі собою свій напханий гаманець чи товсту чекову книжку?"
Після недовгої паузи знову мене запитав: «Як ти розпорядилася талантами, які Я тобі дав?» Я собі подумала: «Про які таланти говорить?» І тут же отримала наказ - захищати і поширювати Царство Любові, Царство Боже.
Я зовсім забула, що маю душу, але набагато менше пам'ятала, що також отримала таланти. А вже зовсім не усвідомлювала, що одним з цих талантів була здібність бути інструментом Божого Милосердя, бути Його рукою. Отож я не обтяжувалася зайвими думками, не звітувалася ні перед ким, не думала про те добро, яке занедбала, а також не виконала своєї місії, саме це і спричинило Господу Богу великий біль і багато смутку.

БОЖА ЛЮБОВ


Потрібно, щоб ви знали, що Господь увесь час питався про безкорисливу та безумовну Любов. Знову і знову я бачила , що цієї Любові бракує, немає отої Карітас, тої доброчинності, того широкого спектру християнської любові до ближніх.
Ця відсутність Божої Любові, яку нам усім Він вклав у вінець як наказ і талант, була результатом усіх вчинків мого дотеперішнього життя.
Згодом мені пояснив: „Бачиш, почалася твоя духовна смерть, вмирання твоєї душі почалося..." І я виразно побачила: хоч була ще жива, ще дихала, але насправді була вже мертва. Коли б то ви самі побачили, що це таке - „духовна смерть"! Що це означає, що душа померла. Ви мали б бачити, як виглядає душа, коли вже відчуває тільки ненависть. Який жах і страх виходить з такої душі, коли вона стає озлобленою і нестерпною. Така душа думає лиш про те, як би спричинити цілому світу ще якесь зло. Саме так виглядає душа, обтяжена гріхами. Прикладом цього є моя душа.
Моя зовнішність була зовсім протилежною до того, як виглядала моя душа. Я гарно виглядала, пахла дорогими парфумами, носила дорогий одяг, завжди мала бездоганний вигляд. А от моя душа там, всередині, огидно смерділа і блукала лише в прірвах людської і диявольської злоби.
Тому цілком зрозуміло, чому я часто впадала в депресивний стан, чому бувала озлобленою на весь світ.
Бог мені пояснив наступне:„Твоя духовна смерть розпочалася тому, що збайдужіла до своїх ближніх, до їхніх терпінь, ти їм просто не співчувала. Коли Я тобі показував, як терплять твої ближні у всіх частинах світу, то це було Моїм повчанням , це мало бути для тебе сигналом перестороги. Бо коли ти бачила по телевізору чи в пресі, як пропадали люди, як їх вбивали, як їх розривали бомби, як вони мусіли втікати, ти часто лише на словах поверхнево коментувала: „Ох! Ті бідні люди! Як проти них грішать!" – Однак терпіння цих людей тебе зовсім не торкало, не проникло до твого закам'янілого серця, їхня доля тебе не цікавила. У своєму серці ти зовсім нічого не відчувала! Твоє серце було тверде, як камінь, як айсберг. Твої гріхи перетворили твоє серце в камінь, зробили його твердим і холодним!"
І тепер, коли закрилася моя „книга життя", можете собі уявити, яка ганьба та смуток мене огорнули.
Ще один важливий момент, ще нестерпніший за попередні, коли відчувала найбільший жаль за те, що у своєму житті так негідно і невдячно ставилася до свого Сотворителя, Бога Отця.
Бо, незважаючи на всі мої тяжкі гріхи, всупереч моєму нечистому духу і моїй великій байдужості, всупереч моєї холодності і всім моїм страшно гидким почуттям до моїх ближніх, Господь Бог завжди, до останнього моменту, мене шукав, йшов за мною і чекав на проблиск моєї волі до навернення і повернення, не зважав на мої тяжкі гріхи, на байдужість, на огидні почуття.
Знову і знову посилав мені людей, які на моєму життєвому шляху були Його інструментом, щоб я застановилася, щоб задумалася і повернулася до Нього. Він у такий спосіб промовляв до мене, звертав увагу на Себе, часто голосно кликав.
Господь забрав у мене багато речей, щоб змусити мене застановитися над собою. Посилав на мене випробування, розчарування. Робив це для того, щоб привести мене на правильну дорогу до Батьківського дому, щоб застерегти від гріха. Аж до останньої хвилини змагався за мене різними способами і чекав на мій відгук. Проте Він ніколи не ламав мою свобідну волю. Я повинна була пізнати усі Його волання і очікування, щоб потім своїм розумом прийняти правильне рішення.
Знаєте, хто і яким є Бог Отець для нас усіх? Стоїть на краю нашої життєвої дороги, як жебрак, знову і знову наполегливо просить, біжить за нами, Він плаче і старається пом'якшити наше закам'яніле серце, сумує аж до глибини свого Найсвятішого Серця, коли бачить, що ми лише холодно відвертаємося від Нього, не признаємо Його, поводимося так, ніби Його немає. Він дуже часто принижується, як колись принизив Себе на Хресті, щоб тільки навернути нас до Батьківського дому, щоб ми змінили своє життя.
Одного разу я сказала такі слова: „Послухай, мій Господи, ти ж мене погубив!" – то тепер усвідомила, яка це була наглість з мого боку. Розуміється, це була ще одна неправда, тому що не Він мене погубив, але я сама собі все це завинила. У всіх життєвих ситуаціях я самостійно приймала рішення, керуючись власними вигодами, переконаннями у праві вибору, бажаннями, вибрала свого отця і свій клан.
А отець, якого я собі вибрала, не був Бог Отець, бо отцем і провідником свого життя вибрала сатану, диявола. Я влаштувала своє життя згідно з його волею і брехнею. Він і його обман – у цьому полягав сенс мого убогого життя.
І коли тепер моя „книга життя" загорнулася, в дусі бачу, що я все ще вишу головою вниз, перебуваю на краю жахливої, темної гортані. Я вже була переконана, що навіть коли б я могла оборонятися, то все ж безповоротно падатиму до тої темної діри, на кінці якої уявила браму, через яку увійду до непроглядної „вічної темряви".
Тому почала розпачливо кричати, зібравши останні сили, благала всіх святих, щоб мене врятували. Ви собі навіть не уявляєте, скільки святих я зразу згадала. Зовсім не сподівалася, що знаю стільки святих і їх імена, адже я була такою остиглою, справді поганою католичкою.
У цю мить мене осінила думка, що можу бути спасенна. Мені було цілком однаково, чи мене врятує св. Йосиф, чи св. Франциск з Асижу, чи якийсь інший святий. Головне, щоб я врятувалася. І ось, ніби спеціально, на гадку спали імена святих, яких я взивала. Потім вже жодного не могла згадати - знову настала гробова тиша.
У цій тиші мої нестерпні болі загострилися. Я відчувала безутішну порожнечу, була самотньою і цілком покинутою. Могла думати лише про те, що на землі всі люди переконані, що я „добра, гарна і свята". Однак таку опінію я навмисне створила своїм оманливим світом, який сама вибудувала.
Усі наді мною скорбіли, говорили про мою „святість", чекали на мою смерть, щоб потім свою «святу», яку особисто знали в щоденному житті, взивати і просити про те чи інше «чудо».
Ви лише подивіться, в якій неприємній ситуації я опинилася. Ніхто з цих опечалених людей на землі, які чекали на мою смерть, - навіть мої найбільші неприятелі - не могли б собі уявити, в якій безнадійній ситуації я знаходилась, а саме: була перед вічною загибеллю, перед відходом до пекла, в існування якого більшість з цих опечалених людей насправді вже зовсім не вірила.
Коли я так роздумувала, увесь час похитуючи заперечливо головою, спостерігаючи цю невідповідність між моєю поведінкою та опечаленим виглядом тих, хто мене знав, підвела свій погляд вгору і побачила мамині очі. Ми дивилися одна на одну. Я промовила: „Мамо! Яка ганьба! Вони мене відкидають. Звідти, куди тепер мушу йти, вже ніколи не повернуся, і ми вже ніколи не побачимося".
У цей момент мати зазнала великої ласки. Досі була цілком нерухома і напружена, а зараз їй було дозволено підняти вгору два пальці, цим дала мені виразний знак, щоб подивилася вгору. У цю ж мить наче луска мені з очей впала, це спричинило невимовний біль, бо ця луска була причиною моєї духовної сліпоти. Я несподівано бачу перед собою прекрасного нашого Господа Ісуса Христа. Я пригадала, як колись одна пацієнтка сказала: „Послухайте, пані докторко, і запишіть собі на чолі. Ви занадто матеріалістично спрямована, але колись прийде день, коли ви згадаєте і задумаєтеся над тим, що вам зараз скажу. Так, це навіть дуже Вам пригодиться, коли потрапите в найскрутнішу ситуацію, з якої не зможете вибратися. Не важливо, якою ця небезпека буде. У той момент просто взивайте до Господа нашого Ісуса Христа і просіть Його, щоб вас прикрив і охоронив Своєю Дорогоцінною Святою Кров'ю. Таким чином, Він ніколи не покине і не залишить вас саму. Бо Він Своєю Дорогоцінною Святою Кров'ю заплатив викуп за вас, за спасіння вашої душі!"
Тоді з найбільшим жалем і соромом, з великим болем в серці я почала кричати на повні груди: „Господи, Ісусе Христе, змилосердися наді мною! Прости мені, Господи, дай же мені ще одну можливість!"
Після цих слів я пережила чи не найкращий момент. Навіть не можу описати цю мить. Він, наш Господь Ісус Христос, зійшов і вивів мене з тієї чорної жахливої гортані, з тої діри, яка наганяє страх.
Бо не існує гірший глухонімий, ніж той, хто просто не хоче чути. І не існує гірша сліпота, ніж у тих осіб, які просто не хочуть бачити.
Усе те, про що я вам розповіла, мої сестри і брати у Господі, не можна сприймати за погрозу чи залякування, бо Господь милосердний, Він не потребує нас шантажувати чи тримати у страху.
Те, що ви сьогодні почули, прочитали, дає вам другий шанс, ще одну нагоду виправитися, за що ми всі, ви і я, мусимо дякувати лише безмежній доброті нашого Бога. Використайте цю нагоду. Бо, можливо, це є останній шанс . Тільки з Божої ласки я змогла пережити ті події, тільки завдяки Господу можу оповідати вам.
Бо коли прийде час розгорнути «книгу життя», то кожного з вас чекає те саме, про що я вам розповіла. Кожен побачить себе таким, яким є насправді, без прикрас. У Божій присутності будемо пізнавати найсокровенніші думки та таємні почуття.
Усе буде відкрите, ніщо не залишиться прихованим чи заметеним під килим. А найгарнішим буде те, що кожний з нас стоятиме перед Господом, стоятиме перед Ним лицем до лиця.
А Він неустанно знову проситиме , як жебрак, щоб ми навернулися, щоб повернулися до Батьківського дому, щоб розпочали життя спочатку.


МОЄ ФІЗИЧНЕ ОЗДОРОВЛЕННЯ


Отож я повернулася назад. Лежала на смертному ложі: ні нирки, ні легені не функціонували. Коли Господь за одну мить оздоровив мої органи, то лікарі не переставали дивуватися. Моє серце почало активно працювати, я не потребувала жодних пристроїв.
Розпочалося моє подальше оздоровлення. Від поясу до низу я нічого не відчувала. Через місяць лікарі мені сказали: „Глоріє, Господь зробив з вами чудо, бо на всіх ваших опіках утворилася нова шкіра. Але от з ногами нічого не можемо зробити. Ми змушені їх ампутувати." Справді, я не могла стати на ноги, просто відразу падала. Будучи спортсменкою, я багато тренувалася, займалася аеробікою, але для чого тепер мені все це було? Аби підготувати до операції, мене перемістили з 4-го на 7-ий поверх. Там я познайомилася з однією жінкою, якій ампутували обидві ноги, але мусіли знову її оперувати, щоб відрізати ще частину кінцівок. Коли вона мені це розказувала, то я дуже засмутилася, адже не допоможуть усі гроші світу, аби вона знову мала свої ноги. Ніколи перед тим я не дякувала Богові за свої ноги, навпаки! А тепер бачу їх, спалені на вугіль, без м'яса, без кровообігу. У цей момент я вперше дякувала Богу, що взагалі їх ще маю. Господи, дякую Тобі за мої ноги і прошу Тебе, щоб дозволив мені ще ходити. Господи, залиши мені ноги! І о диво! Я знову почала їх відчувати. Коли пізніше лікарі прийшли готувати мене до операції, то були здивовані, бо мої ноги знову дістали нормальний колір, знову відновився кровообіг. Медики обдивлялися мої ноги і не могли повірити тому, що бачать. Я сказала: „Пане докторе, ці ноги мене страшно болять, але я думаю, що ніхто, кого болять ноги, не був такий щасливий, як я тепер." Головний лікар сказав: „За 38 років своєї лікарської служби я нічого подібного не бачив."
За якийсь час Господь зробив ще одне чудо: оздоровив мої груди і яєчники. Правда, лікар сказав, що я вже ніколи не завагітнію. Я годилася з цими словами. Але як я здивувалася через півтора року, коли мої груди повністю сформувалися, а лікар повідомив , що у мене буде дитина. Згодом я вже годувала своє дитя грудьми.
Любі брати і сестри! Нехай Господь Бог щедро зсилає на вас Свої ласки і Своє благословення!

Доктор Глорія Поло проживає в Колумбії. 
Вона продовжує працювати зубним лікарем, як і до драматичної події. Опіки, що становили майже 70% усього тіла, щезли. А це є переконливим свідченням великого Чуда Божого Милосердя до Глорії, яке Він виявить і нам, коли відгукнемося на Його заклик змінити своє життя.


Пишіть до нас на адресу:
“Жива Вервиця”
А/C – 841
Львів – 8
79008
Телефонуйте нам: 8 067 314-22-09

ПРИДБАТИ КНИГУ

Список коментарів

Коментовано: Ольга | 2010-03-19

Я мала змогу прочитати цю книжку. Це свідчення, які покликали мене переглянути все своє життя, омити його сльозами покаяння...

Коментовано: Олеся | 2010-04-16

Дякую Господу Богу за ласку прочитати цю книгу!Прости мене Господи і благослови!

Коментовано: Наталя | 2016-02-01

Цікава розповідь.Нехай Господь благословить всім.

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 4 і 8?

Духовність

папа

МАЙБУТНЄ — ЦЕ НЕ „Я“, А „МИ“

Папа Франциск виступив на відомій конференції TED ...

блаженіший

Великоднє послання Блаженнішого Святослава

Сьогодні по всьому Всесвіту лунає радісний одноголосий благовіст: «Христос воскрес!...

радість

2 речі, які треба зробити

ще до кінця Великого Посту: більше доброзичливості, менше нарікання ...

Христос

УРОКИ ДОБРОЇ СПОВІДІ ВІД ЄФРЕМА СИРИНА

Іншому ворог навіює такий помисел: «Ти ще молодий – під старість каятимешся...

Бог

Бог не запитає

Бог не запитає тебе, яким автомобілем їздив, але ...

постимо

ЧАС РЕАНІМУВАТИ ДУШУ

Після темної ночі настає світанок. Кожного ранку, коли ми відкриваємо очі...

блаженіший

20 ТЕЗ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА ПРО ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОДРУЖЖЯ

В ефірі проекту “Відкрита церква” глава УГКЦ відповів ...

чистилище

5 міфів про чистилище

5 міфів про чистилище, в які вірить багато людей (Можливо, навіть ви!) ...