Ми говорили раніше про молитву як найкращий засіб християнського виховання своєї душі, утворення в ній Царства Божого, що дає найвище заспокоєння в Богові при всяких пригодах життя. Але Царство Боже не лише певний настрій душі кожного християнина. Христос часто називає Царством Божим і свою Церкву, цебто християнське братерство, бо ті ж властивості Царства Божого — праведність, спокій і радість у Святому Дусі, що постійною молитвою мусять утворитися у душі кожного християнина, більшою мірою повинні стати властивістю всієї Христової Церкви, всього братерства, щоб райські квіти, зрощені молитвою в Душі християнина, дали багатий урожай і братерство в житті. А для здійснення цього братерського життя у Христі великим засобом є молитва церковна.
Потреба церковної молитви часто теж викликає сумніви у християн. Навіть ті, що визнають потребу приватної молитви, часто байдуже ставляться до молитви церковної, кажучи: досить християнинові вдома помолитись у неділю чи у свято, а нащо ще ходити до церкви? Я вже помолився вдома і з мене досить. Що такі думки поширені, свідчить і те сумне явище, що парафіяни мало відвідують церкву, хіба що на великі свята.
Але відкидати потребу церковної молитви не тільки сумне, а майже загибельне нерозуміння як для Церкви, так і для самих парафіян. Хто так думає, той неправдиво уявляє храм лише як молитовний будинок, а відправу в церкві лише як певний обряд, цебто визнає в Церкві лише мертву форму, а відкидає живу душу. Церква є перш за все братерство в Христі, а церковна молитва — найкраще і найприродніше виявлення спільності цього братерства. От чому й Христос найбільшої ваги надає братерській молитві. Він говорить: «Істинно також кажу вам, якщо двоє з вас дійдуть згоди на землі просити про всяку річ, то чого б вони не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного, бо де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18, 19-20).
Яку велику силу надає спільна братерська молитва кожному окремому братові, свідчить спільна молитва святих апостолів. Коли вони одностайно звернулися до Бога зі щирою молитвою, то «…захиталося місце, де вони зібрались, і сповнились усі Духа Святого, і промовляли Слово Боже з дерзновенням» (Дії 4, 31). Природні церковні зібрання християн не тільки для молитви, а й для науки, спільної трапези, спільного задоволення всіх потреб кожного, і про це свідчить життя перших християн, коли вони справді почували себе братами, «мали одне серце і одну душу» (Дії 4, 32). Тоді вони «постійно перебували в ученні апостолів, і в єднанні та преломленні хліба, і в молитвах… усі ж віруючі були разом і мали все спільне» (Дії 2, 42, 44).
Той християнин, що знає лише себе, визнає лише приватну молитву, а братерство йому байдуже, той несправжній християнин, той — егоїст, себелюбець; він руйнує Церкву, а не будує, хоч би який був сам по собі побожний. Хіба не через те церкви християнські по всім світі такі кволі, не дають життя й самі ледь дихають, що в них пригасло спільне братерське життя? Бо християнство обов’язково вимагає спільного братерського життя, і лиш у такому житті здійснюється Христова й апостольська наука. Отже, приватна молитва християнина лише в спільній церковній молитві знаходить свою повноту, довершеність і закінчення, набуває церковного значення. Лише вона робить християнина тим, за словом апостола Петра, живим каменем, з яких будується дім духовний, цебто церква, щоб «приносити духовні жертви любоприємні Богові через Ісуса Христа» (1 Петр. 2, 5).
Отже, браття, не зневажайте молитвою церковною, щиро кладіть себе в будівлю церкви, а не в те сміття, що від будівлі відкидається, і лише тоді те Царство Боже, що ви його утворите у своїй душі приватною молитвою, знайде для себе найтвердіший ґрунт і безмежне поширення, коли усе братерство з’єднає його в молитві та в житті. Царство Боже, що утворюється в нашій душі приватною молитвою, є, як каже апостол, праведність, спокій і радість у Святому Дусі. Але яке воно хитке і нестале, коли не здобуде собі певності та непохитності від церкви в її молитві. Наша приватна праведність, хоч би як ми її пильнували, завжди зволікається брудом гріхів, а от церква, що її освячено й очищено Христом, завжди свята й непорочна, і своєю святістю, коли ми в молитві з нею зіллємось, покриває в собі наші немочі, й коли наші приватні прохання з’єднаються з церковними «Господи, помилуй», «Подай, Господи», ми можемо бути певні за Боже помилування над нами.
А спокій душі? Як він піднесеться, коли не тільки в душі окремого християнина, а й у всім братерстві утвориться через його одностайну молитву «в спокою серця», через якнайскорішу ліквідацію навіть тимчасового неспокою між братами із словом Христовим: «Коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перш помирися з братом твоїм» (Мф. 5, 23).
А радість у Святому Дусі? Хіба може бути вона повною, коли не з’єднається з радістю всього братерства в спільній молитві? Це відчувають навіть люди, байдужі до церкви, коли у свята – Різдво Христове, Великдень – приходять до церкви.
Церковна молитва має бути початком і першим виявленням справжнього церковного життя. Спільність молитви викликає спільність думки, церковної науки, спільність усіх інших церковних інтересів, спільність церковного життя.
Браття! Ми — члени всенародно-соборноправної церкви, ми, навчає апостол Петро, самі з себе будуємо «дім духовний, священство святе» (1 Петр. 2, 5), тому для нас особливо близькою й дорогою мусить бути молитва церковна.
У храм ми приходимо для того, щоб там щось отримати. Храм — це стіни, побудовані навколо Таїнства Причастя. Таїнство полягає в тому, що до людини простягнута рука з Дарами. Тому приходити в Храм — це не повинність, а дивний привілей. Нам дано право стати учасниками Тайної Вечері. У нас є можливість стати причасниками «Тіла і Крові Господа Ісуса Христа». Нам дана можливість доторкнутися до тієї енергії, яку не в силах виробити ні одна електростанція світу.
Ми — одностайне, рівноправне перед Богом братерство у Христі. Тому й церковна молитва, й церковна творчість, і всі галузі церковного життя мають однаковий для всіх нас інтерес. Ми йдемо до церкви як до живого братерства, живого та спільного в його безмежнім обсязі. Ми всі мусимо бути присутні на церковних відправах, вдихати живу душу в те, що здавалося нам уже змертвілою спадщиною минулих часів.
Та до якого братерства ми йдемо? З яким у молитві єднаємось? Апостол Павло каже християнам: «Ви приступили до гори Сіону, і до міста Бога Живого, до Єрусалима небесного, і до безлічі ангелів, і до Церкви первородних, на небесах написаних, і до Судді всіх — Бога, і до духів праведників досконалих, і до посередника Завіту Нового — Ісуса» (Євр. 12, 22-24). Отже, і в нашій церковній молитві спільно з нами молиться до Судді Бога і до Голови Церкви Ісуса громада янголів і всіх святих; разом з нами вони підносять молитви і за всіх живих вірних і за всіх померлих, бо й вони живі в Бога, і за весь світ. От якої безмежності, повноти й сили досягає церковна молитва, і як важливо християнинові з’єднувати з нею і свою приватну молитву.
Напевне, церковна молитва за своєю суттю мусить бути значно складнішою від молитви приватної. Коли приватна молитва може обмежуватися думкою, настроєм серця, то молитва церковна мусить виявлятись і зовні — у слові, науці, співах, у зовнішніх ознаках віри, як каже апостол Павло: «Навчайте самих себе псалмами, гімнами та піснями духовними, співаючи й виграючи в серцях ваших Господеві» (Еф. 5, 19).
Приватна молитва в душі мусить бути постійною, вона не вимагає ні місця, ні часу, ні певного порядку, а молитва церковна вимагає і певного місця для зібрання вірних, і певних часів для зібрання, й порядку молитов чи співів, і, нарешті, керівників і виконавців відправ.
Звичайно, всі ці зовнішні ознаки церковної молитви мусять мати історичну, морально-догматичну й естетичну вартість. У цьому безмежні обрії молитовної творчості й окремих братів і всієї церкви. От ця творчість становить той церковний обряд, що є найвиразнішою й найдорожчою ознакою єднання всіх братів в одну церкву, єднання церкви минулих віків із сучасними, і, як усяка творчість, виявляє в собі певні національні риси, вироблені або й вистраждані народом у часи його боротьби за своє життя, в часи його релігійного та національного піднесення. От чому церковний обряд є дорогим і близьким кожному народу, який себе поважає і за своє бореться. Отже, і для нас, українців, церковний обряд є невід’ємною частиною нашого національного життя і, як такий, мусить викликати великий інтерес до себе.
Але, як найголовнішою вагою приватної молитви є утворення Царства Божого в душі християнина, так і найбільшою вартістю є церковна молитва в моральному збудуванні церкви, в утворенні Царства Небесного в її житті. От чому церковні молитви часто закінчуються виголосом: «Пресвятую Богородицю, і всіх святих згадавши, самі себе й один одного і все життя наше Христу Богові віддамо!» А в душі кожного окремого християнина участь у церковній молитві надзвичайно збільшує і праведність, спокій і радість у Святому Дусі.
Браття! У нинішній час, на нашій землі склалися надто корисливі стосунки, і дехто навіть від молитви хотів би бачити конкретну наочну користь. Чи є ж вона? Безперечно! Життя людське завжди було й буде складне, важке, нервове, воно виснажує людину, вимотує душу, звідусіль плинуть біди, турботи, пригоди, неприємності; майже немає людей нервово здорових, усі втомлені, затуркані, шукають собі ліків і тихого куточка, де б можна відпочити. Шукають і не знаходять. Бо де ж знайти спокій людині й ліки від турбот, коли вона у своїй душі скрізь із собою своє лихо носить?
Але, браття, є ліки, є засоби заспокоєння, дійсно є тихі куточки, що не тільки морально, а й фізично оздоровлюють людину. Це є молитва. Отці-пустельники, незважаючи на тяжкі умови життя, в які вони себе ставили, звичайно доживали до глибокої старості — до ста років і більше. У чім секрет їхнього довголіття? У тому, що вони постійно перебували в молитві: душа їхня була повна найвищого спокою. Недаремна віра християн, що щира молитва святим перед їхніми образами оздоровлює не тільки душу, а часто й тіло людини. «Нехай же в усьому молитвою і благанням з подякою об’являються прохання ваші перед Богом, і мир Божий, що вищий від всякого розуму, нехай береже серця ваші й думки ваші в Христі Ісусі» (Фил. 4, 6-7). за матеріалами https://www.truechristianity.info/ua/books/hope_for_lord_01b.php