Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Слава Ісусу Христу! Довгий час мала проблеми з ногами. Зробили операцію на вени. Пройшло паро років після операції і побачила в одному місці почервоніла нога, почула болі. Здавалось таке подібне до відкриття рани на нозі. До лікарів не зверталася. Молилася до багатьох святих. Я маю миро св. Філомени. Помастила ногу миром св. Філомени і почала відмовляти дев’ятницю. Скоро почула полегшення і в цьому місці гарно зажило. Складаю щиру подяку св.  Філомені, Матінці Божій, Ісусові Христові і всім святим.

Горак Надія (Львіська обл., м. Мостиська)

Назад
по Жива Вервиця (adm)
Автор: www.credo-ua.org

Жертви виховання

Дата публікації: 20-09-2016
діти

Мої не надто довгі, але доволі продуктивні за кілометражем відвідини Франції та кількох прилеглих до неї країн нагадали мені одну книжку, яка свого часу зчинила галас у певних колах, підняла по тривозі два ворожі (як виявилося) табори і викликала багато дискусій.

Я також належу до оцих «певних кіл», уже років 13 як належу, бо я — мама, і хоч би чим я в житті займалась, хоч би де працювала — насамперед я мама. І хоч би куди я пішла чи не поїхала — в першу чергу звертаю увагу на стосунки «батьки-діти»: виховання, поведінка і все-все, що стосується дітей. Це така наша материнська професійна деформація, якщо хочете. Як інакше назвати явище, коли стоїш розглядаєш старовинний вітраж одним оком і перекладаєш своїм латинські написи на ньому, а інше око фіксує, як італійські чи французькі батьки спілкуються зі своїми дітьми.

Але повернемося до книжки. Йдеться про «Французькі діти не плюються їжею. Секрети виховання із Парижа» Памели Друкерман. Я її не читала, була знайома лише з уривками та дискусіями на тему. Але коли я побачила французьких дітей — живих, справжніх, на відпочинку, то за першої ж нагоди «стягнула» собі й почала читати. Зізнаюся, що я ще й досі «у процесі», бо за справжніми дітьми спостерігати все ж цікавіше ніж за паперовими (або електронними, як у цьому разі), але я таки її дочитаю.

Так от. Французькі діти — вони насправді плюються їжею, галасують, бігають, б’ються, не можуть поділити іграшки/велосипеди/самокати, але завжди кажуть «прошу», «дякую», «привіт» і «доброго дня». Вони усміхнені, відважні, дуже комунікабельні й отримують суворі зауваження від дорослих лише у двох випадках: якщо можуть нашкодити собі або комусь. Я ніколи не чула, щоб на дітей хтось кричав у публічних місцях. Якщо кричать, то це або росіяни, або українці. Вам прикро це читати? Мені прикро це писати. Але факт — українці навіть за кордоном кричать на дітей. Посеред вулиці. Буває, навіть шарпають.

Ці та інші спостереження наштовхнули мене на думку, що загалом діти — вони всюди діти, й тільки дорослі в кожній країні різні. Що ми робимо, коли наша дитина галасує? Цитькаємо на неї таі намагаємося мінімалізувати її децибели. Наших дітей має бути видно, але не чути. Що ми робимо, коли наша дитина робить щось повільно й затримує інших? Ми її сваримо та підганяємо. Ми не хвалимо за здобутки — ми критикуємо за те, що не вдалося. Ми не помічаємо позитиву — ми зосереджуємося на негативі. Список можна продовжувати і продовжувати. Ми боїмося, що наші діти комусь завадять, привернуть до себе увагу й тим самим привернуть увагу до нас, а ми всі в комплексах, тому не любимо уваги.

Франція. Вузькі гвинтові сходи монастиря, багато туристів, а ці сходи — єдиний доступний для відвідувачів шлях потрапити на нижній поверх. Переді мною італійська мама з маленьким хлопчиком. Він іде повільно, мацає кожну цеглинку й розглядає кожну сходинку, перш ніж поставити на неї ніжку. І що робить італійська мама? Вона хвалить і підбадьорює малюка, чим заохочує його до самостійності та пізнання навколишнього світу. А наприкінці, коли малюк стоїть на останній сходинці, вона йому плескає, вигукуючи «браво!», і робить фото на згадку. А тим часом на сходах уже постав корок, але ніхто не обурився, не зробив зауваження — всі усміхалися маленькому самостійному дослідникові.

Україна. Черга до «Нашої Ряби». За мною стоїть мама з двома малюками. Хлопчика зацікавили різнокольорові пакети з макаронами у магазинчику, повз який вишикувалася черга, й він підійшов і пальчиком провів по пакетах. Мама накричала на нього, шарпнула, вдарила по дупці й ще щось там погрожувала. Я не ідеальна мама, я виросла у тій самій країні, що й ця молода жінка; гірше навіть, я старша за неї і частину свого життя ще встигла прожити за «совка» і дещо запам’ятати. Минуло небагато часу, і я вже готова була плакати й собі, бо за моєю спиною ридало вже двоє дітей: мама встигла насварити ще й донечку, я вже навіть не знаю, за що. Але діти не зробили нічого поганого, не завдали ніякої шкоди й нікому не заважали, поки не почали плакати, насварені за те, що вони діти — цікаві до світу і жваві. Я була обурена, розлючена і страшенно розчарована. Я навіть не можу чітко сформулювати, чим я була розчарована, і досі маю якийсь осад на душі…

Можливо, причина в тому, що я і сама часто «грішу» в стосунку до дітей отими безкінечними «не чіпай», «не лізь», «не скачи», «помовчи», «не бігай», «посидь»… і ще багатьма різними «не», які не дають дітям бути дітьми. Вони повинні чіпати, бігати, голосно говорити, голосно сміятися, скакати, видряпуватися‑на, зістрибувати‑з, і все це нормально. І зазвичай я дозволяю, але все одно часом виривається назовні оте совкове минуле і змушує мене поводитися, як вахтерку з жандармерії. І це погано. Це справді дуже погано. Наші діти починають думати, що ми їх не любимо такими, як вони є. Але ж це не так. Ми любимо, тільки не вміємо цього показувати. Нас не навчили.  

Ми більше хвилюємося, що скажуть інші. А інші завжди мають що сказати: «не привчай до рук, бо потім не злізе», «не біжи на перший крик, нехай поплаче», «досі годуєш грудьми — припини», «віддала до садка — нащо?», «не віддала — чому?», «водиш на гуртки — не маєш куди гроші дівати», «не водиш — погана мама»… Цього всього так багато, що поки розберешся, то дитина вже до школи йде, а заодно і до психолога, який скаже батькам, що їхня дитина стала жертвою відсутності чіткої лінії у вихованні. А звідки ж та лінія, якщо всі довкола кажуть нам, що робити, а ми ж хочемо, щоби «все як у людей». Ми не користуємося інтуїцією, не прислухаємося до потреб та бажань власних дітей, натомість слухаємо, що люди скажуть. Обираємо не те, що краще для наших дітей, а що престижне, модне чи популярне. Ми, спадкоємці радянщини, досі ще ототожнюємо виховання з дресируванням, навчання з зазубрюванням шаблонів та схем, любов із матеріальним забезпеченням.  

виховання
Фото: Ivona  

Вчімося показувати нашим дітям свою любов і підтримку, дозвольмо їм бути трішки неслухняними, жвавими, допитливими, дозвольмо своїм дітям казати «ні». Я оце зараз не закликаю до вседозволеності, — абсолютно. Я закликаю до того, щоб діти змалку мали змогу самостійно, на власному досвіді засвоювати причинно-наслідкові зв’язки та розуміли, що всі дії — і добрі, й не дуже — мають свої наслідки. Будьмо мудрими батьками, а не тиранами та диктаторами. Я закликаю до радісного батьківства, відповідального й терплячого, а не до муштри та дресирування.

Коли все це зміниться? Мабуть, тоді, коли ми дозволимо своїм дітям бути просто дітьми. Коли ми дозволимо мати їм власні вподобання, смаки, власні зацікавлення?.. Не раніше, ніж ми зрозуміємо, що діти — це також люди. Маленькі, але люди. І наше завдання — не переламувати їх під себе, а допомогти вирости особистостями, які здатні приймати рішення й нести відповідальність за наслідки.

Для цього нам, батькам, треба вирости самим. І тоді ми зможемо виростити з наших дітей дорослих, які розуміють: головне — не медалі та дипломи, а чесність, порядність, працьовитість, відданість. І, можливо, тоді країна, у якій ми живемо, стане справжньою державою, і в неї з’явиться майбутнє. Не ставмося до дітей — чи то своїх, чи чужих — як до третього сорту, бо як тоді з них виростуть люди першого сорту?

Час працювати над собою.



Джерело: CREDO

Додати власний коментар

*
*
Будь ласка, порахуйте 6 + 1.

Духовність

папа

МАЙБУТНЄ — ЦЕ НЕ „Я“, А „МИ“

Папа Франциск виступив на відомій конференції TED ...

блаженіший

Великоднє послання Блаженнішого Святослава

Сьогодні по всьому Всесвіту лунає радісний одноголосий благовіст: «Христос воскрес!...

радість

2 речі, які треба зробити

ще до кінця Великого Посту: більше доброзичливості, менше нарікання ...

Христос

УРОКИ ДОБРОЇ СПОВІДІ ВІД ЄФРЕМА СИРИНА

Іншому ворог навіює такий помисел: «Ти ще молодий – під старість каятимешся...

Бог

Бог не запитає

Бог не запитає тебе, яким автомобілем їздив, але ...

постимо

ЧАС РЕАНІМУВАТИ ДУШУ

Після темної ночі настає світанок. Кожного ранку, коли ми відкриваємо очі...

блаженіший

20 ТЕЗ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА ПРО ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОДРУЖЖЯ

В ефірі проекту “Відкрита церква” глава УГКЦ відповів ...

чистилище

5 міфів про чистилище

5 міфів про чистилище, в які вірить багато людей (Можливо, навіть ви!) ...