Дорогі Браття і Сестри у Христі!

Допоможіть Живій Вервиці поширювати віру, моральність, завдяки Вашій молитві, пожертві на поширення віри!

Зробити пожертву в
фундацію "Живої Вервиці"

Свідчення про отримані ласки

Слава Ісусу Христу! Довгий час мала проблеми з ногами. Зробили операцію на вени. Пройшло паро років після операції і побачила в одному місці почервоніла нога, почула болі. Здавалось таке подібне до відкриття рани на нозі. До лікарів не зверталася. Молилася до багатьох святих. Я маю миро св. Філомени. Помастила ногу миром св. Філомени і почала відмовляти дев’ятницю. Скоро почула полегшення і в цьому місці гарно зажило. Складаю щиру подяку св.  Філомені, Матінці Божій, Ісусові Христові і всім святим.

Горак Надія (Львіська обл., м. Мостиська)

Назад
по Марія Колодій
Автор: о.Отто Когавс Т.І.

Ціль життя. Хиткі відповіді

Дата публікації: 19-07-2010
456313

Коли вище згадані легкодухи запросто відкидають питання про останню ціль життя, то інші люди прагнуть практично це розв'язати, вказуючи самим собі життєву мету. Кожний вишукує собі між принадами цього світу яке-небудь добро, або й декілька, і віддає їм всю свою любов, звертає до них усі свої зусилля й очікує від них свого повного життєвого змісту та повного щастя в житті. Одні бачать це щастя в посіданні майна, інші в пошані й славі. Ще інші шукають, можливо, найбільших розкошей, а є й такі, що вбачають останню ціль і останню мету людського життя в поодиноких вчинках, у поступі цілого людства або в розвитку всесвіту.

Всі вони є на неправильній дорозі. Людина може, щоправда, старатися про майно, дбати про пошану й славу, захоплюватися розкошами цього світу. Він зобов'язаний братись до праці, спричинитись до поступу культури та розвитку всесвіту. Однак бачити в тім єдину, найвищу й останню ціль існування - означало б затриматися на половині дороги.

Багатство й посідання не є останньою метою життя

Якщо спитати декого з молодих людей: «Чого б ти хотів в цьому житті найбільше?» Дуже часто почуємо відповідь: коли б я був багатий, коли б я мав такі гроші, такі рентабельні промислові підприємства або земельні ділянки, сучасний будинок і авто і т. п. , тоді був би людиною в повному значенні цього слова.

Майно й знову майно - це те, що впадає насамперед в очі, і не одному. Тому погоня за грошима саме тепер набрала таких страшних форм. І то не тільки в багатих, але також і в бідних, які вважають своє життя нічого не вартим та простягають свої руки ще жадібніше за майном, в якому мало б міститися щастя.

Чи нагромаджування майна може бути останньою метою життя? Певно, що ні! Бо те, що ставить природа людству, як останню ціль його життя, мусить бути доступне для всіх людей. Чи багатство є таким? Відсоток багатих дуже малий, і навпаки: яка велика кількість бідних! Як мало є того, що всі хотіли би мати? Багато людей, не зважаючи на великий піт і працю, ледве можуть заспокоїти свої щоденні потреби.

І навіть багаті - з якою працею здобувають майно, з якими труднощами утримують його, а як мало приносить воно радості. «Хто любить гроші, не має їх досить; а хто любить достатки, ніякої користі з них не має. Це теж марнота. Множаться статки, множаться й ті, що їх поїдають; і яка користь тому, хто їх має, крім хіба що тієї, що дивиться на них очима» (Екл. 5, 9-10).

Як часто та скоро тратять вони те багатство! Що за далекосяжні катастрофи та самогубства відбуваються на наших очах!

Якщо б нагромаджене добро було останньою метою, задля якої ми є покликані до життя, то чи саме життя не ошукувало би більшої частини людей? Та не тільки більшу, але таки всіх людей! Як оповідає Ісус Христос про багача, що через надзвичайну урожайність своїх нив казав розібрати старі стодоли, а побудувати більші, та сказав до своєї душі: «Душе моя! Маєш добра багато в запасі на багато років! Спочивай собі, їж, пий і веселися! Але Бог сказав до нього: «Безумний! цієї ночі зажадають від тебе твоєї душі, а те, що ти наготовив, кому ж буде?» (Лк. 12, 19-20).

Чи ж смерть не є подібна до злодія, що раптово приходить і грабує? Або до осіннього вітру, що нагромаджене на купу пожовкле листя несподівано розвіває на всі боки? Чи не прийде вона до кожного з нас? «Є наболіле лихо, що я бачив під сонцем: багатство, що зберігається власником йому ж на шкоду. І пропадає те багатство через якусь лиху пригоду, і як народжується в нього син, не має він у руках нічого. Як вийшов з лона матері своєї нагий, так і повернеться; нічого не візьме за свою працю, щоб понести в руці з собою» (Екл. 5, 12-14).

Тільки деяким вдається набути більше майна, ніж конче потрібне; а в часі смерті знову всі його втратять. Нічого не залишиться з усіх їхніх трудів! Якщо нагромаджування багатства та майна було б справді найвищою та останньою ціллю, для якої ми живемо, то чи ж це життя не було б одним марним зусиллям, одною безглуздою мукою?

*

До того приходить ще одна заувага: Багатства та посідання, правду кажучи, є на те, щоби служити людині, а не на те, щоби вона їм служила. Вони є призначені для людини, а не людина для них. А що є призначене людині для помочі, не може бути метою, до якої людина є призначена. Вони є щось нижче від людини, а людина вищою від них. А ніколи не може бути ціллю те, що нижче, якому щось вище підлягало б. Це людину не тільки понижувало б, але також перевертало б належний порядок.

Загально прийняте право каже: «Нижче нехай служить вищому. Земля є для рослин, рослини для звірят, а звірята для людей. І чоловік мав би жити на те, щоби служити нижчому від звірят і ростин, себто мертвим камінням і землі? Чи не сказав Господь Бог, впроваджуючи людей до раю: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звіром, що рухається по землі» (Бут. 1, 28). Все: країни, рослини, звірі, дорогоцінні метали з землі, як золото та срібло, має бути помічне для розвитку людини. Вона є царем, для якого є сотворені всі речі на світі, а не їхнім невільником, що повинен відробляти їм панщину. Вона, як духовна особистість, носить свою ціль у собі самій.

Чи може хтось помітити, що багатства й маєтки служать людині до її щастя? Тоді слід подати, що остання мета не є багатство, але щастя. І так виринає питання: в чому саме полягає щастя? Та про це буде бесіда пізніше.

Почесті - це не остання життєва мета

Деяких менше притягує багатство, але більше вабить осягнення почестей, як наприклад.: стати героєм-переможцем, генієм, поетом, артистом, культурним мужем, дослідником, ученим світової слави, щоб інші подивляли їх, хвалили в часописах і книжках, а навіть - щоб залишатися живими в пам'ятниках на спомин грядущим поколінням. Це для них є таке велике й бажане, що вони готові були б все своє останнє і найліпше за це віддати.

Чи слава й почесті можуть бути метою людини, до якої вона є призначена?

Знову тут слід сказати: Що має бути останнім завершенням людського життя, мусить бути для всіх доступне, а, правду кажучи, тільки малій кількості людей відчиняються ворота слави. А ще яка облудна є слава? Скільки ж заздрості її огірчує? Як легко провадить вона в протилежну сторону та залишає нехіть і огірчення! А при смерті? Хіба не гасне вона, як метеор? Або якщо залишається вона по смерті, то яка користь із неї померлому, що її зовсім не відчуває?

Знову переважує та правда, що слава й почесті є для людей, а не люди для слави й почестей.

Що є слава? А що почесть? Слава - це прилюдна оцінка, яку виявляють нам інші за наші здібності, а почесті - це прилюдне висловлення цієї оцінки.

Слава й почесті це явища, що супроводять здібну людину, або таку, що її вважають за здібну; подібно, як рання або вечірня зоря, або блиск дуги, що є супровідними явищами сонця. Подібно, як рання або вечірня зоря, або блиск дуги не дають значення сонцю, тільки вказують на нього, таке саме є зі славою й почестями. Вони також показуються як наслідки, коли вже є здібність, основа людини, та якщо вони ідуть доброю дорогою, то ростуть зі зростаючою вартістю людини.

Отже, вони є тільки наслідками, а не метою. Досконалість, від якої залежить слава, приходить людині з іншого боку, з чогось такого, над чим треба натрудитись та напрацюватись; її мета є в чомусь іншому, що дає йому зміст і велич, через що може вона збирати плоди слави й почестей.

Розкоші - не є останньою життєвою метою

Багатство й слава можуть додавати якнайбільшого визнання та мати для багатьох притягальну силу, все ж таки їх перевищить інший ідеал життя, що зветься: Розкіш. «Наш вік - тінь минуща, і кончина наша вороття не знає: печать прикладено, і не повернеться ніхто. Отож користуймося з теперішніх дібр, вживаймо світ із запалом юнацтва. Упиймось дорогим вином та пахощами, нехай не втече наш весняний виквіт! І вінчаймось розквітлими рожами, поки не зів'яли! Нехай нікого з нас не бракує в нашій гульні, по всіх усюдах сліди радощів лишімо, бо наша це частка, наша це доля» (Мудр. 2, 5-9). Так читаємо вже в Книзі Мудрості, як говорили люди про розкоші тодішнього часу, а ці слова дають нам образ, що також є відповідний і до наших часів.

Розкошувати, хотіти мати щось від життя, пити з усіх джерел приємностей - як найбільшу приємність в найвищому ступені! Тисячі людей гоняться за славою, сотні тисяч дивляться на мамону як на божка, але мільйони є таких, яких гасло: «розкіш». Так, це гасло захоплює більшу частину людства.

А як спокусливо піти за цим покликом! Що говорить нам нічний рух міста, яскраво освіченого барами, кафе та іншими розважальними закладами? Або ж такі тепер поширені спортивні й товариські свята?

Чи того шукається тільки за звірячими приємностями тіла, чи за вищими духовними потребами - в цьому погодяться багатий і бідний, освічений і неосвічений: що нема нічого ліпшого до осягнення, як здобути в житті якнайбільше приємностей.

*

Щоправда - дозволено людині уживати подекуди життєвих приємностей. На це ж дав їх Сотворитель. Але великий є в тім блуд, коли розкіш, і до того земну, вважати за найвищий і останній, гідний осягнення зміст життя.

Чи не значить це вповні шукати себе? Розкіш є не для себе самої, але вона є заохотою до корисної праці й приємного творення, для втіхи з праці й правдивої життєвої будови. Чи не наділила нас природа смаком в їжі й питті, спонукаючи нас цим способом до того, щоб їсти й пити, щоби так підтримувати тіло здатним до життєвих чинностей? Чи не має вона на меті через радість і участь в науці та дослідах поширити в цей спосіб поступ і саму науку? Шукати ж розкоші задля неї самої чи не означало б це перевертати цілий порядок та обдурювати життєві сили що до їхньої власної користі?

Призадумаймося глибше над тим питанням! Коли б ми мали існувати, як того чимало людей хоче, тільки для приємності: щоби мешкати у гарному місці, гарно вбратися, смачно їсти, пити, спати, любити, веселитися, то ми не різнились би нічим від тварин, бо природа наділила тим усім також і їх. Що більше: звірі осягають набагато легше ті всі речі. Вони не знають складної праці ані тривог. Вони не мучаться обов'язками, ані господарською, моральною й релігійною боротьбою, не гризе їх совість та не знає потреб душі. Коли природа не наділила нас нічим більшим, аніж тварин, то навіщо дала нам розум, духа, чому вложила нам свідомість вищих обов'язків, а в серце тугу за вищими речами? Чому вчинила нас людьми?

Далі питаю: якщо ми сотворені тільки для розкоші, то чому так є, що після всякої приємності виступає стид і жаль, пустка та огидність, огірчення й муки совісті? Перед тим усім тварини є захищені. Нащо тоді боротьба за обов'язки й мораль, за правду й справедливість? Для чого труди на науку й поступ, на освіту й політику? Нащо школи і суди, закони і в'язниці? Такий коштовний видаток, якого тварини не потребують, щоб осягнути приємність! Якщо, отже, чоловік народився тільки для розкоші, яку має так, як і звірина, то не тільки, що не має нічого більше від звірини, але, навпаки, є далеко більше гідний співчуття, як звірина. Чи можна думати так?

*

Може, хтось скаже: колись таки буде ліпше! То треба би бодай визнати, що дотепер вдосталь розкоші, як мети життя, не осягнуло жодне покоління й що ціла дотеперішня історія людства, це великий блуд, даремно втрачений видаток. Хто ж таке буде твердити?

У майбутності має бути ліпше? Чому? Чому різко ми всі зможемо більше, ніж усі, що були перед нами? Як часто людці, як Бебель, змальовували нам державу майбутнього в прегарних фарбах. Та держава вже є. Чи принесла вона кінець усім терпінням, чи принесла вона щастя? Чи нема таких, що були колись її найпалкішими прихильниками, а сьогодні - сповнені розчарування, що вона не додержала того, що обіцяла?

Це тільки тимчасом говорять деякі. Не одне можна б у світі ще поліпшити, але ніколи не вдасться замінити світу на рай. Скільки стоятиме світ, стільки буде для чоловіків мати силу закон: «Терня й будяки буде вона тобі родити, і їстимеш польові рослини. В поті лиця твого їстимеш хліб твій!» (Бут. 3, 17). А другий - для всіх жінок: «Помножу вельми болі твої і твою вагітність, в болях будеш народжувати дітей» (Бут. 3, 16).

Як довго стоятиме світ, так довго буде він нас змочувати своїми дощами, мучити спекою, дошкулювати холодом. Як довго буде світ, так довго будуть нас непокоїти тривоги й клопоти, недуги й немічність, непогода й град будуть нищити наші засіви, будуть лякати нас вогні й землетруси, повені, корабельні та залізничні катастрофи. Як довго стоїть світ, так буде гнів і ненависть, заздрість і насильство, брехня і облуда, невірність і зрада підносити свою голову й немов укусами скорпіона мучити нас. І як довго стоїть світ, будуть дзвонити посмертні дзвони й будуть з'являтися гроби, і де тільки те станеться, там над цілим щастям розпростреться чорне посмертне покривало.

Цей світ є тепер уже пропащим, щоби міг статися раєм, а щоб його знову до давнього стану привернути, то треба було б його разом з людьми, тваринами й зорями стерти на порох у великім котлі, щоб з цього створити новий рай. А хто ж відважиться це зробити?

*

Уявімо, що вдалось би світ значно поліпшити, а навіть так перетворити, щоби не курилося вже більше з ніякого комина, ані не горіло в ніякій печі, а ціле людство складалося б лише з тих, хто постійно прогулювався і відпочивав, або з самих тільки ярмаркових покупців, які через надмір виставлених речей, самі не знали б, в котрий намет розкоші мають наперед вступити. Чи ж і тоді настало б уже щастя?

Ні, щастя є там, де є заспокоєне серце. Отже бачимо, що земні речі не заспокоюють нашої життєвої спраги. Як ми, будучи дітьми, ще довго наперед тішились, що буде вільний день у школі! А згодом, чи не стискав смуток наше серце, коли наступного дня треба було знову йти до школи. Або скільки щастя уявляли ми собі в подарунках на Різдвяні Свята? Справді, повні радості, кидались ми на подарунки, що висіли в повнім блиску на ясно освітленій ялинці. Цілими днями не випускали ми з рук коника і ляльки, трубки та книжки з малюнками. Опісля те все стало для нас буденним, коник і лялька лежали нерухомо в кутку, а ми повні смутку простягали свої рученята за іншими забавками.

Цей самий досвід повторювався пізніше в усьому, що ми робили й до чого забиралися. За розкошами йшла пустка й порожнеча, за великими масницями - строгий піст, а після ночі пиття спиртного, погане похмілля.

А, може, говорили ми собі: Не розкіш, але праця та зиск приносять щастя. Коли б я мав таку посаду, такі прибутки, якщо вдалось би мені вдало одружитися, - тоді мусів би я бути в повноті щасливий! А коли ми те все справді осягнули, чи не бачили ми незабаром, що й в тім є багато гіркого та що багато ще лишилося нездійсненного?

Дехто хотів би дорівняти тим людям, що здобули найвищі становища в людстві: Мати успіхи, як цей міліонер, мати славу як цей політик, їздити машиною або верхи, полювати, як цей розкішник, мати розголос, як цей поет або артист, заволодіти масами, як цей провідник народу, нічого не робити, у всіх товариствах брати участь, мати спромогу одягатись, як ця світова дама. - О! це все мусило б на кінець ущасливити нашу душу. Так чимало людей думають і, сповнені заздрості, споглядають на цих щасливців.

Але чи на цих висотах є вже повне щастя? Такий політик, як Бісмарк, визнає, що в усьому своєму житті мав заледве один повністю щасливий день. Або щасливець Ґете почував себе, як щур, що з'їв отруту та в кожній баюрі хоче вгасити свою спрагу, а не може; він за сімдесят п'ять літ свого життя не мав жодного місця, яке б могло йому подобатися; твердив, що його життя було ніщо інше, як тільки вічне скочування каміння, який треба раз-у-раз заново зрушувати. А князь фон Піклєр-Мускав говорив, що ніколи не міг бути щасливим довше, як на хвилину, та радо був би продав своє життя за пару соток, що це було б для нього причиною всі чесні думки, які ще йому залишилися, втопити в вині й пиві! Фрідріх фон Ґенц нарікав: «Що за недоладна це річ життя!» І Коли Вольтерові аплодували в тріумфальному в'їзді до Парижа, що він вже осягнув вершок щастя, відповів: «Щастя? Якщо я мав би сина, то застрілив би його, щоб він не був такий нещасливий як я!» Александр фон Гумбольдт в розпуці наприкінці свого успішного й славного життя сказав: «Життя це найбільша дурниця. І коли навіть вісімдесят літ робимо зусилля й досліди, то на кінець треба визнати, що до нічого не дійшли ми й нічого не дослідили. Коли б ми бодай знали, нащо ми на цім світі. Але все те залишиться загадкою для думаючого, а найбільшим щастям є - народитися тупоголовим» (Спогади І, 365).

*

Але як деякі щасливці цього світу вміють заховати себе від такої порожнечі серця, то чи не загрожує їм інший ворог, який не допускає правдивої радості в часі розкоші - смерть?

«Ти питаєш мене, - пише славна пані Севін'є до своєї дочки, чи я люблю життя? Визнаю тобі, що знаходжу в нім гірку прикрість, але смерть мені ще більше остогидла. Нею все мусить скінчитися й тому почуваюся такою нещасливою, що одного тільки бажаю: колиб я могла знову йти назад тою самою дорогою! Я мушу... умерти! Але як?... На якій дорозі?...Я заглиблююсь у ці думки й бачу смерть такою страшною, що ненавиджу життя ще більше через смерть, неначе б воно терням було вистелене. Ти могла б спитати: Чи хочу я вічно жити? Зовсім ні, навпаки, колиб спитали мене про мою думку, то воліла б я була вмерти в обіймах моєї матері».

Чи маю ще вказати на те, що розкішне життя догоджує тільки одній стороні людини, що воно грабує її всі високі ідеали й пориви, нищить найкращі сили, приносить виснаження та розчулення, і так легко стягає всякі налоги-пороки? Рідко зустрічаємо, щоби правдивий розкішник стояв високо в світі та робив щось велике для добра людства; більша частина з них досить часто сходила до ледарів, гуляк, мантіїв-дурисвітів, на людей найнижчого сорту, на картярів, звабників дівчат та жінок, на чужоложників, брехунів, фальшивомонетників, грабіжників, а навіть на зрадників, про що свідчать нам щоденні судові справи. Ні, не будівничим життя є розкішник, але руїнником; не переможцем, а переможеним. Якщо ми це все передумаємо, то чи можливо, щоб ми жили на цім світі тільки для розкоші?

Земні діла - не є останньою метою життя

Інші, розуміючи, що розкошей не вистарчає на те, щоб вони могли бути останньою метою життя або вже розкошами перемучені, приписують це праці й творчості.

Не розкошувати й гуляти, але творити, себе подекуди виховувати, до того щось в житті робити: в науці, в мистецтві, на політичній, господарській, суспільній, харитативній, педагогічній ділянці, ось так звучить їхній клич.

Працювати, залишити свої твори, вдосконалювати себе, це навіть похвально і може становити правдиву життєву вартість, але це все є підпорядковане вищій життєвій цілі. Але це знову є велика омана численних, що в своїй праці, творчості, вдосконаленні зовсім не зважають на якусь вищу ціль, а все обмежуються тимчасовим. Дочасна праця, дочасна творчість, дочасне вдосконалення себе - це те змагання, якому вони віддаються.

Знову неправильна дорога! Бо якщо виключимо другий світ, то в чім полягає вдосконалення себе? - «У здобуванні знання, у справності в своїх обов'язках, у мистецькому таланті, освіті, добрім тоні - поведінці й на деяких шляхетних прикметах, як доброта, хоробрість, любов, відвага, справедливість».

Все добре, але чи може бути сума цієї маси здобутої досконалості чимось останнім, до чого сотворена людина? Коли нема вищої, на другім світі життєвої цілі, як ці твердять, тоді справді є це останнім.
Ні! Бо ж як дуже обмеженою є навіть для багатьох ця значна маса мистецького таланту, освіти й культури. Не треба думати про культурні народи аж цілого світу, тільки про більшу частину усіх європейців.

Візьмімо ще всіх учених цілого «світу разом - яка мала є користь з науки, що вони її дотепер осягнули! Або що стосується збереження звичаїв - який жалісливий результат цього в останніх великих світових катастрофах! Ще далі стоять проти себе в ненависті й заздрості як одиниці, так і цілі народи. Ще далі верховодять пристрасті. Як мало осягнула людина на земній кулі! І це мало так дорого воно куплене! В морі трудів, гризот, розчарувань і гріхів пропадає воно досить часто зовсім.

Не тільки замале є те, що людина змогла собі тут присвоїти в освіті, науці, здібностях і характері, та не тільки надто дорого воно куплене, але, коли вона не призначена до другого світу, тоді й це є без тривалої вартості.

Бо коли нема іншої ще цілі життя, то на що сходить ціле життя людини? Вона може творити, працювати, змінювати себе на шляхетну людину, а осягнувши це, вона вмирає, а все переходить у порох і в ніщо. Чим же, отже, є життя людини? Подібне до польової квітки, що розквітає, в'яне, а на кінець не залишає по собі ніякого сліду!

Але квіти не знають ані терпіння, ані труду. А людина? Скільки невимовної праці коштує їй, щоб допровадити себе до розквіту! Які терпіння, розчарування, болі мучать її щоденно! І ту всю ціну мала б вона вкладати в те, щоб осягнути деяку особисту велич на час короткого буття на землі, яка так обмежена в своїй масі, сьогодні розквітає, завтра в'яне й нічого не залишає? Чи тільки на це мала б бути покликана вона до буття, щоб витворити таку одноденну велич, яка не служить ніякій іншій цілі?

Чи вдовольнять людину осягнені тут, на землі, наука, знання і сповненні бажання? Ні, бо хоч би вона присвоїла собі в найвищому ступені знання, освіту, зручність і моральну велич, завжди залишатиметься це марнотою, завжди не вистарчить їй цього, але буде розширювати свої бажання за чимось дальшим, за чимось ще більшим. Отже, увесь земний розвиток власної особистості не є для неї чимось останнім.

*

Може, хтось скаже: «Не підносити власну особистість є завданням людини, але, виконувати працю і її залишити, не зважаючи на чинності й результати. Праця? Певно! Але праця для праці? Чим же іншим була б тоді людина, як не даремною машиною, млином, що меле без зерна?

Праця повинна щось витворити! Отже, повинна мати успіхи й результати! І якщо нема ніякої життєвої цілі на другому світі, то успіхи й результати закінчаться на цьому світі.

Але чи земні справи більшої частини людей і їхні результати не є надто малі? Чи не могли б мільйони людей помилятися, що не було б навіть ніякою втратою для добра земного світу?

А ці невиліковно хворі, немічні, сліпі, божевільні чи не були б вони вповні від цього виключені, якщо праця й результати були б останньою метою існування? Чи давсь би результат до цього примусити? І чи не слушно говорить Проповідник: «Знову зауважив я під сонцем, що не все швидкі бігають під загрозою смерті, та чи не було про це написано: «Ніхто не має влади над вітром, щоб стримати його, і ніхто не має влади над днем смерті» (Екл. 8, 8)?

А коли прийде смерть, де залишиться кожен результат? Чи не переходять маєтки й багатства досить часто тоді в чужі руки? А навіть якщо залишаюся в родині, то чи не має Святе Письмо слушності, коли каже: «Якби хтось мав зо сто дітей і прожив літ багато, та численні були дні життя його, а душа його не зазнала щастя, та й похорону він не мав би, - то я кажу, що передчасний викидень щасливіший від нього» (Екл. 6, 3).

Як же часто не залишається результат навіть до смерті вірним! «Є і таке лихо, що бачив я під сонцем, і гнобить воно вельми людину: дасть кому Бог багатство, скарби й честь, і не бракує йому нічого з того, чого він міг би забажати. Та не дає йому Бог змоги тим користатись, і споживає те чужинець: це марнота й болюче лихо» (Екл. 6, 1-2).

Чи ж історія деяких артистів, королів, політиків та підприємців не дає зворушливих доказів, що це правда?

Але що завжди залишиться важливим: Цілий світ з усіма речами має служити, ми бачили це вже, людині, як своєму цареві, а не вона йому. Якщо останнім завданням людини була б зовнішня праця, виконування великих земних творів, тоді людина була б понижена до ролі невільника того всього. І чи не діється так із багатьма, що шукають успіхів? Чи не гонять їх колеса власних підприємств, приковують, зв'язують й часто доводять аж до нервових розладів?

Що варті успіхи, якщо через них людина сама не стає ні більшою, ні вільнішою, ні шляхетнішою, але тільки розторощеною? Чи це не обернення правильного порядку? Якщо будемо вважати працю й чинності, чи як працю над власною особистістю, чи над ділами цього світу, а не будемо мати вищої життєвої цілі, то це все зважаючи на останню мету життя, є недостатнє!

Земний поступ культури - не є останньою метою життя

Ще інша відповідь доходить до мого вуха: Правда, що ані багатства, ані почесті, ані уживання не чинять людину щасливою. Правда також, що у всякій праці й чинності людина не доходить до правдивого свого значення. Кожна поодинока людина мусить жертвуватися для загалу! Щоб вона своїми ділами пришвидшила поступ усього загалу - це є завдання її життя.

Завдання? Певно. Але чи її останнє й єдине? Ні! Має бути чисто земний поступ культури - бо про такий ідеться в цьому середовищі людей - останньою метою нашого існування, тоді нам треба здійснити такий поступ культури, що винагородив би вклад поодиноких людей і їхнього життя, а чи так відбувається? Ні!

Перш за все вдаряє нас цей безлад про суть земного поступу, правду кажучи, нема чіткого поняття. Одні бачать його здебільшого в науковому або в естетичному розвитку людини, а інші в технічному, або господарському. Релігійні люди вимагають релігійної доби, а недовірки знову ж безбожної доби, як вершини всякої культури. Капіталіст чекає спасіння світу від капіталістичного ладу, соціаліст від соціалістичного, а комуніст від комуністичного.

Чи ж можна сподіватися від такого роздроблення великого, одностайного поступу?

А, може, скажемо, як деякі говорять, що тим, куди провадить культура не треба журитися, бо вона вже знайде свою дорогу; головна річ, щоб працювати над поступом культури.

Отже працювати: всі народи пхають колесо поступу культури, а не знають куди й нащо? А якщо це все вкінці розтовчеться під руками й не залишить ніякої вартості?

*

Хочемо розумно поступати, то мусимо добре розуміти, що поступ має нам принести.

Поступати означає тільки рух. Ніякий рух не є для себе самого. Кожний прямує до того, щоб витворити якесь кінцеве завершення. Так також і культура. І вона мусить осягнути якесь завершення, якийсь вершок, який дає людині щось. Бо вона не є щось, що літає у повітрі та що нікому не приносить користі. Вся культура пов'язана з людиною й існує, щоб служити людині!

І справді, прихильники культурного ідеалу чекають від культури такого часу на землі, в якім людство вільне від терпінь, посідаючи добробут і освіту, знайде повне щастя.

Припустімо, що досягнемо такої вершини, але вона буде щойно для тих поколінь, що йдуть після нас, в далекому майбутньому. Яку ж нагороду дістануть сотні, або й тисячі генерацій, поколінь, що цілі тисячоліття перед тим терпіли й боролися? Вхід до цього золотого часу буде для них неприступний, а вічної нагороди, згідно з поглядом цих дочасних людей, також нема - тож всі йдуть з порожніми руками, нічого не дістають. І на це мали вони народитись, жити, терпіти, бідувати, щоб кільком людям в кінці допомогти здобути щастя?

Але чи взагалі можна очікувати такого стану від культури? Чи не відбулося поступу в багатьох справах досить далеко? А чи стали ми тепер ліпшими та щасливішими у всіх здобутках культури? Або чи не промовляє супроти того в зброї закостеніла Європа зі своїм сумнівом на всяку правду, зі своїм безладом, зі своїми класовими протилежностями, зі своїм поспіхом, що тривожить нерви, зі своїми політичними війнами, зі своїми соціальними потребами, зі своїм безробіттям і зі своїм релігійно-звичаєвим здичавінням? Чи не нарікають розумні, що поступ подібний в багатьох справах радше до прокляття, як до благословення?

Може, подумаємо собі, що колись усе буде ліпше? Але якщо ми з усякими трудами так мало осягнули, хоч людство вже майже десять тисяч літ замешкує цю землю, то як же ж можемо від майбутнього вичікувати чогось ліпшого?

Не забуваймо, що всякий поступ обмежений. З жолудя ніщо не виросте інше як дуб, а з людства ніщо інше, як людина. А людина - чи не посідає силу тільки в обмеженій кількості, чи не криє в собі небезпеки обманути себе побіч сильного прямування до правди, або схильності до проступку супроти чесноти? Чому ж мала б людина майбутнього далеко більше осягнути, як ми?

Чи не бачимо, як розвиток завжди знову мусить починати від початку? Чи успадковує син ціле знання і здібності свого батька, чи радше примушений він починати заново?

Чи не діється подібне з народами? Багаті культури єгиптян, ассирійців, римлян - чи не розпалися всі вони зовсім? Чи ж не мусіли інші народи заново починати будову, хоч залишилось їм будівельне каміння з руїн їхніх попередників? А якщо допровадили цю будову до деякої висоти, чи не розпростиралася зараз рука знищення над їхніми будівлями?

*

Отже, нема ніякого сталого «вперед», є лишень то вперед то назад; і хоч би був якийсь поступ з того чи іншого погляду, то таки не виходить він поза деяку межу. Мусів навіть сам Ніцше, пророк надлюдини, в кінці нарікати: «Ах, стара людина вертається вічно знову».

Чи не показується це також у філософії, в якій стало знову виринають старі проблеми. Або в політиці? Як в житті, де завжди старі пороки знову підносять свою голову?

Тому що сили розвитку вічно лишаються старими, не можна від них очікувати ніякої стадії розвитку, яка б так перевищила все до тепер зроблене, як цього забагають собі ці люди культури.

А ще не згадав я про ворогів всякого людського щастя: про спеку, студінь, неврожай, немічність, сліпоту, землетруси, смерть. Чи повіримо, що вдасться нам їх перемогти поступом культури? А як вони залишаться, чи можна тут на землі колись сподіватися на таку щасливу долю, яку собі дехто обіцяє?

Відтак: Знаємо вже з природничих наук, що поступ культури не може тягнутися в безконечність, що більше, колись все життя на цій землі завмре або в світовій пожежі пропаде. Все, що люди колись збудували, розвалиться. Що ж отже залишиться з поступу культури? Ніщо.

Ніщо не лишиться і вся праця поступу культури не принесе повного щастя ніякому поколінню. На що ж вона здалася? Якщо є другий світ, де всі труди будуть винагороджені, то розумію це. Коли ж виключимо другий світ, то чим буде вкінці цілий поступ культури, як не вавилонською вежею, що всім тим, які там працювали, завдала лиш втоми, страждання, терпіння, а цілому світові не принесла нічого.

І творити таку будову - чи ж може в цьому бути одинока ціль мільйонів людей? Чи ж не було б тоді життя нічим іншим, як одною безглуздою грою?

Розвиток всесвіту - не є останньою метою життя

Бачачи, що ані багатства, ані почесті, ані земні втіхи, ані дочасне вдосконалення ані дочасні результати, ані поступ культури не дають відповідного життєвого змісту і не можуть бути чимось останнім, деякі відвертаються від всіх цих життєвих цілей і взагалі від людини. Людина, кажуть вони, зовсім не є чимось останнім. Вона є тут для чогось іншого, чому й має присвятити свої труди. У цьому полягає її життєва ціль. А останнім на думку цих осіб є - всесвіт, що повстав сам від себе, без Бога, і має - так вони твердять - свою ціль в собі самому, яка полягає в тому, що та велика машинерія розвивається і доходить до найвищої міри. Людина, отже, зроджена з всесвіту, має лиш ціль, в цім розвитку всесвіту брати участь. Що можна закинути такому поглядові? Що людина взагалі не є чимось останнім, що вона сотворена до чогось вищого, що стоїть понад нею, останнього, погодимось зовсім.

Але чи може бути тим останнім всесвіт? Ні! Бо, по-перше, всесвіт не має своєї останньої причини існування в собі самому, він походить від іншої причини, від Бога. Однак оминаючи це, чи може всесвіт бути останньою метою, а людина лише для цього є тут, щоби служити до його розвитку? Але що є поза людиною у всесвіті? Зорі, земля, моря, ріки, тварини - все бездушна матерія. Лише людина зі всіх істот всесвіту має духа, вона одинока йде прямою ходою поміж ними. Все: земля, тварини, рослини є тут, щоб їй служити. Вона є вродженим царем всесвіту. І мала б вона одна наділена духом бути на це сотвореною, щоби підтримувати нерозумний світ?

Скаже хтось: Світ складається з двох частин: з тіла світу і з духа світу, а цей останній є чимось найвищим. А де є цей дух світу чи всесвіту? Духа не бачимо тут ніде лише в людині - отже і це твердження безпідставне.

Але чи приймемо лиш матеріальний чи матеріально-духовний всесвіт, ніяк не може він бути людині останньою ціллю.

Прихильники обох напрямків твердять, що після смерті подальшого життя людини немає. Цілий всесвіт розпадеться колись в порох. Знову, отже, працювала б людина даремно.

Як виглядало б згідно з цим поглядом життя людини на землі? От працює велика світова машина! Звідки вона походить і що вона означає, ніхто не знає цього. Вона зроджує з себе людину, обертає нею у своїх колесах, мучить її працею, клопотами, журбою і болями, а наситившись доволі її терпінням, розчавлює її тоді в страшній смерті - і так з нею остаточно станеться. Ніяка нагорода не жде її, ніяке щастя. А цілий зміст і значення життя людини лиш в тому, як каже один дуже дотепний чоловік, що служить, як крапля мастила, щоб змастити світову машину!

Чи не було б це сумно і безглуздо? Чи може думаюча людина цим вдовольнитися?

http://christusimperat.org/uk/node/20377 

Додати власний коментар

*
*
Будь ласка, додайте 7 й 3.

Останні новини

І не будь ти невіруючий, але віруючий!

Дорогі брати і сестри! Сьогодні, у неділю після величного торжества Святого Воскресіння Господнього, згадуємо святого апостола Тому, що зробив визнання віри, кажучи :”Господь єси і Бог мій!”...

Великоднє послання Блаженнішого Святослава

У цей урочистий день Воскресіння Христового Його Церква, сповнена небесним світлом, оспівує Господа, який переможно виходить із запечатаного гробу. «Світло світить у темряві, і не пойняла його темрява», – проголошує у цю пасхальну ніч євангелист Іван (Ів. 1, 5)....

7 квітня Церкви, що живуть за Юліанським календарем, відзначають Благовіщення

7 квітня Церкви, що живуть за Юліанським календарем, відзначають один з найбільших дванадесятих празників у літургійному році – Благовіщення Пресвятої Богородиці. Це третє за значенням народно-релігійне свято після Великодня і Різдва Христового...

Чи існує справжній образ Ісуса?

Спробуємо відповісти на це запитання, зіславшись на історію всім відомої Туринської Плащаниці. Плащаниця, що знаходиться у Туринському катедральному соборі, – це лляне полотно, на якому відбився...

1579

Нові свідчення

Хочу подякувати за молитву і перепрошую, що роблю це з великою затримкою. Я є в спільноті "Жива вервиця" з 28 серпня 2011 р. А 15 жовтня надіслала Вам наміри на Служби Божі. Один з намірів був: За зцілення від безпліддя та дарування дітей...

Правила посту в Українській Греко-Католицькій Церкві

Піст в практиці Церкви існує від самих початків. Але з бігом часу кожна із конфесій встановила свою практику посту. Слід однак пам’ятати, що основна мета посту – духовна, тобто, насамперед, потрібно постити від гріха...

Неділя сиропусна.

У неділю сиропусну ми творимо спомин про вигнання з раю наших прабатьків Адама і Єви. Воно сталося через переступ ними Божої заповіді та їхню зачерствілість та не розкаянність. Тому цим прикладом Свята Мати Церква на початку святої Чотиридесятниці, показує ...

Апостольський лист Porta Fidei (Двері віри)

«Двері віри» (Ді. 14,27) завжди відкриті для нас, проводячи нас до життя у спільності з Богом і пропонуючи приєднатись до Його Церкви. Цей поріг можна переступити, коли проголошується слово Боже...

Архів новин