Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Хочу подякувати за ласку і опіку над моєю сімєю Матері Божій і святій Філомені. Одного разу моїй дочці піднялась температура до 39,3. я помастила миром святої Філомени і сталося чудо.Температури не стало.Також допомогло миро святої Філомени від сильної болі

Люба (м. Бережани)

Назад
Автор: Євген Лакінський, Liva.com.ua

Толерантність на відстані

Дата публікації: 07-05-2012

Сьогодні для багатьох українців «толерантність» – поняття абстрактне, хоча з негативним чи позитивним забарвленням. Ставлення до неї нерідко визначається субкультурою

Відомо, що закохуватись легш за все по інтернету, бажано у чаті. Не бачиш ані людини, ані її недоліків – отже, уявляєш її такою, якою хочеш. Реальність не псує ваші відносини.

Значно важче, коли починаєте жити разом. І коли доводиться щодня вирішувати, де вішати рушник, де ставити каструлі і чи варто відкривати вікна...

Так само і з толерантністю. Поки зустрічі з носіями інших культур трапляються рідко і випадково, то бути толерантним – на раз.

Живеш собі у своїй спільноті, поміж «своїми». «Мігрантів» та «іноземців» бачиш здалека – на вулиці, на базарі, а частіше – по телевізору. Інколи їздиш за кордон, де купуєш сувеніри, розпитуєш, як пройти до вокзалу, і практикуєш англійську з єгипетським офіціантом.

Щоправда, дехто пішов дальше: купив в «нєрусского» шаварму і навіть спитав, як його справи. Чи розповів іноземному туристу про нашу історію та сьогодення. Або ж навіть взяв інтерв'ю в арабського чи мексиканського революціонера або співака.

За таких умов, толерантним бути дуже легко. Коли ж ви живете і працюєте поруч і маєте щодня вирішувати тисячі практичних питань... тоді усе трохи складніше.

Тут слід зауважити, що навколо слова «національність» є багато плутанини. В СРСР національність писали у паспортах – причому визначали її виключно за походженням людини. Тому в Україні багато «поляків», які не знають жодного слова польською; багато «болгар», що не знайомі з болгарською культурою. Ну а більшість «росіян» України культурологічно не відрізняються від решти українців. За такою логікою, щоб вважатися, на приклад, литовцем, достатньо мати литовських предків (а мова, менталітет чи країна проживання – це не важливо).

За такою термінологією ми всі інтернаціоналісти. Адже легко уживаємось с сусідами, колегами та одногрупниками «різних національностей», які народилися і виросли в Україні, у тій самій культурі, що й ми. Навпаки, деякі націоналісти вірять, що кияни Іванов та Аучкявічус відрізняються від киянина Петренка – бо вони «неукраїнської національності».

В такому контексті й відбуваються 90% дискусій поміж «інтернаціоналістами» і «націоналістами». Логіка «націоналістів» – ідеалістично-містично-параноїдальна, з морем когнітивних дисонансів.

«Інтернаціоналісти» ж свято вірять, що «всі народи однакові», бо один однокласник за паспортом був «грек», інший – «волжський татарин», але всі однаково грали у хованки і прогулювали уроки. Якщо ж «інтернаціоналісту» довелося попити кави зі справжнім іноземцем, ввічливо побалакавши про політику і культуру, то він переконується: «ніякої різниці поміж країнами не існує» (за виключенням клімату чи економіки).

Взагалі ж, «толерантним» вважається людина, яка «нічого не має проти негрів» (китайців тощо). Щоправда, «негрів» вона бачить зрідка і здалека, але «нічого не має протии». Це, звісно, краще, ніж заочна ненависть (як у расистів, які ненавидять незнайомих людей виключно за фактом походження). Але толерантністю це назвати важко.

Що таке толерантність, я зрозумів кілька років тому, у Домініканській Республіці. На пляж вибігла ватага хлопців – не знаю, з якої країни, але білі і говорили англійською. На них були потворні шорти до колін і ще потворніші футболки, що звисали нижче пояса. З ідіотськими криками, вони побігли до води і прямо у футболках почали плескатися у морі, волаючи на всю округу. Коротко кажучи, вони мене дратували.

Але вони не порушували жодного закону, і мали таке ж право бути на пляжі, як і я. Вони мали право носити одяг, який здається мені ідіотським, і розважатися так, як їм хочеться. Так, мені це неприємно. Але це мої проблеми.

Легко бути толерантним, коли підлітки – на сусідньому пляжі. А коли вони бігають в двох метрах від твоїх ніг? А тобі хочеться спокою?

Іноді можна почути: я толерантний, бо люблю «негритянську музику» (китайську їжу, індійські фільми). Але толерантність – це не ловити кайф він окремих елементів «не-нашої» культури, а сприймати інших людей такими, як вони є – поки вони не роблять щось справді погане.

Це не завжди просто навіть у своїй країні, коли близько спілкуєшся з людьми іншої освіти, професії, соціального класу, регіону, та й просто іншого психологічного складу. Те, що нормально у одному культурному середовищі, може здатися диким у іншому. Але поки спілкуєшся лише зі «своїми», чи лише з однодумцями, ніколи про це не дізнаєшся.

Помножте на десять – і ви побачите, що буває при зіткненні справді різних культур.

В одній монреальській школі хлопчик з Філіппін їв довгі макарони ложкою. Всім здалося, що це неохайно – і вчителька його висварила: «Що ти їш, як поросятко?». Але виявилось, що їсти макарони у такий спосіб – звичайна філіппінська практика, ледь не традиція. І поведінка вчительки глибоко образила багатьох філіппінців Монреалю.

Якби про цей випадок розповісти в Україні, більшість слухачів зреагувала б однозначно: «Якщо приїхав до іншої країни – заткайся, і їж макарони так, як там прийнято!».

А ви, толерантні читачі цього сайту? Як ви вважаєте?

Втім, це дрібниця. Є цікавіші речі.

Чимало прогресистів вважає, що релігія – річ абсолютно не важлива. Ми ж живемо у епоху прогресу... Ну, хто чув, щоб хтось ставився до релігії, як до чогось головного? Хіба якісь темні люди або фанатики.

Але я бачив море розумних, освічених мусульман, для яких це не так. Хіджаб для них – не «національний одяг» (як вважає дехто), а саме релігійний символ. П'ять молитов на день сприймається, як життєва необхідність. Дотримання посту у Рамадан – тим більше. І звісно, для них абсолютно неприпустимо, щоб їхні діти їли свинину у шкільній їдальні. Та й взагалі будь яку їжу, яка не є «халаль».

Нетолерантна частина українців сказала б: «це їхні проблеми». А що скажуть толерантні читачі-інтернаціоналісти?

Ну, це б ще нічого: зрештою, свинина – це не обов'язково. Та й м'ясо халаль не меньш смачне, ніж звичайне.

Але у одній школі провінції Онтаріо – інша дилема. Для індуїстів неприпустимо їсти яловичину – особливо, коли корів вбивають такими методами, як вимагає халаль (дехто вважає ці методи жорстокими). В школі – багато мусульманських дітей і багато індуїстських – але лише одна їдальня. Кожна група захищає свою позицію, яка здається їм життєво важливою.

Знов-таки, пересічні громадяни сказали б: «Тут вам не Аравія і не Індія!». А що відповідатимуть на це інтернаціоналісти?

Мабуть, що «релігія – опіум для народу». Ну добре, припустимо я з вами погоджуся. Але залишиться дрібничка – переконати у цьому ще кілька сотен мільйонів мешканців нашої планети. Тих, які ще не в курсі, що згідно з «Загальнолюдськими Цінностями» релігія не є чимось важливим і першонеобхідним.

Сікхи – релігійна група у Індії. Якщо ви побачили «індуса у чалмі», то з великою долею ймовірності це сікх. Крім чалми, деякі сікхи зобов'язані носити маленький ножик. Це для них не зброя і не інструмент, а всього лише релігійний символ. У нас в Монреалі деякі сікхи давали такі ножики своїм дітям до школи. Шкільна адміністрація хотіла це заборонити...

Ви скажете, що ситуація абсурдна? І що це «очевидно»? Гаразд. А де межа між «припустимим» і «абсурдним»? Де ця «очевидна» межа?

Расисти відповідають на ці питання лаконічно: «Чурки!!!». Пересічні громадяни – «Якщо вони приїхали до нас, хай залишають свої культури та релігії вдома». А що думають інтернаціоналісти? Що це – вигадана проблема? Адже у трудящих різних країн спільні інтереси.

Я бачив багато молодих освічених мусульманок, які були переконані, що не можна виходити заміж за іновірця. Національність – це вже другорядно, – а головне щоб був мусульманином. Багато чоловіків-мусульман переконані, що одружуватися з християнкою чи з юдейкою можна лише за умов, що діти стануть мусульманами; а от одружуватись з атеїсткою чи «язичницею» – буддисткою там чи індуїсткою – не можна ні за яких умов (хіба лише прийме іслам).

Так вважають не один і не двоє людей, а щонайменше мільйони.

Поки що в Україні легко бути інтернаціоналістом – «підлітки» граються на «сусідньому пляжі». Легко писати аналітичні статті про штучність питань, які на напряму тебе не стосуються.

Сьогодні для багатьох українців «толерантність» – поняття абстрактне, хоча з негативним чи позитивним забарвленням. Ставлення до неї нерідко визначається субкультурою.

Одна юна неформалка зі Львова була ярою «антифа». Полягало це у тому, що носила відповідну символіку і тусувалася з іншими «антифашистами». Потім закохалася у хлопця-«фа» і теж стала «фа»: тепер «бореться за білу расу». Здавалося б, як інтернаціоналістка могла так швидко перетворитися на расистку? Може її чорні образили чи в'єтнамець на базарі обрахував? Виявляється, ні – просто тепер нові зацікавлення.

Зрозуміло, що участь у «антифа» не мала для неї ніякого стосунку до долі національних меншин, чи бодай до спілкування з ними. Головна задача «антифа» – боротися з «фа», а різні там «мігранти» – це щось другорядне. У найкращому разі – такий собі «об'єкт захисту». Якось пересікатися з цим «об'єктом» – річ цілком зайва і нецікава.

Про справжню толерантність буде йтися тоді, коли носії інших культур перестануть бути абстрактними «добрими мігрантами» чи «підступними чурками», а стануть реальними людьми – з якими діти ходжуть до одного садочку, з якими живете у сусідніх квартирах, знімаєте сусідні дачі.

І тоді важче буде стати расистом чи інтернаціоналістом: всякого надивишся. І дізнаєшся всякого. На приклад, що «негр» – це не національність: є африканці, є гаїтяни, є чорні американці... а є й українці з часткою африканської крові; різниця поміж цими групами більша, ніж поміж поляками та німцями.

Расисти зрозуміють, що не все у житті так просто. Інтернаціоналісти зі здивуванням помітять, що їм важко прийняти деякі елементи чужої культури – принаймні, у повсякденному житті (по інтернету воно, звісно, легше). Коротко кажучи, і ті і інші дізнаються про себе багато нового і цікавого.

І тоді кожному доведеться відповісти для себе: Де реальний ліміт моєї толерантності? Де межа між тим, що можна і що ні? І це не будуть абстрактні питання.

Толерантність – якщо без лапок – це не завжди легко.

http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/16129-tolerantnist-na-vidstani.html

Список коментарів

Коментовано: Соцконтроль | 2012-05-08

Сьогодні пропааганда расової толерантності, завтра - в бій підуть гомосексуалісти. Так починалося в країнах Заходу і в Америці. Толерантність стане толерастією, білі лягатимуть під чорних, а чорні, яким є неприйнятною толерантність, будуть ставитися до білих, як до тварин. Бачу, ліберасти проникають і в українське суспільство...

Коментовано: Соцконтроль | 2012-05-08

І чому на зображенні планети руки розмальовані під гомосексуальний прапор?

Коментовано: Степан | 2012-05-13

Яка може бути спільність між Богом і валаалом. Ніякої.
Тоді як Ви можете говорите про толерантність. Жодної толерантності. Ми, християни, не можемо бути толерантними до гріха.
Толерантність до гріха - це гріх, з якого кожний свідомий християнин повинен каятися.
Нехай, Вас, Господь направить на путь істини.

Додати власний коментар

*
*
Що є сумою 7 і 6?

Суспільство

папа

15 простих учинків милосердя, про які ми часто забуваємо

Папа Франциск слушно зазначає: «Він [Господь] цікавиться кожним з нас; Його любов не дозволяє Йому бути байдужим до того, що відбувається з нами...

життя

Чи можна дітям дивитися телевізор?

Персонажі з телеекрану близькі нам — вони постійно входять у наші домівки, щоденно гостюють у них і можуть впливати на нас. Зайве доводити, що саме діти найбільше на це вразливі. Дитина «живиться» нашим прикладом, цінностями, які їй передаємо, радісною атмосферою в родині, стосунками, що поєднують її батьків. То ж чому маємо звертати увагу на те, що показує телебачення? ...

життя

Анорексія: медична проблема чи гріх?

Проблеми, пов’язані з харчуванням (так звані розлади травної системи) поширеніші, аніж може здатися більшості з нас. Вік цих розладів постійно знижується; вони охоплюють не лише дівчат, але й юнаків; страждають від них також і дорослі — можливо, у менш очевидних формах...

життя

Як подолати страх?

Ніщо не викликає у людей такого страху, як… інші люди. Та як це працює? Адже я боюся тих, хто мені просто не подобається, чи не так? Про що ні з ким — навіть із самим собою — я не наважуюсь розмовляти? Невже особи, що нині пробуджують у мені страх, нагадують людей, яких я боявся у минулому? ...

блаженіший

Докотилась Україна…

У народі з’явилися анекдоти про вітчизняні суди. Коли під час судової розправи підсудному нададуть слово, він повинен починати таким запитанням: «Достойний пане суддя, прохаю мені відразу сказати, скільки я маю вам заплатити за прихильний вирок», або «Достойний пане суддя, відповідатиму на ваші запитання тільки після того, як ви, поклавши руку на Біблію чи на Конституцію, заявите перед нами всіма, тут зібраними, що видаючи судовий вирок, не приймали хабарів та не слухали наказів влади» ...

митрополит Андрей

10 правил бізнесу від Андрея Шептицького

У липні минуло 150 років від дня народження митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Він мислив out of the box, мав надзвичайний підприємницький хист і був відкритим до інновацій. Він інвестував у нафтовидобуток, нерухомість у Європі та навіть золоті копальні на о. Суматра в Індійському океані. Доходи від бізнесу спрямовував у майбутнє: освітні, соціальні проекти, чимало з яких працюють і розвиваються тепер (Український Католицький Університет, Народна лічниця, Національний музей і таке інше). Сьогодні, на основі вчення Шептицького, викладач соціальної економіки Зеновій Свереда заснував Академію Етики та Економіки, яка має амбітну мрію підвищувати добробут українців ...

Україна

70 років тому закінчилася Друга світова війна

2 вересня світ відзначає 70-ту річницю завершення Другої світової війни. У цей день 1945 року на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано Акт капітуляції Японії представниками цієї країни, США, Китаєм, Великою Британією та СРСР. Від радянської сторони його підписав українець з Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко ...

аборт

Чому центр «планування батьківства» не може обійтись без абортивної клініки?

Відомий американський блогер та журналіст Нью-Йорк Таймс Росс Доутат, відомий своїми консервативними поглядами, засуджує найпоширеніші методи планування батьківства у бізнес‑імперії «Planned Parenthood» («Плановане батьківство») ...

Архів новин